Статті‎ > ‎

Один день ВОЛФкону




Віталій Кривоніс

Один день «ВОЛФкону»

 

Писати треба краще!

Девіз книжкової серії «Партеніт»

 

Спершу не планував нікуди їхати, одначе, придивившись до запланованих заходів, зрозумів: гадом буду, коли хоч на день та не виберуся. Прибув, відповідно, 28-го і не пошкодував. Отже, про все по черзі.

Для тих, хто геть у танку: ВОЛФ – це Всеукраїнське Об’єднання Любителів Фантастики зі штаб-квартирою в Києві та представництвами у регіонах (так, у Дніпропетровську ВОЛФ представляє студія «Демосфера»). Подробиці тут. В останніх числах вересня 2013 року було вирішено запиляти конвента, приуроченого до вручення Національної премії України з фантастики (підсумки тут; серед учасників шорт-листа відзначилася наша землячка Ольга Кай, що незмінно радує, а переміг у тій же номінації Бриних, і це, поза сумнівом, привід замислитись). Конвент проходив з 26 по 29 вересня в Києві, у бібліотеці Політехнічного інституту, на самісінькій верхівці. Символічно й майже за Жванецьким, хе-хе-хе.

До речі, любі друзі, хто не бачив київського Політеху, раджу при нагоді прогулятися – ви отримаєте естетичну насолоду, я гарантує це. Проспект Перемоги, 37. Здоровенний парк з деревами й білками, старовинні й дуже красиві корпуси, пам’ятники різним діячам науки й чорний паровозик, що його подарували інституту за мохнатих дореволюційних часів. Залазити на нього не дозволяється, та мені як завжди. Шкода, фотика не взяв.

Спершу розповім про нову книжкову серію «Партеніт», що її презентували 28-го числа. Чому «Партеніт»? Тому що – за підсумками семінару, що проходить у цьому славному містечку за підтримки громадської організації «Сузір’я Аю-Даг» (подробиці тут). Видаватися у цій серії будуть твори, що пройшли відбір, розбір і отримали більш-менш пристойні рекомендації, також твори бувалих, заслужених семінаристів, а крім того, власне метрів семінару (нагадую, що це – двоєдиний сер Г.Л. Олді та Андрій Валентинов). Так, уже вийшли романи Валентинова «Нуар», Єлени Аріфулліної «Погляд крізь пальці», «Хаос-генератор» Станіслава Шульги, «Флогістон» Аріни Свободи, «Ренегати» Івана Ломаки й дебютний роман вашого покірного слуги «Край твоїх пращурів». Слідкуйте за серією, випадкових творів там не повинно бути. Книги виходять спільними зусиллями видавництв «Шико», «Максим» (Луганськ), «Сніжний ком М», «Віче» (Москва).

Великою радістю став вихід дебютного роману чернівецького письменника Ігоря Сіліври «Цепелін до Києва» в серії «Ruthenia Phantastica» того-таки «Шико». «Цепелін» я читав, коли автор надсилав його на конкурс на здобуття премії імені Олександри Кравченко (Девіль) у квітні-травні 2013 року. Це – перший вітчизняний паропанк (ну, правда панку там небагато), цікаві герої, детективна інтрига, цікаве фантприпущення, любовна історія та ЗАЛІЗЯЧКИ. Мало кому вдається поєднати це в межах одного текстового простору. Камрадові Сіліврі – вдалося. Зрештою, премію імені Олександри Девіль аби кому не дають, це вам не «Золотий Графоман», та й, повторюся, «Шико» не видає поганих текстів. Ну, просто не вміє.

Ще я встиг заслухати три доповіді, про які хотілося б сказати докладніше. Тема для розмови назріла, коли не сказати – перезріла.

Primo, доповідь Сергія Легези «Поміж Сальватором і Пантократором: альтернативна історія у Польщі». Польща багато в чому для нашого покоління – така собі Terra incognita. Хто з сучасних польських авторів на слуху в широкої читацької авдиторії? Леон Вишневський, Іоанна Хмелевська, Анджей Сапковський, Яцек Пекара – «чи вам того досить»? Нє, не досить! А між тим пропозиція польського письменницького цеху вельми щедра й різноманітна, в тому числі й від гільдії фантастів. Сергій Легеза, яко істинний цивілізатор, розчиняє нам своїми перекладами з польської завісу до цього прекрасного незнаного світу. Коли б не його труди на ниві літературного перекладу, ваш покірний слуга ніколи б не дізнався про творчість Яцека Комуди, Анни Кантьох, Якуба Новака, парадоксального й безумного Яцека Дукая. Тож, користуючись нагодою, висловлюю доповідачеві респект і тисячу подяк.

А тепер власне по суті доповіді. Наскільки можна зрозуміти з озвучених тез, польська альтернативна історія має дві основні тенденції: 1) Велика Польща aka Річ Посполита у силі й славі, герої якої, перемагаючи всякі незгоди, відновлюють справедливість і рятують всесвіт (щонайменше Європу) від мору, гладу й глобального потепління (Пантократор); 2) Польща нещасна, розідрана, скривавлена, заплакана, герої якої, докладаючи термінальних зусиль, вивертаючись навиворіт, з пресловутих останніх сил, у жаху та відчаю, жертвуючи собою, знову рятують всесвіт (Сальватор). Що цікаво? Діагноз. І Пантократор, і Сальватор – це так чи інакше Месія. Польща – Христос народі. Цей технічний міф поляки пестують уже котре покоління. Польська альтернативка, отже, ілюструє манію величі, комплекс месії у поєднанні з певною віктимністю, комплексом жертви, що міцно засів у масовій свідомості. Чи не ту функцію бачимо на прикладі альтернативки російської?

Ні, НЕ ТУ.

Російська альтернативна історія – завжди компенсаторна. Третій Рим, Імперія, Сталін, Цар, ми всім ыгыгы, добры молодцю, ыгыгы, Землю Русскую, от лишень водки хильнемо, бо якось за тверезу голову воювати незручно. Зашлемо дев’яту роту потраплянців і навчимо всіх правителів від Івана Грозного до Йосипа Віссаріоновича як розрулити ситуацію. Переграємо! А цю ладдю я у вас виграв, ага... Ну і розставимо акценти: ми – добрі, а всі ті хохли-западенці, америкоси, грузини, німці, англійці, хранцузи, естонці та інші гебреї – світове зло і недолюдки, яких треба випиляти без жалю for great justice.

До цієї тенденції ми ще повернемося.

У польській же альтернативці також присутні певні національні стереотипи – так, з досить прозорої причини германський імперіалізм і його символи маркуються чорним кольором, а всяке українство – криваво-червоним (у Польщі словом «козак» і досі лаються, що кумедно). Але. При всьому при тому. По-перше, технічно це виглядає значно більш витончено, ніж у ремісників від російської альтернативки. Етнічні стереотипи не так кидаються в око, і навіть запорожці у виконанні Комуди не повні дегенерати. По-друге, польські автори достатньо самокритичні й самоіронічні, вони не ідеалізують ані Пантократора, ані навіть Сальватора, не виписують індульгенцій на зло. Заподіяне зло безжально рефлектується незалежно від мотивів. Мета не виправдовує засобів – вона їх урівноважує, та й то не завжди. І по-третє, конструювання тої чи іншої альтернативної ситуації ніколи не є самоціллю. Герої в цій традиції попутно вирішують певні моральні, етичні, психологічні, культурні проблеми – навіть у творах, на перший погляд суто розважальних. Тому тут майже нема потраплянців. Історична альтернатива тут – засіб, який працює на конфлікт, а не мета потішити відчуття власної значущості авдиторії.

Secundo, доповідь Андрія Валентинова приблизно на ту ж тему: «Про сучасні тенденції альтернативної історії». Препарувалася російськомовна альтернативка. Що цікаво? У книжкових крамницях, на полицях з фантастикою, часто можна побачити напис «БЕЗ ПОПАДАНЦЕВ» – типу як «БЕЗ ГМО». Читацька публіка притомилася від героїв-красенів, які потрапляють до інших часів та рятують Батьківщину-Матір. Це з одного боку. З іншого боку – подібні книги як виходили, так і виходять. У розмаїтті. Пропозиція того, на що начебто немає попиту. На шкоду ринку. В чім же річ?

Cui, зрештою, bono?!

Неважко мовити.

За словами Андрія Валентинова, друзі часто радять йому займатися фантастикою й не лізти у політику. Проте політка вже влізла до нашої любої фантастики! – зауважує метр у відповідь. Задаймося питанням: на кого орієнтований сегмент літератури «про потраплянців»? Усе це «доженемо й переженемо/переграємо», все це оспівування Імперії, байдуже радянського, царського чи якого іншого штибу, всі ці етнічні стереотипи, створення образу ворога (як правило, до речі, з Гнилого Заходу, чи, коли хочете, з Вільного Світу), весь цей культ сильної влади та сильного володаря – кому це, для кого? Для кого формується образ «втраченого раю»?

Доповідач стверджує: підросло покоління «Веймарської Росії». Покоління, народжене у лихі дев’яності, наші молодші брати й племінники. Чому «Веймарської»? Тому що, як сказав цар Путя Перший, розпад СРСР – найбільша катастрофа для нашої країни. Тому що Наша Раша програла 1991 року по всім фронтам. Злобні олігархи у змові з не менш злобним Заходом розкрали НАШЕ народне добро, а нас поневолили своїми джинсами, своїм Голівудом і своєю толерантною ідеологією. Ми принижені, осоромлені й сплюндровані, як і «втрачене покоління» Ремарка. Хіба ви не знали?

От якій меті, на думку Андрія Валентинова, слугує компенсаторна альтернативна історія. Раніше вона апелювала до сорокарічних пивних животиків, що ностальгують за безповоротно минувшою юністю. Тепер ідеологи окручують тих, хто має потяг до чогось більшого, ніж «коритні інтереси», тих, хто в змозі тримати зброю і мріє повернути втрачений рай. Адже Царствіє Небесне силою береться, чи не так? В підсумку маємо покоління, готове служити в СА і СС, громити меншини (всякі: національні, релігійні, сексуальні, спортивні, а тоді й до інтелектуальної меншини рученята дійдуть), працювати на відомства нових Геббельса й Розенберга, а десь у Лефортово сидить-посиджує черговий Гітлер, готовий об’єднати й очолити. Видавцям же, цим чиновникам книжкової імперії, на все плювати: вони відпрацьовують замовлення, а в Новому Дивному Світі про них не забудуть.

Я ось тут подумав, що з цією тезою гарно римується видання юнацького роману професора Геббельса «Міхаель. Германська доля» в серії (sic!) «Проза великих».

З одного боку, побоювання майстра не такі вже й безпідставні. Справді, нам з піною з рота доводять, який рай ми профукали. З іншого боку – ну не будуть читаючі люди дупи рвати за чергового Гітлера. Не тому, що розумні, а тому, що не вельми хоробрі. Ну і в міру прагматичні. Я сьомий рік торгую книгами, і, здається, трохи знаю авдиторію, про яку каже Валентинов.

Втім, масові психози завжди такі масові...

Ну і tertio, доповідь Дмитра Громова й Олега Ладиженського «Одна, та полум’яна пристрасть...», що також має стосунок до масових зрушень у читацькій свідомості.

Коли вірити серу Олді, будь-який літературно-художній твір базується на трьох слонах: емоційному, інтелектуальному й естетичному. Різницю варто пояснювати? А от я візьму та й поясню. Естетичний слон – це техніка. Як зроблено твір. Мова, стиль, мовні звороти, темпоритм, система тропів і все таке. Так от, за словами доповідників, слоненя таки здохло. Ну, якщо не до смерті здохло, то дихати йому все важче.

Більша частина авдиторії йде у літературу за емоціями. Це ті, ком важливі передусім герої, а конфлікт, ідея, тема, проблема можуть дружно іти собі лісом. Це ті, хто ad mortem usrandum переймаються за передчасно померлих Роке Алву й Гендальфа, хто кинув читати «Пісню Льоду й Полум’я» Мартіна після страти Еддарда Старка, кому важливо, хто врятується, хто зрадить, хто кого полюбить, хто з ким переспить і вінчається у фіналі під передзвін кухлів і сосисок. Таким людям гострих відчуттів бракує в реальному житті, тож вони поновлюють цю нестачу за рахунок вигадки, над якою обливаються сльозами. Це один сегмент.

Інший сегмент, поменше, це ті, хто йде в літературу за іграми інтелекту. Це такі безсердечні істоти (на кшталт вашого покірного слуги), яким начхати на страждання народні, яким важливі культурні алюзії, ідеї, цитати, перехресні посилання, пекельні безодні смислу і всяка філософія. Такі, як ми, незмінно плюємося з приводу страждань Ромео і Джульєтти, але високо цінуємо «Макбета» й «Гамлета» (останнього краще в інтерпретації Тома Стопарда, тому що постмодерн). Ми незмінно крутимо носами від роману Гая Гебріеля Кея «Ісабель» – нам, бачте, геть неясно, навіщо він там використовує кельтську тематику, коли для розкриття колізії значно краще підійшла б ісландська традиція («Сага про Гуннлауга Гадючий Язик», «Прядка про Сьорлі» тощо), і нам байдужісінько, що там любов, кров та ініціації. Отакі ми кумедні звірюги.

Начебто я вірно переповів хід думки доповідачів.

Кепська тенденція? Ще б пак! Одні перестають думати, інші – відчувати. Письменники ж зауважують запити авдиторії та формують відповідну пропозицію. Ринок же! Та понад те – й ті, й інші ігнорують кульгавого слона естетики. Як «емпати», так і «філософи» готові заплющити очі на монструозні стилістичні ляпи, на жахливу мову, на тавтологію, на вбогу систему образів, на кривеньку авторську пунктуацію, на фрази штибу «городян косило ніби мітлою» чи «зачерпнув пасмо туману» – дайте нам подумати/поспівчувати, а як воно там написано, то десяте діло. І коли «філософи» на погану техніку реагують з поблажливим презирством (типу nobody perfect), то «емпати» в принципі не здатні відрізнити божий дар від бормотухи. Як наслідок, власне літературна якість літератури потроху сягає тої величини, на яку неможна ділити.

Тут у вашого покірного слуги виникло методологічне питання. А що ж робити? Як же нам прищепити читачеві любов до мови? Вчити відчувати й думати нікого, взагалі-то, й не треба, людина це або вміє, або не вміє, а от як розвивати філологічне чуття? У школах, зауважмо, того не вчать, та й не у всякому виші. Як зробити так, щоб читач ішов до літератури ще й за естетикою? Олді відповіли в тому сенсі, що будемо виходити з реальності: на систему освіти не маємо жодних важелів впливу, і єдине, що нам лишається, – писати краще. Дмитро Громов навів кулінарну метафору: уявіть людину, яка нічого солодкішого за моркву не смакувала, і на базі цього стверджує, що морква – найсолодкіша штука на світі. Та коли пригостити таку людину тортом, вона замислиться й змінить позицію. Наша справа – пекти торти.

На цій оптимістичній ноті дозвольте відкланятися.

На закінчення хотілося б висловити подяку організаторам конвенту, а також привітати лауреатів Національної премії з фантастики й колег за ремеслом з виходом нових книг. «У цьому небі можна летіти вище... і далі» (с).



Comments