Шинкаренко О. Перші українські роботи



Святослав Чирук

 

Роздуми робота

Відгук на роман Олега Шинкаренка "Перші українські роботи"


Книга «Перші українські роботи» привертає увагу вже самим оригінальним оформленням. Маска-протигаз на дерев’яному манекені одразу натякає на те, що перед вами не класичний роман, а щось концептуальне, із царини сучасного мистецтва. Ми дивимось на цього робота і, начебто, зазираємо у дзеркало.Можна сказати з упевненістю – це дуже незвичний для української літератури текст, він не схожий на так званий «СучУкрЛіт», проте і не належить у повній мірі до масової культури, з якою, зважаючи на авторські спроби позиціонувати його як фантастику, його все ж таки щось пов’язує. На позір даний роман скидається на набір незв’язних гуморесок, тим не менш, гумор у даному разі – лише спосіб «проковтнути» гірку пілюлю. «Гіркота» полягає в тому, що стиль роману все ж таки, достатньо складний, і це аж ніяк не проста розважальна література, за нею ховається філософський, чи, краще сказати, моральний підтекст. Тим не менш, автор не бажає напускати на себе надмірний інтелектуальний шарм, а вчиняє досить демократично – стібеться з усього і усіх, у тому числі і з власного інтелектуалізму.

Пісні роботів

Підготувати якісну рецензію на роман Олега Шинкаренка «Перші українські роботи» надзвичайно складно. З одного боку, це вимагає широкого кругозору, який би дав можливість оцінити авторську літературну гру, а з іншого боку – неможливо в принципі, бо даний текст надзвичайно проективний, схожий на пляму Роршаха, в якій кожний бачить щось своє. Незважаючи на побудову роману, найважливішим персонажем для розуміння роману, здається, слід вважати аж зовсім не головних героїв, а робота Ронсара, який після пошкодження почав продукувати білі вірші із розрізнених фактів. За своєю хаотичною структурою, добіркою фактів і сюжетів, які б міг поєднати між собою таким дивним чином тільки бот, роман Олега Шинкаренка дуже скидається на твори робота-Ронсара і десь закрадається підозра, що саме він і написав роман. В окремій частині книгиавтор наводить різні спроби інтерпретації творів робота, але правда ховається у розділі з оригінальною назвою: «0,5621С: Літературна критика у цілковитому вакуумі», в якому літературну критику творів робота продукує космонавт, який знаходиться у багаторічній космічній подорожі. У цьому розділі автор наводить визначення правди: «правда – це зображення фактів за допомогою слів у межах певної літературної гри». У цьому сенсі твір Олега Шинкаренка, звісно ж, є реалізмом, але реалізмом, який не відрізняється від роману УмбертоЕко «Баудоліно» – правдивої історії від знаного брехуна. За допомогою слоноравлика – спеціальної машини, створеної Інститутом Захисту Реальності, нам пропонується побачити «справжній» хід подій, і переписати правду під себе, а отже, кожен може побачити у романі «як воно було насправді» і все змінити. Читач є співавтором твору, оскільки наш мозок, як додатковий процесор, використовують для обробки твору через його прочитання.

Робот у дзеркалі

В інтернеті гуляє кумедний інтернетмем у вигляді коміксу, про те, якую раніше була фантастична література, і якою вона є сьогодні. На останньому кадрізазначється, що в сучасних фантастичних творах роботом є читач. Ця фраза якнайкраще характеризує роман «Перші українські роботи». У тексті автор всіляко підкреслює, що ми вже є роботами і якщо не за начинням/машинерією, то, принаймні, за функціональними обов’язками та способом мислення. Точку сингулярності вже подолано, роботи завоювали цю планету, людина змушена пристосовуватися. Проте автор підкидає нам поживу для мозку, заявляючи, що проблема роботів є, швидше, моральною дилемою. І хоча цієї думки в тексті не знайти, вона читається поміж строк: «Ми з вами роботи, і шо? Хіба ми не люди?».

Думка про те, що читачі є роботами проступає в різних деталях роману, проте найяскравіше – у «біблійному» мотиві. Головна героїня роману – жінка на ім’я Олена народжує дитину від анонімного донора сперми і порівнює себе з Дівою Марією. Проте нам здається, що батьком (принаймні духовним) цієї дитини-людини є робот Петро, адже дитину названо Петриком, як і її робота-коханця, а не Андрієм, як її чоловіка-людину. Цікавим аспектом є те, що в романі працює «машинне» мислення, і файли з однаковими іменами схильні заміняти одне одного, бо оскільки єдиним ідентифікатором об’єктів/героїв для нас виступає ім’я, ми маємо бути схильними сприймати їх як ідентичні. Автором це продемонстровано на прикладі героя Нейрона Оніщука, який є одночасно одним персонажем і кількома іншими з ідентичними іменами. Керуючись цією логікою, ми розуміємо, що Петрик і робот Петро є одним і тим самим персонажем (і роботом і людиною водночас), копією свідомості Святого Духа, яка водночас є Богом-батьком й Ісусом Христом. Порівнюючи себе із Дівою Марією, Олена характеризує її як християнську святу, яка поєднала копію свідомості Бога із людським організмом, для того, аби люди спробували вбити сина Бога. Саме це і відбувається із батьком Петрика – Петром, його намагаються вбити за те, що він робот. Але Петрик приходить у цей світ, щоби все змінити (перезапустити програму і переграти сюжет по-своєму, з’єднавши факти в іншій послідовності).

Сюжет

Найбільш другорядною річчю в романі є сюжет. Він гнучкий як трансформер, але у друкованому вигляді представлений в наступній конфігурації. Події відбуваються в Україні у 2116 р. Жінка Олена є дружиною Андрія і має коханця – робота Петра. Андрій не знає про Петра, але ненавидить роботів, бо через них його звільнили з роботи, де він більше непотрібен (за іншою версією він звільнився сам, бо йому було нудно і подобалось думати, що все це через роботів). Андрій вступає до людського підпілля, яке намагається знищувати роботів. Підпілля очолює Нейрон Оніщук – старий професор, який сам свого часу намагався створити радянського робота для утвердження комунізму, але не зрослося. Таким чином Нейрон Оніщук водночас і любить і ненавидить роботів. Інший бік його натури зображає другий адепт – хлопчик Василь, молодий яппі, який дуже полюбляє гаджети і краде їх для Оніщука. Головна проблема Оніщука, мабуть, полягає в тому, що він «ненавидить» роботів, тому, що замість нього їх впровадила українська корпорація «Перші українські роботи», яка збирала їх з китайських комплектуючих (за чутками). Андрій намагається знищити Петра. Василь намагається сховатися від правоохоронців за крадіжку. Їхні доріжки є різними, але вони перетинаються. Фінальна частина відбувається на фабриці роботів. Окрім того, у романі є ще чимало відступів і другорядних, але надзвичайно цікавих і колоритних персонажів.

Резюме

За бажання книга читається за кілька годин, щоправда, потім від неї «шумить» в голові (білий шум), і починаєш висловлюватись мовою твору (читачі рецензії, мабуть, помітили). Оскільки книга є цікавою грою, її варто дати прочитати друзям, цілком можливо, що у цьому творі вони побачать щось зовсім інше, а потім ви зможете обмінятися проекціями. У цьому творі «застрягаєш», він змушує тебе знову і знову ламати над ним голову. У певному сенсі від нього можна отримати естетичну насолоду, але відпочити з цією книжкою точно не вдасться. Хтось вважає, що це погано? Нехай кожен вирішує самостійно.