Статті‎ > ‎

Чому в Україні немає власного Толкіна?

    Ця стаття не має на меті нав’язувати комусь певну точку зору чи стверджувати, що українська фентезі має бути тільки такою і ніякою іншою. Вона навіяна спробами деяких авторів створювати фентезі з «автохтонним» колоритом і її метою є віднайдення проблем, які заважають створенню такої фентезі та пошук шляхів для їх вирішення. Цілком можливо, що ці шляхи не позбавлені деякого суб’єктивізму, але, на глибоке переконання автора – це єдиний шлях для створення якісної фентезі з вітчизняним колоритом.





Святослав Чирук

 

Чому в Україні немає власного Толкіна або якою має бути вітчизняна фентезі?


Писати фентезі про ельфів та гномів серед україномовних фантастів немодно (як, до речі, і писати фантастику серед сучасних українських письменників). Це, мовляв, чужа міфологія, а ми хочемо свого власного, рідного, слов’янського. Нам потрібні русалки, мавки, чугайстри та відьми. Тематиці цій було присвячено кілька літературних конкурсів (до речі, жодного разу не зустрічав українського фантастичного конкурсу присвяченого ельфам та гномам), з’явилося навіть кілька книг, які відповідали цим вимогам, подібні думки обговорювалися на форумах.

Проте, як завжди є кілька але. У сусідній з нами Росії така тенденція теж має місце. І, треба відзначити, якість такої «руської» фентезі на порядок нижча за книжки витримані у дусі «традиції». Так, наприклад, фанати Олександра Рудазова практично одностайні в тому, що витримана в російському дусі книга «Предания старины глубокой» набагато гірша за цикл «Архимаг», який і приніс автору популярність. Так само «Княжий пир» Юрія Нікітіна хоча й читається досить легко через майстерність автора (стиль та вміння будувати цікавий та динамічний сюжет), проте його неможливо порівняти із толкіністськими спробами Ніка Пєрумова, які отримали світову популярність. 

При цьому слід відзначити, що під час читання Ю.Нікітіна мене постійно переслідувало відчуття, що знання автора про слов’янську міфологію і історію обмежуються шкільними підручниками і статтями з Радянської енциклопедії. І воно зрозуміло – автору книжку потрібно писати, а не займатись історичними та міфологічними розвідками.

В українській фентезі та містиці також можна зустріти чимало ляпів. Приміром – князі у другій половині XVII ст. де-небудь на Полтавщині або пани та панночки у покозачених селах одразу після Хмельниччини. Варто пояснити, що "українські" князівські роди у другій пол. XVII ст. були повністю полонізовані і в сутності стали прошарком польських магнатів на території західної та центральної України, проте на Полтавщину (східна частина яка взагалі відносилася до Слобідської України, а отже формально перебувала у складі Московії) їхня юрисдикція не розповсюджувалася. Пани ж (якщо їх можна такими назвати), під час Хмельниччини, якщо не встигли втекти до Польщі, були банально вирізані. Появу панщини, наприклад, на території Гетьманщини (північно-східна Україна) можна пов’язати із ім’ям гетьмана Мазепи, який знову ввів її своїм універсалом у 1700 р., проте у цьому разі «панами» по суті була козацька старшина, яку і називали відповідно старшиною, а не панами. Традиційне ж кріпацтво яскраво описане Т.Г. Шевченком з’явилося тільки наприкінці XVIII ст., у часи правління Катерини ІІ.

Проблема перша - незнання історії

Отже, першою проблемою ми можемо назвати незнання авторами історії та міфології. Утім, не хочеться звинувачувати наших письменників за огріхи, оскільки, це навряд чи можна назвати виключно їхньою провиною. В українців в цьому проблем набагато більше ніж у росіян. Вони прямо витікають із історичного розвитку народів. Традиційно історія пов’язувалася із політичною історією. У країнах, які мають тривалу державність, як, наприклад, Росія, достатньо знати основні політичні перипетії, правителів, трохи військової та адміністративно-територіальної історії і ще дещо з соціальної історії та особливостей діловодства для того щоби не припуститися огріхів. При цьому знання ці достатньо легко екстраполювати на різні регіони. В Україні все набагато складніше – Україна тривалий час не мала власної держави, її території постійно перебували у складі інших політичних утворень, добре знати історію яких необхідно, для того, щоби знати власну. Проте їх історію не знають добре навіть самі історики, які рідко працюють в іноземних архівах. Що казати вже про письменників. Вся складність питання стає іще більш наочною, коли ми зауважимо, що навіть землі, які традиційно вважалися «козацькими» - Гетьманщина, Слобожанщина та Запоріжжя не просто так визначаються як різні історико-географічні території, бо у свій час були по-суті різними адміністративно-територіальними одиницями, з різною ієрархічною структурою, різним соціальним устроєм, різними пріоритетами у житті їх мешканців. Для того, щоби все це осягнути не вистачить навіть цілого життя. Людині, яка хоче писати історичну фентезі в Україні (на високому рівні, адже ми рівняємося на Толкіна) потрібно присвятити проблемі багато років. Недаремно Дж.Р.Р. Толкін був професором, який фахово, протягом десятиріч вивчав давні мови та англійську історію і був закоханий в це усією душею. Його книжки стали результатом тривалих досліджень і цих книжок було ой-як небагато. В сутності, він не був професійним письменником, а художні книжки були для нього усього-лише хобі. Чи піде на таке хтось із сучасних авторів? Присвятить створенню української фентезі ціле життя, щоби врешті-решт видати 4-5 книжок? Дуже сумніваюся.

Проблема друга - національна ідентичність.

Українці переважно ідентифікуються із козаччиною, яка зародилася наприкінці XVI ст., а свого розквіту досягла у XVII ст. В історичній періодизації цей період визначається як ранньо-новий або ранньомодерний час. Тоді як класична фентезі апелює до епохи середньовіччя, при чому із суттєвим відлунням раннього середньовіччя, доби варварських королівств. В Україні також було середньовіччя. Проте я навмисно не кажу СВОЄ. Тому що середньовіччя це усвідомлюється як чуже. Київська Русь завдяки авторам т.зв. «Київського Синопсису» («Синопсис, или Краткое описание о начале русского народа») ще із XVII ст. міцно ідентифікується із Росією (не допомогли в цьому і праці М.Грушевського), тоді як пізніша Литовська доба цілком логічно пов’язується з Литвою. А для фентезі завдяки зусиллям Дж.Р.Р.Толкіна, який сам писав, що намагався створити Англійську міфологію (не британську, а виключно англійську), дуже важливо відшукати дух народу. У Київській Русі та Литовькій добі немає українського народного духу, адже цей народний дух народився набагато пізніше. І ось українські автори носяться із тим, писати їм про середньовіччя чи про козаччину.

Проблема третя – відсутність міфології.

Класична фентезі побудована на достатньо добре відомій і збереженій кельтській та скандинавській міфології. Це, так би мовити, північна альтернатива засиллю південного, античного спадку, який тривалий час домінував у європейській культурі. Передумови такої зацікавленості скандинавістикою та кельтикою потрібно шукати у романтичній традиції ХІХ ст., яка, знову ж таки, пов’язана із середньовіччям. Для того, щоби протиставити щось античності необхідно було віднайти найкращі надбання північно-західної, до античної культури, або культури, яка розвивалася з нею паралельно, своїм власним шляхом. Для цього якнайкраще підходили добре занотовані ірландськими монахами кельтські міфи, скандинавські саги, едди та віси, а також фінські руни, зібрані упорядковані в збірку «Калевала». До слов’ян руки не дійшли, та й чого їм доходити? Адже слов’янська міфологія та дохристиянська культура не залишили по собі яких-небудь цікавих згадок, які б могли бути гідно протиставлені античному спадку. Ми майже нічого не знаємо про слов’янське язичницьке минуле окрім пантеону богів князя Володимира, та й той, виявляється, був штучним – не дуже вдалою спробою князя зробити релігійну реформу. Релігія у кожному племені мала суттєві розбіжності. Записів міфів ми не маємо. Билини ж і «Слово о полку Ігоревім» міцно пов’язані із російським культурним спадком. Так звана «Велесова книга» - далеко не шедевр і не варта навіть згадки. На цьому полі нам немає що протиставити не тільки античній традиції, але і «північно-західному» культурному спадку, бо, власне, з цієї причини ми до нього і не були зараховані. То може й не варто?

Українська романтична традиція тісно пов’язана із козаччиною та «Кобзарем» Т.Г.Шевченка і, напевно, саме в ній необхідно шукати натхнення.

Проблема четверта - казка чи ні?

Часто слов’янська фентезі не маючи попередників у літературі спирається або на радянські казкові фільми або на збірку російських казок Афанасьєва, на билини, казки О.С.Пушкіна. Не далеко від російської фентезі відстає у цьому плані і українська зі своїми Котигорошками, Кожум’яками та напівгумористичними образами козаків та відьом, запозиченими у Котляревського, Квітки-Основяненка і популярного мульт-серіалу про козачків. Казка часто пов’язується у нас із чимось добрим і світлим. Казковий світ – це прекрасний світ, казкові персонажі – це добрі і кумедні персонажі. Саме так ми сприймаємо ці вислови.  Проте фентезі це не казка. І про це писав іще Дж.Р.Р.Толкін. Не заперечуючи зв'язок фентезі із казкою, він апелював до її першоджерел – міфів та жорстоких казок братів Грімм. Він був проти того, щоби робити літературну обробку казок, викидаючи звідти все те, що могло налякати дитину. Толкін вважав страх одним із важливих відчуттів, які дитина має відчути у дитинстві для того, щоби яскравіше відчувати світ. Інакше кажучи, щоби зрозуміти цінність добра, треба відчути що таке зло і зненавидіти його. Толкін недаремно відмовився від шекспірівських крилатих ельфів, які спокійно можуть вміститися на долоні людини на користь скандинавських людиноподібних альвів, для того, щоби зробити своїх персонажів більш реалістичними. Цикл «Володар перснів» не можна назвати абсолютно доброю книжкою. В ній присутня темна, апокаліптична атмосфера, навіяна Першою та Другою світовими війнами. У своїх джерелах фентезі ближча до того, що сьогодні отримало назву «дарк фентезі».

Не даремно книжки А.Сапковського та Дж. Мартіна, в яких можна побачити чимало неприємного реалізму, стали такими популярними. Фентезі - це не просто казка. Це дещо більше.

Проблема п'ята -стиль.

Переважна більшість авторів, які намагаються писати «вітчизняну» фентезі (це стосується як українців, так і росіян) намагаються писати такі твори стилізованою мовою. Мета такої стилізації полягає в тому, щоби надати твору колорит казки та «сивої давнини». Досягається це переважно зворотнім порядком слів у реченні, наприклад: «довго ходив він по бруківці кам’яній» замість «він довго ходив по кам’яній бруківці». Елементами казкової оповіді в словах автора: «щось негаразд у славному князівстві. Темні хмари нависли над стольним градом» та застарілими словами в діалогах (нерідко разом зі зворотнім порядком слів): «Саме приліг я спочити після трудів праведних. Так добре поганяв того дня злиднів – аж до сього дня тішуся. Та не встиг я схопити сон за бороду, як почув крик, гамір», або «Скажи мені, старче», «добрий молодцю» тощо.

Утім, замість того, щоби служити на користь твору і виконувати покладену на себе функцію (описану вище) така стилізація чомусь навпаки, тільки дратує читача. Пояснити це, в принципі досить легко, адже стилізація порушує принцип реалізму, такий необхідний для фентезі. Текст перестає сприйматися серйозно, а персонаж, який дозволяє собі такі діалоги сприймається штучним чи пришелепуватим. Стилізація має застосовуватися дуже дозовано – у місцях, в яких без неї неможливо обійтися, наприклад, в уривках листів, наказів та офіційних текстів, які наводяться у творі, у пророцтвах, молитвах, цитованих статтях законів, уривках легенд та літописів, які місцями можуть застосовуватися замість авторської мови. У діалогах цьому просто немає бути місця (лише у крайніх випадках).

Нема чого і казати про надмірну кількість застарілих слів у тексті, адже автор ризикує просто бути незрозумілим читачу. Недаремно ж навіть у публікаціях історичних документів поряд із транслітерацією оригінального тексту іноді друкується переклад сучасною мовою.

Підсумки

Якщо дійсно якісна та українська за духом фентезі коли-небудь і з’явиться, для цього необхідно буде в першу чергу порвати із сакралізацією середньовіччя та розробити новий концепт, який не буде базуватися на протиставленні античного та варварського світів, імперії та варварських королівств. Для того, щоби такий концепт коли-небудь з’явився, необхідні довгі роки досліджень і неабияка любов до цієї справи, яка, цілком можливо, може затягнутися на все життя. При цьому авторові необхідно уникати сакралізації козаків, а подивитися на життя «як воно є», позбутися про них спрощеного уявлення та не застосовувати надмірної стилізації.







Comments