Статті‎ > ‎

Презентації та анонси новинок фантастики на львівському «Форумі видавців» 2016 (частина 2)

Ія Новицька

Святослав Чирук

 

Презентації та анонси новинок фантастики 

на львівському «Форумі видавців» 2016 (частина 2)

 

До вашої уваги друга частина звіту з «Форуму видавців», адже фантастики було на стільки багато, що її складно умістити в одну новину. З цієї публікації ви дізнаєтесь про нові книжки від вітчизняних та зарубіжних письменників та про плани авторів та видавців на україномовні новинки.

Трохи містично пройшла розмова з представниками видавництва «Видавництво» про випуск трилогії «Нейромант» Гібсона. У приміщенні кілька разів з гучним «Пух!» вибивало світло, але присутні вирішили, що це добрий знак.

Організатор видавництва «Видавництво» Ілля Стронґовський розповів, що вони хотіли надрукувати багато чого, але як кинулися – права були розкуплені. Зате вдалося урвати права на всю трилогію Гібсона. Ілля, як дизайнер, хоче, щоб книга вийшла унікальною, якісною, такою, як на заході далеко не кожна книга видається. Мова йде про подарункове видання, яке нам обіцяють до кінця року. Видавництво «Видавництво» планує випускати по книзі раз на рік, у вигляді «подарунка під ялинку за бібліофілів». Сам Ілля називає себе бібліофілом, який готовий платити за якісь. Свою продукцію він орієнтує на таких самих людей. Питання ціни поки що неузгоджене. Ілля хотів би вийти на передзамовлення у 250 грн., яке складатиме десь 60-75% від кінцевої вартості книги. Проте, «бюджетникам» не варто засмучуватися: якщо продажі подарункового видання будуть гарними, Ілля пообіцяв покет-бук версію до «Книжкового Арсеналу» у Києві (тобто, орієнтовно, навесні).

Перекладач Ольга Любарська розповіла, що видати Гібсона українською – її давня мрія. Вона багато разів перечитувала «Нейроманта», полюбляє його за антураж кіберпанку, яким надихалися автори «Матриці», та дуже відповідально ставиться до перекладу. Коли вона зустрічає незрозумілу назву якогось гаджету, то намагається розібратися, що це таке, як воно працює та чи існують у пристрою аналоги сьогодні. Перекладач розповіла, як одного разу вбила кілька днів над розшифровкою сакрального змісту назви одного з пристроїв. Зрештою, її друзі запитали у Твіттері самого Гібсона, що він мав на увазі. Виявилося – нічого, просто на той момент гортав газету, помітив назву човна у новинах і вирішив, що вона непогано звучить, аби наректи нею черговий фантастичний прилад.

До кампанії видавців потравив і Богдан Стасюк – перекладач українською «Гіперіону» Сіммонса. Ілля Стронґовський розповів, як одного разу натрапив у соціальних мережах на переписку, де Богдан спокійно та аргументовано пояснював невдоволеним читачам, чому персонаж на ім’я Шрайк не зветься Шрайком в українському перекладі. Сповнившись повагою до Богдана Стасюка, який гідно проявив себе у «шрайкосрачі», Ілля зрозумів, що їм у команду потрібна така людина. Тому Богдан тісно співпрацює з перекладачем та писатиме передмову до «Нейроманта».

У свою чергу, Богдан Стасюк розповів, що зв’язався з перекладачем «Нейроманта», коли працював над «Гіперіоном», авто якого, Сіммонс, дуже поважає Гібсона, тому у «Гіперіоні» є відсилки до «Нейроманту». Богдан хотів узгодити їх переклад, аби в українських виданнях вони звучали однаково. Богдан Стасюк, як і решта учасників команди, не знає, на скільки успішною вийде книга, але у будь-якому разі, вона буде для нашого ринку унікальним продуктом. Наприкінці пан Богдан розповів, що його часто питають, навіщо видавати класику, коли є багато молодих неперекладених авторів? У відповідь він пропонує уявити літературу будь-якої країни без перекладів Шекспіра, Сервантеса або Кіплінга. Така література не буде повноцінною, тому разом із виданням сучасних авторів, нам просто необхідно заповнювати нішу класики, виданої українською мовою.

Презентація книги Стівена Гокінґа «Найкоротша історія часу» відбулася дуже пафосно, у залі засідань Львівської міської ради. Глядачі зайняли всі вільні місця за столами з системою для голосування. І не дивно, адже новинку представляв Макс Кідрук, що зручно розташувався у президії.

Кідрук розповів, що коли йому запропонували представити цю книгу, він не хвилини не вагався, адже сам виступає популяризатором науки у власному проекті «Квантум». Письменник сподівається, що український переклад книги Гокінґа покладе початок виданню серйозних наукових праць. Те, що до цього друкувалося в Україні, як зазначив Кідрук, в основному, бестселери від науковців, котрі стали шоуменами. Їхні роботи носять розважальний характер й не розраховані на навчання.

Чому ми розповідаємо про «Найкоротшу історію часу»? Тому, що у цій тонесенькій книзі доступною мовою розповідається про сучасні теорії фізики та будову космосу. Ця книга – прекрасний фасилітатор фантастичних припущень для письменників, котрі хотіли б писати серйозну наукову фантастику. Адже гарний твір завжди містить цікаву фантастичну ідею. Читаючи С. Гокінґа, можна дізнатися:

  • скільки часу летить проміння Сонця на поверхню Землі?
  • чому, з точки зору сучасної науки, машина часу зможе літати у майбутнє і не зможе – у минуле?
  • з залишків яких частинок першородного космосу складається золото?
  • чому для тих, хто живе високо, час і фізіологічні процеси плинуть швидше?
  • чому сонце вибухає двічі?

Та багато чого не менш цікавого. Якщо розвивати будь-яку з цих думок у фантастичному напрямку, може вийти якісна НФ. Отже, «Найкоротша історія часу» - одна з тих книг, що може надихнути письменників на нові звершення.

Презентація книги Дари Корній «Зворотний бік світів» викликала інтерес у гостей, серед яких були переважно дівчата. Щоправда, у дворику, де проводилася зустріч, було мало місця, доводилося стояти нерівними рядами. Ззаду було поганенько видно, але, тим не менш, шанувальники терпіли негаразди заради спілкування з улюбленою письменницею.

Дара Корній розповідала про свої книги та творчі плани. Зокрема, стало відомо, що представлена книга – не кінець серії, пригоди улюблених багатьма героїв триватимуть. Письменниця зізналася, що їй важко прощатися з персонажами. Навіть коли вона завершує історію, через певний час у голові може з’явитися яскраве та цікаве продовження. Так, наприклад, вийшло з розповіддю про «Гонихмарника», яку начебто закінчено, але зараз автор працює над новою книжкою про «Гонихмарницю». Мабуть, кожному фанату приємно коли улюблені герої продовжують жити і радувати своїми новими пригодами.

Окрім продовження вже відомих історій Дара Корній почала публікувати коротку прозу, де знайшлося місце не тільки фантастиці. Наразі її оповідання можна почитати у двох збірках: «Львів. Кава. Любов» від видавництва «КСД» та «П’ять зірок. Калейдоскоп життя. Книга 1» від «Країни мрій».

Подальші плани письменниці можна впевнено назвати грандіозними. Окрім випуску художніх творів вона планує видати кількатомний довідник з української міфології, написаний простою мовою та орієнтований на широке коло читачів. До того ж Дара Корній продовжує суддівську діяльність на літературному конкурсі «Коронація слова», а потім ще й шукає видавців для переможців, котрі пишуть у жанрі «фентезі». Наразі достатньо успішно: світ побачило кілька книжок від поки що невідомих українських фантастів саме завдяки протекції Дари Корній.

А ось презентація збірки «ДНК» пройшла у досить несподіваному місці - театрі ім. Леся Курбаса. Та, мабуть, кращі місця були на балконі, де ми й розташувалися. На початок можна було не спішити, адже вчасно прийшов лише Макс Кідрук. Фоззі підтягнувся хвилин через 10, отож вирішили розпочинати.

Фоззі розповів, що ідея збірки прийшла йому в голову давно. Він надихався антологією, котра вийшла під «Євро 2012». Тоді він подумав, що непогано було б виписати історію України через історію однієї родини у кількох поколіннях. З такою пропозицією він звернувся до Сергія Жадана, котрий погодився бути укладачем та запросив написати оповідання ще кількох письменників. Майбутні автори створили свій чат, де, як студенти на семінар, розбирали часові проміжки, про які писатимуть. Мабуть, найбільшим відкриттям цієї збірки став твір Фоззі. У ньому оповідається про 60-70 рр. ХХ, коли відбулося невдале випробовування ядерної зброї на Харківщині. Тоді людей, ні про що не попередивши, вивезли за місто, наказали лягти на землю та підірвали під землею ядерну боєголовку. Було світло, був грибок, місцевих вже ввечері повернули додому, але щось пішло не так. Пожежу не могли загасити близько півтора року, район оточили військові. Тоді це було секретно. Але, на думку Фоззі, про це потрібно говорити та доносити інформацію сучасній молоді. Адже тоді від випромінювання загинуло багато людей, у тому числі, родичі знайомих музиканта. Історія маловідома, але заснована на реальних подіях, чим заслуговує на особливу увагу.

Потім слово узяв Макс Кідрук. Він розповів, що на пропозицію Жадана пристав перший, і забронював собі останній часовий період – майбутнє. Тоді йому здавалося, що це – найлегша частина, оскільки він як раз надихався науковими роботами про соціально-технічний розвиток ближнього прицілу. Але, як потім виявилося, він помилився. Історія Кідрука у збірці остання, отже йому випало збирати сюжетні лінії решти оповідань до купи, аби вони виглядали зв’язаними та цілісними.

Раптом на презентацію веселим вихором увірвався укладач – Сергій Жадан, спізнившись хвилин на 20, але роблячи все, щоб глядачі цього не відчули. Буквально з порогу Жадан заполонив собою все вільне місце, сміючись, жартуючи та розповідаючи про свій внесок у створення книжки. За словами письменника, це – не перша антологія, яку йому доводиться вкладати. І антології, зазвичай, не вдаються, тому що автори не люблять працювати на замовлення. Але «ДНК» він вважає вдалим експериментом, адже книжку можна читати як цілісний роман. Можливо, автори виклалися тому, що тема була їм цікава. Оповідання у збірці дуже різні. Вона розпочинається з історії Жадана про хлопця з Харківщини та подій Першої світової війни. Є там і твір письменника з Донбасу – Володимира Рафєєнко, що переповідає перебіг АТО. А ось оповідання Ірени Карпи про Париж, здається, ніхто з присутніх не зрозумів до кінця. Окрім зазначених авторів, у збірці є твори Андрія Кокотюхи та Юрія Винничука. Останній так надихнувся, що вирішив написати книжку, розширивши текст. Про схожий намір трохи соромлячись, додав і Макс Кідрук (але в нього протилежна ситуація – він хоче написати кілька томний роман, а на оповіданні у збірці вирішив потренуватися).

Далі, як сказав Макс Кідрук, він хоче побути «ботаном» та розповісти, що ДНК не працює так, як написано у книзі. Тому, щоб події виглядали хоч трохи правдоподібно з наукової точки зору, йому довелося попітніти. І тут починається фантастика, через яку ми й розповідаємо про книгу «ДНК». За сюжетом у недалекому майбутньому китайські вченні навчилися розшифровувати за ДНК інформацію про життя пращурів, але, оскільки за законом досліди на китайцях у них заборонені, вони запрошують пересічного українського студента. Кідрук пишається тим, як прописав технологію «зчитування» ДНК. За його задумом, китайські вченні навчилися видобувати інформацію зі «сміттєвих фрагментів ДНК», в якій утримуються найбільш яскраві переживання пращурів. За цією інформацією вони «вибудовують мізки пращурів», а вже з них візуалізують образи з життя. Монолог Кідрука ввесь час переривався Жаданом, який реготав, заражуючи аудиторію, чи стримувався від реготу, виглядаючи не менш смішно. Налаштувати розмову на серйозний лад спробував представник видавництва, котрий розповів, як роман змусив його замислитися над долею власних батьків та дідів. Але Жадана так перло, що подальша презентація скотилася у фарс.

Загалом, склалося враження, що кожен з письменників хотів розповісти про щось своє, не пов’язане з історіями інших, тому презентація вийшла різноплановою. Мабуть, як і антологія. У будь-якому разі, глядачам було смішно і цікаво.

У рамках «Форуму видавців» відбувся міні-фестиваль «Місто Лема», на пошану письменника-футуролога, чиє життя тісно перепліталося з життям Львова. З 13 по 18 вересня шанувальники творчості Станіслава Лема могли відвідати тематичні дискусії, кінопокази, реальні та віртуальні екскурсії, зустрітися з перекладачами та знайомими письменника, послухати їх спогади, аби більше дізнатися про його життя та зрозуміти, чим надихався Лем у своїй творчості.

На одній з таких зустрічей ми побували. Пізнім вечором у Музеї етнографії та художнього промислу зібралося близько 15 осіб, аби послухати лекцію від перекладача Лема Андрія Поритко. Загалом, зустріч відбулася не зовсім за планом. Це був один з тих форс-мажорів, коли решту учасників дискусії залучили до інших заходів, що проходили у той самий час. Тому модератор підійшла на другу половину розмови, а інший перекладач, заявлений у програмі, взагалі не зміг там бути.

Андрій Поритко зізнався, що він не тільки перекладач Лема, але й колекціонер його видань. За підрахунками Андрія, його колекція чи не найбільша у Львові, є навіть ексклюзивні книжки, підписані самим Лемом українською мовою. Андрій Поритко зазначив, що Лем непогано знав українську. Кілька книжок зі своєї колекції перекладач приніс на зустріч, аби розповісти про кожну з них детальніше. Розповіді про книжки Андрій перемежовував з цікавими фактами з біографії Лема. Присутні виявилися справжніми шанувальниками письменника, адже зі знанням справи доповнювали розповідь та ставили питання. Тому ближче до завершення лекція потроху перетекла у дискусію-розмову з аудиторією.

Презентація романів Марини Смагіної – «Волковиці» та Наталки Ліщинської – «Нова людина» проходила у невеличкій, проте по-сімейному затишній книгарні у середмісті Львова. Романи дуже різні, «Волковиці» – це містика, а «Нова людина» – антиутопія, проте поєднує їх те, що обидва вони написані у фантастичних жанрах, обидва вийшли з-під дівочого пера і обидва надруковані в одному видавництві – KM Books (нехай вибачить мене шановна Міла Іванцова за те, що я минулого разу неправильно навів назву видавництва, але ваш запис я помітив тільки нещодавно). Сама видавець зізналася, що їй би самій було б важко прийняти рішення про те, аби надрукувати фантастику, тому, що вона не надто на ній розуміється. «Я не можу визначити, чи це ні в кого не списане, чи це не компіляція чужих творів. Але я завжди раджуся з тими, хто розбирається і щодо цих романів така рекомендація поступила», – зазначила вона. Утім, видавнича справа нелегка і останнє рішення приймає навіть не видавець, а власники видавництва. Це серйозні люди, які не граються, а роблять бізнес. Доводилось переконувати їх в тому, що друкувати українську фантастику можна, що в неї мається цільова аудиторія. Утім, для того, щоби підстрахуватися, Міла Іванцова попросила Дару Корній зробити передмови до обох книг. «Я пішла на шантаж», – сказала вона. – «Візьму, якщо ти напишеш передмову. І вона чесно написала і навіть ні копійки не взяла. Це була гарантія, бо у Дари Корній велика аудиторія і її читачі повірять, що це варто читати».

 Додали сумнівів у тому, чи варто друкувати фантастику і ті пригоди, які спіткали романи вже на стадії видавництва. Особливо багато пригод траплялося із романом Марини Смагіної. По-перше, в роману було двоє редакторів, по-друге, кудись зникали файли, не хотіла ставати жодна інша обкладинка. Але найнеприємніше було попереду. Вже перед самим Форумом з’ясувалося, що видавництво не встигає надрукувати чотири романи, серед них, зокрема, і роман Марини. Довелось поспіхом шукати рішення, адже на Форумі вже були заплановані презентації. Книги замовляли у Харкові невеликим накладом – 20 екземплярів буквально за два дні до презентації. Існувала вірогідність, що видавництво не встигне надрукувати їх вчасно. На щастя все минулося.

У видавництві ці дивні обставини пов’язали із містикою твору, і навіть напівжартома замислилися, чи варто таким займатися надалі, але присутні в один голос ствердили, що варто, а щодо зниклих файлів порадили перевірити комп’ютери на віруси.

 Переключивши погляд на самі романи та їх авторів, варто зазначити, що Марина Смагіна – молода авторка із Херсону, лауреат цьогорічної «Коронації слова» в номінації «найкраще сучасне українське фентезі». На роман її надихнула поїздка до родичів у Карпати. Незвична до цих пейзажів, уродженка українського степу, отримала незабутні враження і захотіла за її ж виразом, «прихопити щось із собою» і вже за пару місяців в неї почав визрівати роман. При цьому цікавий факт полягав у тому, що назва роману вже давно крутилася у Марини в голові, ще мабуть, із тих пір, коли їй було років 15. Авторка не знає, звідки в неї взялась ця назва і стверджує, що не вигадувала навіть самої історії. Персонажі самі приймали рішення. З ними щось траплялося, залишалося тільки передати це на папері, так що можна сказати, що воно якось «само» написалося – стверджує вона.

 Другого учасника зустрічі-презентації – Наталку Ліщинську вже давно можна назвати «досвідченим письменником». Неодноразовий переможець літературних конкурсів, її оповідання постійно фігурували на сторінках журналів і часописів, у тому числі – «Das ist fantastisch!». Свій дебютний роман «Нова людина» вона написала вже давно і довго ходила з цією історією по видавництвах, проте їй казали, що українці цього не читатимуть. Нарешті, крига скресла і роман все-таки побачив світ.

За словами авторки ця антиутопія не зовсім звичайна – у ній не все так погано, як зазвичай буває у творах цього жанру і під кінець історія світлішає. На що натякає навіть обкладинка книги – темна спочатку і світла наприкінці. Кулькі із обкладинки також фігурують у романі. Як стверджує автор, у книзі мова йде про людей, які живуть в Україні, в Києві, тому це буде ближче читачу. Роман дуже емоційний, хоча спочатку нагадує класичну антиутопію. Цікаво і те, що надихнуло авторку на написання твору. Головний сюжет книги розгортається навколо вдосконалення людини, і того, до чого це призводить. Дана ідея народилася після спостереження за породистими собаками, які є «покращені» людиною – добрі і пухнасті, але з ними не все гаразд, вони часто хворіють, бо людина втрутилася у їх природу, зробила щось штучне, аніж вовка і це призвело у тому числі і до негативних наслідків. За словами Наталки, у житті немає чогось абсолютного. Навіть абсолютне добро обертається згодом непередбачуваними наслідками.

 Згадуючи про романи Марини Смагіної та Наталки Ліщинської, модератор зустрічі – Дара Корній, зазначила, що Марині вдалось подолати стереотип про те, що на українському ґрунті не може бути справжньої містики. Серед приємних принад книги є те, що автору вдалося досить незвично поєднати закарпатську і волинську міфологію, що дало змогу створити цікавий і дуже об’ємний світ. Що ж до роману Наталки Ліщинської, зауважила, що треба мати дуже велику майстерність аби навіть в антиутопії побачити світло, що, власне, і вдалось автору. Видавець Міла Іванцова зауважила, що попри те, що зазвичай такі книги вона не читала, проте їй було цікаво і підкреслила, що це ті книги, від яких складно відірватися допоки їх не дочитаєш. Під кінець же презентації висловила думку про те, що сьогодні український ринок насичений перекладною фантастикою, але побажала, щоб на сучасному патріотичному підйомі, дужче розвивалася саме українська фантастика. «Нехай нас перекладають!», – підсумувала вона.


Хочеться відмітити цікаву розповідь Олега Сіліна про побудову фантастичних світів. Вона представляла собою частину раніше озвученої лекції, передбаченої, перш за все, для письменників-фантастів. У даному разі письменник поділився тим, як сам створює фантастичні світи, але зауважив, що жодним чином не наполягає на тому, що це є каноном і єдино правильним вибором.

Ведучий розділив створення світу на макро і мікро рівні, виділивши основні елементи кожного з них. Основними питаннями побудови світу на макрорівні, за словами Олега Сіліна, є: інфраструктура, народи, історія (мається на увазі розповідь чи сюжет, а не те, що ви могли подумати) і фантастичне припущення. До мікрорівню, відповідно, було віднесено: персонажі, імена в системі, мову, термінологію і деталі.

З огляду на брак часу, письменник зосередився лише на макрорівні. Перш за все, він порадив замислитися над тим, чи дійсно для того, що ви хочете сказати своїм твором вам потрібна побудова саме фантастичного твору? (питання, мабуть, найважливіше у фантастиці, але таке, яким нерідко нехтують) після чого перейшов вже безпосередньо до розгляду визначених елементів. Зокрема, запропонував слухачам замислитися над тим, чи потрібна їм карта фантастичного світу, а якщо так, то для чого? Звернув увагу на важливість конфлікту, і навколо чого він має будуватися. Розповів про популярні помилки фантастів та дав можливість присутнім «погратися» з фантастичним припущенням. Значна увага була приділена власне історії, яку хоче розповісти автор, і наголошено на тому, що гарна історія може приховати вади і нестиковки вигаданого світу. Врешті-решт, література – це, перш за все оповідь, і про це не слід забувати.


Презентація книги Олега Шинкаренка «Перші українські роботи» пройшла у колоритних декораціях, в Кав'ярні-музеї фототехніки «Фіксаж». Свій роман автор представив як такий-собі кіберпанк. За його словами це щось «на кшталт «Матриці» або «Джонні Мнемоніка». Аргументуючи свою мотивацію до написання роману, Олег Шинкаренко зауважив, що останнім часом стало модним писати про штучний інтелект, тому і він вирішив написати щось на цю тему. Утім, важко сказати нащо була та буфонада, бо роман насправді не про це. Людей було небагато, тому всі були «в темі» і чекали на «смаколики» у вигляді зачитування уривків твору. У цьому питанні автор нікого не розчарував, але стало зрозуміло, що це ніякий не кіберпанк – це гоніво або, якщо хочете – сатира, яка намагається вбратися у шати фантастики, у постмодерністський спосіб використовуючи елементи кіберпанку і не тільки.

У романі пана Шинкаренка, техніка, як годиться, бунтує, але…у дуже своєрідний спосіб через який висміюється одночасно і бунт машин як такий, і деякі соціальні явища. Приміром, торпеди з російського атомного підводного човна вирішують знищити США, обчитавшись російської пропаганди. Це неабияк лякає росіян, які змушені переконувати торпеду в тому, що пропаганда – це повна туфта, але їм доведеться постаратися, бо торпеду це не надто переконує. Інший приклад – автопілот у метро, який…дещо дивно виглядає, теж бунтує, і якого необхідно переконати випустити пасажирів. Та чи можна це зробити, коли розмовляєш із Ботом? За власним зізнанням автора, коли він писав цю сцену, то дуже багато спілкувався із ботами, намагаючись передати їхній стиль мови і спосіб «мислення». Для літературних «гурманів» автор залишив у тексті багато прихованих підтекстів, наприклад, використав частину промови Мартіна Лютера Кінга.

В цілому, не читаючи книгу, судити про її зміст доволі складно. Перш за все, виникає питання, а чи гармонійно пов’язані між собою ті «шматочки» загального тексту, який зачитував автор? Чи створена книга тільки для «гоніва» як самоцілі, чи в ній мається приховане дно? Як би там не було, але зачитані автором уривки були доволі кумедні і вселяли обережний оптимізм і віру в книгу.

На презентації перекладів польської фантастики письменники і перекладачі в одній особі – Володимир Арєнєв та Сергій Легеза розмірковували не стільки над тим, що вже перекладено українською, скільки над тим, скільки роботи ще попереду. При цьому, вони звертали увагу, що мова йде про те, аби перекласти бодай стовпів польської фантастики, яких чимало, а окрім них мається іще сила силенна добрих, але менш відомих польських фантастів. Серед найбільш важливих для українського читача сучасних польських фантастів називали «другого Лема» – Яцека Дукая, перший український переклад якого вже анонсувало видавництво «Астролябія». Як і слідує з такого порівняння, – це надзвичайно різноплановий і плодовитий автор з нестандартними ідеями. Серед авторів, яких хотілось би побачити українською називали також Павла Майку та Лукаша Орбітовського. За словами Сергія Легези, Орбітовського можна охарактеризувати як такого собі польського Стівена Кінга. Він не просто намагається налякати чи жахнути читача, моторошні і фантастичні елементи пробиваються в нього через повсякденний світ. «Це дуже сильний автор», – підвели підсумок перекладачі. З одним із оповідань Орбітовського в українському перекладі, читачі можуть ознайомитися вже зараз. Оповідання «Автострада» нещодавно було опубліковано в «Книзі заборон і таємниць».

 Окремо говорили і про потенційно цікавих авторів саме для українського читача. У цьому зв’язку можна згадати історичну фантастику від «антисенкевича» – Яцека Комуди. Пан Комуда багато уваги приділяє добі козаччини, Україні та українським постатям. Також серед дуже перспективних для видання в Україні авторів називали Петера Гоцека. На сьогоднішній день він доопрацьовує роман про війну на українському Сході, окрім того, в нього мається надзвичайно жорстке оповідання, навіяне кримськими подіями, яке починається із того, що посеред міста з’являється танк, який ніхто не помічає. Петер Гоцек дуже уважно слідкує за подіями в Україні, багато в чому це для нього особисте питання, бо в нього була дружина-українка.

 Зацікавлені слухачі звернули увагу на те, що у Білорусі вийшов переклад Анни Бжезінської, яку б непогано було б видати і в нас. Доповідачі із цим цілком погодились. Згадали її цикл «Велика війна», кожна книга якого за своєю атмосферою надзвичайно відрізняється одна від одної – починаючи від майже гумористичної прози до чогось наближеного до готики. Разом із тим, Володимир Арєнєв трохи занурив аудиторію у проблеми просування закордонних авторів в Україні (всі оці «а давайте видамо»), у так би мовити «кухню» взаємодії з письменниками, літературними агентами та видавництвами. Зокрема, поскаржився, що видавців слід переконувати публікувати навіть відомих за кордоном авторів. У цьому випадку доводиться робити спеціальний лист, в якому слід доводити, наскільки це іменитий автор і подавати фрагмент перекладеного тексту. Такої практики, як виведення і просування з «нуля» абсолютно невідомого в нас, але класного автора, в Україні на сьогоднішній день немає, хоча у світі це є абсолютно звичною річчю.

Завершилась розмова питаннями і пропозиціями, іноді доволі екстравагантними. Починаючи від того, чи потрібно взагалі перекладати польських авторів, може їх краще видавати в Україні польською? І завершуючи тим, у яких магазинах у Польщі можна знайти класну фантастику? У цілому розмова виявилася надзвичайно пізнавальною і відкрила слухачам багато нових імен.


P.S. До речі, пан Володимир Арєнєв натякнув, що якщо вам сподобався якийсь автор, і ви хочете, щоби його і далі перекладали українською, не мовчіть. Фотографуйте придбану і прочитану книгу, пишіть про те, як вам сподобався цей роман і чому. Викладайте це в соцмережах. Зробіть так, аби видавець бачив зворотний зв’язок. Це працює.


На презентацію новинок фантастики у 10 ранку прийшло чимало людей. Цей факт можна назвати гарним сигналом видавцям, адже інтерес з боку читацької аудиторії сприятиме виходу нових книжок українською. Як зазначив модератор зустрічі Олег Сілін, цей рік чи не найкращий для фантастики в Україні, адже з початку року кількість надрукованих видань перевалила за тризначне число.

Серед учасників дискусії були видавці, перекладачі та безпосередньо автори. Говорили по черзі, аби всі встигли виступити.  Півторагодинна зустріч пролетіла дуже швидко.

Письменник Володимир Арєнєв презентував збірку оповідань для підлітків «Книжка заборон і таємниць», про яку ми вже писали. Він також анонсував нову антологію фантастики, що незабаром має вийти у видавництві «КСД» та стати своєрідним продовженням «Века волков». У книзі будуть представлені оповідання від фантастів з Польщі, Китаю тощо. Родзинкою збірки стане твір від Террі Пратчетта. Єдиний мінус для шанувальників україномовної фантастики – збірка вийде російською мовою, хоча, наші автори у ній також будуть.

Розмову про польських фантастів продовжив Сергій Легеза – перекладач, який працює, зокрема, над «Відьмаком». Він розповів, що Сапковський говорить трохи іншим голосом, ніж ми звикли завдяки російським перекладам. У його творах багато запозичень: наприклад того самого «лєшего» Сапковський свідомо транслітерував з російської мови, всупереч польським аналогам. В українському перекладі ці нюанси максимально збережені. С. Легеза зазначив, що автор «Відьмака» вирізняється любов’ю до постмодерну і польськоцентричності, тому у циклі є багато відсилок до казок та історичних подій. Перекладач намагався відшукати їх усі та подати у примітках, аби читачі отримали задоволення не тільки від сюжету, а й від розуміння «подвійного дна», яке вклав туди автор.

Перекладачі «Хронік Амберу» А. Пітик та К. Грицайчук теж сказали, що цикл, над яким вони працюють, насичений алюзіями, і й не така попса, як про нього кажуть. До того ж тих, хто його не читав, чекає зовсім несподівана розв’язка.

Після цього зауваження слово взяв Богдан Будний – один з найбільших видавців фантастики українською на сьогодні. Шанувальники фантастики, що прийшли на презентацію, оплесками зустріли намір пана Богдана змінити звичне оформлення книжок, прибравши з них диван. Проте, для любителів дивану серії паралельно виходитимуть у «класичному» оформленні. Богдан Будний розповів, що вони видали Бредбері, Сіммонса, Лема та не збираються знижувати оберти. До «П’ятикнижжя Лемового» планується видати шостий том – інтерв’ю з Лемом. До того ж найближчим часом на нас чекатиме видання Кліффорда Сімака (Саймака) українською.

До розмови підключився Богдан Стасюк – перекладач «Гіперіону» Д. Сіммонса. Він презентував четвертий (останній) том малої прози Р. Бредбері, над перекладом якого працювало майже 20 людей. Завдяки цьому тексти вийшли різними та багатогранними, як і літературний спадок самого Р. Бредбері. Б. Стасюк сказав кілька слів про роботу над «Гіперіоном». Родзинкою українського видання є понад 20 сторінок приміток, які потрібні, аби краще зрозуміти задум автора. Серед планів було ще й залучити карту, яку малював Д. Сіммонс, плануючи її використати у комп’ютерній грі (так і не вийшла), - але не склалося, бо автор не дав дозволу.

Далі мова пішла про вітчизняних фантастів. Дара Корній представила свою чергову книжку «Зворотний бік світів». За її словами, історія не завершена, тому, коли герої захочуть продовження, вони його отримають. Так було й з «Гонихмарником», через кілька років після завершення книжки, авторка зрозуміла, що її треба продовжити «так само зворотним боком». Дара Корній розповіла, як їй запропонували видавати малу прозу, і, як виявилося, у неї таких оповідань вдосталь, хоча, не всі з них фантастичні. Зараз виходять збірки «П’ять зірок», і в першому томі буде п’ять її оповідань. Окрім того, Дара Корній працює над книгою у жанрі «нон-фікшн» - довідником з української міфології, написаним для широкої аудиторії. Матеріалу багато, тому на нас чекають кілька томів. Як зізналася автор, перший том буде присвячено духам природи, другий – домашнім духам, а далі - поки секрет.

Мікрофон дістався музиканту Валентину Терлецькому, автору антиутопії «Кілька років зими», над якою він працював 20 років і яку сам сприймає радше як притчу. Валентин був дуже здивований тим, що потрапив до фантастів з легкої подачі видавництва-промоутера. Здивування не відпускало його до кінця презентації. Це – четвертий роман Валентина, до цього він писав біографічні романи про рок-н-ролл та вірші. Для читачів на офіційному сайті роману планується провести квест з розгадування відсилок та загадок, що залишив там автор. Зараз готується до випуску п’ятий роман Валентина Терлецького – «В.І.Н. (Вибору Іншого Немає)», в якому також будуть нотки фантастики. Тож письменнику порадили звикати до середовища фантастів.

Потім поговорили з Андрієм Крижевським, автором трилогії «Лабіринти Евотону». Світ побачило дві книжки, третя вийде до кінця року. Для автора роман має два вектори – філософські пошуки сенсу життя та гостросюжетні пригоди. Працюючи над романами, Андрій створив та описав 9 рас і розробив словник, що зараз налічує понад 50 слів. Свою трилогію Андрій порівнює з сагою «Зоряні Війни», щоправда, з філософськими вставками.

Розмова знову повернулася з авторів до перекладачів. Олексій Антомонов, перекладач «Путівника Галактикою» Дуґласа Адамса розповів з долею самоіронії та скептицизму, як йому працювалося над циклом. Загалом, він перекладає всі п’ять книжок, з яких читач мало чого винесе, але сміятиметься. Дуґласа Адамса Олексій називає яскравим представником «ідіотичної» фантастики, в якій мало сексу (так, це не одруківка), але багато не завжди зрозумілого британського гумору.

Автор повісті «Жуйка» Марія Козиренко також дивувалася, як потрапила до кола фантастів. Але, як виявилося, їх з Валентином Терлецьким надрукувало те ж саме видавництво, тому питання відпало. Марія теж вважає, що пише не фантастику, а казку для дорослих. Робота над книжкою почалася з реальної історії, коли авторка збирала різні циганські діалекти, а потім вирішила поєднати це з казковим сюжетом. Хоча, циган у книжці не буде.

Українська фантаст Наталка Ліщинська презентувала свій перший роман «Нова людина». Автор розповіла, як читачі її антиутопії дивувалися, що така скромна жінка могла написати серйозний та жорстокий твір. Як зазначила Наталка, при написанні твору її вів світ, герої та логіка, тому вона не могла дозволити собі «перелити жаль у фальш».

Наприкінці розмови слово дісталося Олексію Жупанському, який анонсував багато цікавих новинок найближчим часом. «Видавництво Жупанського» до кінця року порадує фанатів другим томом повного зібрання творів Г. Лавкрафта. Останній, третій, том вийде навесні. Після випуску Д. Орвелла видавництво серйозно захопилося антиутопіями, тому випустило книгу «2084: кінець світу» Буалема Сансаля та «Каллокаїн» К. Боє. Найближчим часом світ побачать: зібрання короткої прози Філіпа Діка (автора «Чи мріють андроїди про електронних овець?») та, мабуть, головний смаколик анонсу – книжки Пітера Воттса «Сліпобачення» («Blindsight») та «Ехопраксія», котрі оповідають про неможливість контакту з іншою цивілізацією, виштовхують на новий рівень розуміння себе й всесвіту та вже стали культовими. Дуже приємно, що українською друкується не тільки класика від батьків-засновників фантастики, а й зовсім свіжі твори, про які сьогодні говорить увесь світ.

***

Таким цікавим, різним та захоплюючим був Львівський «Форум видавців». Нагадаємо, що цього року на ньому було понад 100 фантастичних заходів на всі смаки. Ми постаралися максимально повно та детально передати їх зміст, аби ви, шановні читачі, відчули себе так, ніби самі побували там. Сподіваємося, нам це вдалося, і вам було цікаво слідкувати за нашими новинами.