Статті‎ > ‎

«Book forum» 2018: презентації фантастики та дискусії

Текст: Ія Новицька

Фото: Ія Новицька, Святослав Чирук


«Book forum» 2018: презентації фантастики та дискусії




Презентації фантастичних книжок за участю українських авторів та перекладачів


    Водяники у порту, мавки – у борделі: альтернативний Київ у романі «Лазарус» Світлани Тараторіної

    На «Book Forum» презентували дебютний роман Світлани Тараторіної «Лазарус». Зала була вщент заповнена глядачами та журналістами, а авторка вбралася відповідно епохи свого твору. Як зазначив Володимир Арєнєв, який написав передмову до книги, «Лазарус» у певному сенсі унікальний, бо розповідає про Київ початку ХХ ст., у той час, як більшість фентезі в нас пишеться про козаків та відьом. У альтернативному Києві люди та нечесть живуть поряд, проте відносини між ними дуже напружені. І ось одне вбивство ставить ці раси на поріг війни.

    Чи не головною фішкою роману є те, що Світалана Тараторіна добре опрацювала історію Києва і наситила текст купою алюзій. Наприклад, те саме вбивство, з якого починається детективний сюжет, має реальне підґрунтя – вбивство єврейського хлопчика, яке поросло містичними чутками. В тексті є й епізод зі смертю високопоставленого чиновника – натяк на вбивство Столипіна. Та й саме місто, в якому відбуваються події, - це не звичний нам Київ, а Київ довоєнний, де є багато будівель, які не збереглися до нашого часу. Наприклад, у творі фігурує Міська дума, що знаходилася на місці Майдана Незалежності.

    Цікавим є й те, що деякі види нечисті у книзі мають прізвища як у нацменшин, що населяли столицю. Наприклад, упирі отримали польські прізвища, чорти – єврейські тощо. І знаючи це, у творі можна розгледіти певні алюзії на історичні події, наприклад, на повстання поляків проти влади чи на єврейські погроми. Загалом, авторка зазначила, що коли читачі захочуть заглибитися в історію Києва, вони можуть читати твір у пошуках відсилок, а коли ні – просто сприймати його як цікаву детективну пригоду в історичних декораціях.


    Нелюди: люди чи не люди? Жорстоке фентезі від Наталки Ліщинської

    На «Форумі» презентували фентезі-роман Наталки Ліщинської «Не люди, люди, нелюди». Для письменниці – це друга велика публікація після антиутопії «Нова людина». Пані Наталка зізналася, що твір починався з оповідання, але коли вона написала початок, бета-рідер сказала, що воно схоже на Ніла Геймана. Цього було достатньо, аби закинути чернетку на певний час – бо письменниця не хоче стати «другим кимось», мета була написати щось своє. Потім до пані Наталки «прийшли» нові герої, котрі допомогли «розвернути» роман у інший бік. Авторка розповіла, що довго виношувала цих героїв, намагаючись їх пізнати, зрозуміти «чого вони до неї причепилися», а коли зрозуміла – написала текст дуже швидко. Основна робота над романом тривала десь 8 місяців. На презентації пані Наталка зізналася, що сильно полюбила своїх героїв, навіть падлюк, тому вбивати декого з них було дуже шкода. Письменниця сказала, що навмисно не сильно широко висвітлила фентезі-світ, хай навіть цього хотів видавець, бо їй подобається, коли є простір для фантазії, коли читачі самі домислюють і стають співавторами.

    Сюжет на презентації вирішили не спойлерити. Проговорили, що це – книга з військовими мотивами, сценами жорстокості (звідти, певно, і нелюди) та алюзіями на минуле та сучасність. Авторці хотілося, щоби світ був частково впізнаваний, але при цьому, щоби кожен читач міг побачити у творі щось своє, важливе особисто для нього.


    Коли персонажі захотіли поговорити з автором: дебютна книга Віталія Романа

    На Львівському «Форумі» молодий автор Віталій Роман презентував свою книгу «Творці та їх творіння». Автор зізнався, що починав писати з фанфиків, а згодом захотів створити щось своє, бажано епічну трилогію, але прикинув сили – і вирішив потренуватися на короткій формі. Тому презентована книга – це збірка з 4 оповідань. Головна ідея – показати, як автор «творець» нав’язує своїм «творінням» (персонажам) певні ролі, а вони їх приймають, або борються з ними. Так, в одному з оповідань пан Віталій потрапляє до своїх героїв, і вони вирішують, що з ним робити. В іншому творі показана філософська ідея, що нещасний випадок – насправді не випадковість, а «нараховується» небесною канцелярією за погані вчинки протягом року. Третє оповідання письменник охарактеризував як дуже темне, воно про своєрідне «чистилище», куди потрапляє душа між життям та смертю. Четверте і останнє оповідання займає майже половину книги – воно про світ, про який автор хоче писати великі тексти. Там є машина часу і живе часовий маг на ім’я Рома – альтерего Віталія Романа. Автор проговорився, що має в загажнику ще одну збірку оповідань та повноцінний роман про Рому, який хоче видати наступного року.


    Новинки фантастики у перекладі від «Навчальної книги – Богдан»

    Дуже цікавою виявилася презентація фантастики від «НК-Богдан». Шкода, що її не було на сайті «Форуму» і багато людей просто не знали про неї і не прийшли. Але ми там були, тож усе розповімо і трохи поспойлеримо.

    Отже, першою презентували «Кантику для Лейбовіца». Перекладач Богдан Стасюк назвав роман однією з найзворушливіших антиутопій світу. У центрі оповіді – мешканці монастиря, які зберігають знання після ядерної війни, тоді як інші люди ненавидять науку, бо вважають, що вона призвела до загибелі світу. Слід сказати, що автор роману – Волтер Міллер-мол. під час Другої Світової сам брав участь у бомбардуванні монастиря під час якого загинуло багато цивільних. І ці події настільки вразили автора, що окрім «Кантики» він не зміг написати жодного роману.

    Українське видання книги добре оформлене: там є карта, ілюстрації, примітки та глосарій. Обкладинка роману також доволі концептуальна – хрест символізує не тільки релігію, це – типографський символ обеліск, яким позначають дату смерті, а на його фоні – атом літію у тому варіанті, в якому використовується для створення водневої бомби. Тобто обкладинка символізує занепад, кінець цивілізації. Богдан Стасюк розповів, що цитати з Біблії перекладалися не за Огієнком (який вважається каноном для православної та протестантської традиції), а за текстами отця Івана Хоменка – якого шанують в УГКЦ та з повагою до католиків, про яких йде мова в самому романі. Цікаво, що для роботи над книгою перекладач залучав й наукового консультанта – члена номенклатурної комісії Української Католицької Церкви, яка затверджує в нашій країні релігійні тексти. Пан Богдан додав, що в книзі немає екшену та рубілнова, вона про повсякденне життя монастиря, але під неї добре думати над філософськими та одвічними питаннями.

    Далі поговорили про «Час – найпростіша річ» К. Сімака. Перекладачка Юлія Джугастрянська назвала роман доволі коміксним. У ньому мандрівник на інші планети повертається з несподіваним пасажиром – інопланетним розумом, з яким веде бесіди (переважно картинками, інколи доволі прикольними, які легко уявити, через що, власне, текст сприймається коміксно), і тікає від людей, які відловлюють тих, хто повернувся «нетакими». За словами перекладачки, українське видання – нескорочене, на відміну від радянського тексту. Там викидали шматки про роздуми над світобудовою та про відношення церкви до польотів у космос… і раптово викинули фрагмент тексту, де героя рятує жінка за кермом, а він після цього пригощає її цигаркою. Що там не сподобалося радянським цензорам – так і залишиться загадкою.

    Наприкінці презентації перекладач Олексій Антомонов представив завершальні книги циклу Д. Адамса «Автостопом по галактиці». За його словами з книжок відчувається, що автор спочатку закохався, а потім розчарувався. Тому у четвертому романі все прекрасно і багато сексу. А в п’ятому – сексу знов немає, як і хеппі енду. Хоча фірмовий авторський гумор нікуди не подівся. Пан Олексій також похвалився, що український переклад буде точніше російського. Принаймні, в одному місці, де герой замовляє «два відра маргарити» (коктейлю), а російською це переклали як «два відра маргариток» (квітів), чим загубили жарт про випивку. Тому в нас не тільки точніше, а й прикольніше.


    Нова книга від Дж. Толкіна

    На «Форумі» презентували книгу «Берен і Лутієн» Дж. Толкіна за редакцією його сина Крістофера. Книгу можна назвати другою частиною трилогії основних сказань Середзем’я, що разом з «Дітьми Гуріна» і «Падінням Гондоліна» (вийшла в серпні 2018, український переклад  готується) є своєрідною «режисерською версією» «Сильмариліона». Літературознавець Михайло Назаренко радить новинку підготованим читачам, адже вона містить вже знайомі історії, тільки у розширеній чи доповненій подачі.

    На презентації зазначили, що книга «Берен і Лутієн» - це по суті одна й та сама історія, переказана кілька разів із іншими деталями, інколи доволі кардинальними, над якою Дж. Толкін працював близько 40 років. За цією книгою, зокрема, можна простежити, як оповідь професора еволюціонувала від казки до серйозного міфічного епосу. Наприклад, у «Берен і Лутієн» фігурує прообраз Саурона – кіт на ім’я Тевільдо.

    В «Астролябії» запевнили, що вони й далі планують видавати твори Дж. Толкіна. Вже зовсім скоро має вийти «Беовульф» у невіршованому переказі професора з його правками та коментарями.


    Комікси від DC українською

    Презентація коміксів DC та Vertigo зібрала людей, яким це дійсно цікаво. Говорили, як завжди, про тонкощі перекладу, втиснення тексту у бульбашки та про плани на майбутнє. А ще трохи поматюкалися, демонструючи як влучно перекладено «Проповідника». Він буде 18+ і має надійти у продаж з 10 жовтня. Марія Шагурі, відповідаючи на провокаційне питання про комікс, що найгірше продається, сказала, що з перших чотирьох надрукованих, всі перевидавалися (у «Вбивчого жарта» аж 6-ий наклад), проте у «Рік перший» тільки другий наклад, тож з усіх він розходиться повільніше.

    А ось про плани послухати було особливо цікаво. На презентації анонсували Скотта Маклауда «Зрозуміти комікс», що може вийти ще до кінця року. Що ж до DC, то видавничі плани обіцяли оголосити у жовтні, після затвердження в американському офісі. У 2019 видавці планують випускати по 2 (або навіть більше) комікси на місяць. Марія Шагурі розповіла, що минулого року вони хотіли взятися за найновіші «Rebirth», проте правовласники не дали, мотивуючи тим, що ви не видавали класику, тому український читач їх не зрозуміє. «Рідна мова» у 2018 активно друкувала класичні комікси, аби у 2019 році таки отримати права на серію «Rebirth». Марія Шагурі розповіла, що вони готові до ТПБ і навіть синглів(!), якщо то будуть найсвіжіші випуски, яких ще немає в ТПБ. Після 2020 р., можливо, будуть подарункові абсолюти. Вона також додала, що у планах є «V for vendetta» і «Transmetropolitan», але поки без дат виходу.


Довколофантастичні дискусії


    Чи всі кіноадаптації однаково корисні?

    На «Форумі» говорили про те, які екранізації книжок успішні. На цій зустрічі також можна було почути багато цікавого про українську кінофантастику. Так, сценарист Ярослав Войцешек розповів, що знімати фентезі дуже дорого через комп’ютерні спец ефекти. За його словами, в Україні налічується близько 160 кінотеатрів, тоді як у Польші – близько 700, у Росії – близько 1400. Тобто співвідношення кінотеатрів до кількості населення в інших країнах більше в десятки разів. Тому українське кіно в Україні дуже складно окупити (якщо це не малобюджетний «Дзидзьо»), а інші країни неохоче беруть наші продукти. До того ж треба враховувати, що з касових зборів близько 50% залишають собі кінотеатри, 15% йде дистриб’юторам і тільки 35% повертається виробникам. Тобто щоби окупити себе фільм має зібрати 2-3 своїх бюджети. В нашій країні рекорд за зборами мають «Месники. Війна Нескінченності» - 103 млн. грн. (близько 4 млн. доларів), проте наші картини такого не збирають. Наприклад, бюджет «Сторожової застави» склав 1,4 млн. доларів, тоді як у прокаті стрічка зібрала тільки 19 млн. грн. Виробники в мінусах, і починають думати, що знімати вітчизняну фантастику ризиковано. Тому Ярослав Войцешек вважає, що для того, аби фільм окупився, його треба продавати закордон. А для цього можна залучати на головні ролі відомих іноземних акторів. Зокрема, як у «Захарі Беркуті», де знявся Роберт Патрік. Завдяки йому стрічку хочуть продати до США, тоді це буде першим українським фільмом, який взяли у прокат в Америці.

    Більш райдужні перспективи у вітчизняної анімації. «Викрадена принцеса» наразі продана на 50 територій, і її прокат триває. За словами сценариста, вона й досі не окупилася, але є всі шанси.

    Щодо книжкової фантастики на зустрічі зазначили, що вона системна і багатошарова. А у кіно добре збирає гроші масовий продукт. Щоби продукт став масовий, він має бути простий, а якщо спрощувати книжкову фантастику – страждатиме мотивація, сюжет та те, за що книгу полюбили фанати. Можливо, через це багато проектів провалилися – вони не попали у цільову аудиторію. У якості прикладу наводили «Дюну».

    Наприкінці зустрічі критик та оглядач Євген Стасіневич зробив песимістичний прогноз про майбутнє фантастики на телебаченні. За його словами, успіх «Гри Престолів» ніхто не зміг повторити. Проте, керуючись досвідом успішних кейсів, незабаром хтось спробує зняти щось подібне («Відьмак», «Володар перснів» тощо). На думку пана Євгена, це може бути провалом, бо в світі відчувається втома від масштабних фентезі-проектів. Він прогнозує, що наступною вистрілить не фантастика, а щось більш реалістичне, сентиментальне. Якщо це дійсно так, то за високобюджетні екранізації фантастики довгий час ніхто не братиметься – бо тренди потроху зміняться. Так це буде чи інакше, подивимося після виходу першого сезону «Відьмака» з Генрі Кавіллом у головній ролі. Серіал має вийти наприкінці наступного року.


    Як писати українське фентезі, щоби не розлякати читачів?

    На дискусії про українських фольклорних персонажів у підлітковому фентезі говорили про те, як треба писати, щоби це купували. Володимир Арєнєв зазначив, що в нас існує проблема з фольклорними героями. Багато авторів пишуть по шаблону, в якому мавки мають бути «такі і такі» (у кращому випадку додавши їм щось оригінальне, наприклад, крила). При чому шаблони автори черпають не з етнографічних розвідок, а з вже написаної фентезійної літератури (що дуже звужує уяву). Тому наше фентезі з національними мотивами схоже на опудала у музеї, куди привезли школярів. Ті подивилися, погодилися, що фольклор в нас багатий, і пішли купувати Гаррі Поттера. Володимир Арєнєв вважає, що запобігати цьому пізно – так вже сталося, і питання у тому, як зробити фентезі з національним колоритом знову читабельним та цікавим.

    Письменниці Наталя Щерба та Світлана Тараторіна вважають, що фольклорних персонажів треба переосмислювати. Зокрема, у романі пані Світлани «Лазарус» нечисть і люди живуть поряд та задіяні у господарстві, наприклад, водяники – у річковому секторі, мавки та русалки – у розважальному. А Наталя Щерба розповіла, що у циклі «Чароділ» зосередилася на менш попсовому Карпатському фольклорі. Тому романи добре пішли на експорт, зокрема, скоро вийде переклад Чеською. Та й нашим книголюбам цікаво читати щось зовсім не схоже на Гоголя чи Лесю Українку (чи козаків-характерників у їх одвічній боротьбі з чортами, прокляттями та мольфарами).

    Інший погляд на проблему озвучила письменниця Наталя Савчук (авторка цилку «Літописи Семисвіття»). Вона розповіла, що фольклорне фентезі добре сприймається не тільки в оригінальній обробці, а й у міфічних сюжетах. Тут «міф» мається на увазі як жанр з характерними ознаками, сюжетними ходами тощо (як в «Американських богах» чи «Зоряних війнах»). Щоби написати міф, треба зрозуміти, як він працює, а для цього – прочитати багато відповідної літератури. І Наталя Савчук і Володимир Арєнєв констатували, що етнографічних розвідок із української міфології в нас дуже мало, а ті, що виходили, фактично не перевидавалися. Тому цей шлях – найважчий.


    Фантастика як спосіб переосмислити травматичний досвід

    На «Форумі» підіймали дуже цікаву тему про те, як травматичні переживання відбиваються у фантастиці. Зокрема, говорили про травматичний досвід минулого, про нашу колективну пам'ять (у якій може зостатися те, чого не було насправді) та про символічний переказ болючих тем.

    Наприклад, письменниця Марія Галіна розповіла про свій твір «Мала Глуша», який вона писала як попередження надмірному захопленню Радянським Союзом. За її словами, зараз у свідомості деяких людей залишився «Радянський пін-ап» - де дівчата з великими персами та широкими посмішками, і все тільки хороше. Проте, якщо замовчувати негативний болючий досвід, історія може повторитися. Тому, використовуючи метафору, письменник-фантаст може розповісти про те, що йому болить, про свої страхи, і воно сприйматиметься краще, ніж реалізм, бо, можливо, не матиме такого очевидного моралізаторства, яке відштовхує читачів.

    У цьому Марію Галіну підтримав Володимир Арєнєв. За його словами, у реалізмі можна десь промахнутися (наприклад, неправильно описати ґудзики на військовій формі), і тоді все обговорення твору скотиться у тикання автора носом у ляпи, замість осмислення його ідей. А коли ти пишеш фантастику, то від початку говориш, що це неправда, і більше шансів, що твій посил почують. І якщо через певний час травматичний реалізм стане незрозумілим поза контекстом, то фантастика, написана під впливом цих подій, може залишатися в тренді через те, що зачіпає болючі питання мовою метафор і художніх образів. З іншого боку, як зауважив Володимир Арєнєв, про болючі теми в історії треба говорити самим, бо якщо не ми – за нас про них розповість хтось інший. І, можливо, навіть використає їх проти нас. Російські книги з чисельними потраплянцями, де важливі історичні події перекручуються – яскравий доказ цьому.

    А ось письменник Олексій Жупанський вважає, що всі ми травмовані радянщиною й досі, тому про цей досвід не варто говорити у минулому часі. За його словами, ми й далі травмуємося, коли їдемо залізницею, коли ходимо у спальних районах, бачимо обшарпані багатоповерхівки чи дитячі майданчики. Тому написання фантастики з метаформами допомагає показати наші переживання рел’єфніше, ніби висвітливши їх ліхтарем. Як і решта спікерів Олексій Жупанський вважає, що говорити про минуле треба, хай яке болюче воно не було, бо це відкриває шлях до конструювання майбутнього. І не такого, як у Орвелла чи Зам’ятіна, а маючи вибір і свободу дій.


    Коміски, що змінюють суспільство

    Дискусії з українськими коміксистами сповнені особливої атмосфери. Вони доволі камерні, затишні і більше схожі на розмови за філіжанкою кави, на яку вас запросили (або за келихом пива – кому як більше подобається). Якщо ви дивилися «Баляндраси», то розумієте про що мова. На «Форумі» у такому ключі пройшла розмова з авторами нашумілих проектів «Серед овець» та «Хроніки Аптауна». Обидва комікси розповідають про прогнилу систему та тих, хто кидає їй виклик.

    Автор «Хронік», сміючись, згадав випадок, як на одному з книжкових фестивалів їхній комікс купив Президент. Політик запитав, про що це? А отримавши відповідь, що про боротьбу з корупцією, сказав: «Будемо співпрацювати». Про враження Президента історія умовчує.

    Олександр Корешков, автор «Серед овець», розповів, що за сюжетом коміксів їхні герої поводяться агресивно з представниками влади, але це не заклики до вбивств і насилля, - це заклики замислитися про навколишню реальність.

    На дискусії звучала думка, що в усьому світі дитячі комікси доволі універсальні, тоді як дорослі – більш зрозумілі саме мешканцям тієї країни, в якій вони створювалися. Проте, і «Хроніки Аптауна» і «Серед овець» не мають конкретної географічної прив’язки. Вони більше про злободенність: у першому випадку – про прогниле від корупції вигадане місто Аптаун, у другому – про антиутопічні реалії країни, схожої на Радянський Союз, яку населяють антропоморфні тварини: вівці працюють, барани – керують, пси – охороняють, свині – у владі тощо. На зустрічі зійшлися на тому, що обидва проекти будуть зрозумілими й поза межами України, й потенційно можуть піти «на експорт».


    Поради молодому автору

    На зустрічі, що називалася «Фантастична біржа рукописів», успішні українські фантасти, видавці та організатори літературних конкурсів розповідали, яким має бути твір, аби його помітили і видали. Загалом, очевидно, що якісний, але окрім цього всі в один голос радили не ігнорувати вимоги до рукописів, бо навіть хороший текст, надісланий без належного оформлення, ризикує так і залишитися непрочитаним.

    Письменники закликали всюди розсилати рукописи (шукаючи контакти в інтернеті чи брати візитівки на книжкових фестивалях), а видавці – не ігнорувати літературні конкурси та добре розібратися з поняттями синопсиса та логлайну. Володимир Арєнєв додав, що в листі мають бути всі необхідні дані автора, щоби видавництво не шукало їх у пошті. Тому файл до видавництва має називатися не «Роман.doc» або «Правки до роману – 4», а прізвище, ім’я та назва твору. У самому тексті добре залишити контактну інформацію та вказати обсяг твору і жанр. Представник «КМ-Букс» додав, що видавці мислять книжковими полицями, тож, отримавши рукопис, вони одразу подумають, поряд із чим його поставлять у своїй крамниці. Тому краще надсилати твори у те видавництво, що вже друкувало щось подібне. Молодим авторам також порекомендували бути активними у соцмережах і самим просувати свої твори та піарити себе, щоби це робив не тільки видавець. Проте зрештою навіть це не гарантує успіх. Тому молодим авторам рекомендували писати, шукати адекватних бета-рідерів, виправляти помилки, і знову писати і писати.