Статті‎ > ‎

Репортажі з "ЛіТерри" 2017. Частина 1. Презентації новинок фантастики

Репортажі з "ЛіТерри" 2017. Частина 1. Презентації новинок фантастики

    Фестиваль «ЛіТерра» порадував презентаціями новинок фантастики, про які можна було почути безпосередньо від авторів, перекладачів та видавців. У цьому циклі матеріалів ми розповімо про них більш детально.

 

Фантастика від українських авторів

    На небосхилі українських альманахів з фантастики запалили нову зірку. В рамках фестивалю «ЛіТерра» відбулася презентація збірки оповідань «Питання людяності», до якої увійшли твори конкурсантів ЛО «Зоряна Фортеця». За словами упорядника Олега Сіліна, наскрізною тематикою оповідань, відібраних до друку, стала концепція «людяності», що розкривається у різних ситуаціях, світах та обставинах. Сам же літературний конкурс існує з 2008 року, і брати участь у ньому можна тричі на рік: восени і навесні – з прозою середнього обсягу, та влітку – з мініатюрами.

    Альманах «Питання людяності» включає в себе 9 оповідань 9 авторів 9 сезону. На презентації Альона Савінова, завдяки якій книжка побачила світ, розповіла, що редакція відбирала твори різних піджанрів фантастики,  щоби показати потенціал українських письменників. Тому в альманасі можна почитати й фентезі, і НФ, і соціальну фантастику, і гумористичну, і навіть лінгвістичну(!) тощо. В оформленні обкладинки використане фото південноафриканського скульптора, яке «препарує» образ людини і відповідає загальній тематиці.

    Загалом, збірка справляє приємні враження, а оповідання підібрані за розміром і жанром таким чином, що гармонійно сприймаються, коли читати її по-порядку. Наприкінці презентації письменники Олексій Гедеонов та Ігор Ревва, які колись проводили майстер-класи для учасників «Зоряної фортеці», відмітили, що конкурсні оповідання молодих авторів іноді бувають кращими за твори іменитих фантастів у серійних збірках. Саме тому добре, що перспективних письменників відтепер можна читати у спеціальному альманасі, який планують зробити щорічним.

 

    В рамках розмови «Маю рукопис – готовий мандрувати!», спрямованої на те, щоби порадити молодим авторам, де можна опублікувати свої твори, ми, зокрема, представили і наш альманах «Das ist fantastisch!». Разом із нами у розмові приймали участь: Олег Сілін, який представив конкурс «Зоряна фортеця», Богдан Коломійчук, що презентував платформу «ЛітМайданчик» та Любов Кривуца, котра розповіла про роботу літературної агенції «Acris».

    Усі учасники розмови коротко розповіли про організації, які вони представляють, після чого поговорили про те, як вони проводять роботу з авторами, щоби підняти рівень їхньої літературної майстерності.

    За словами Богдана Коломійчука, «ЛітМайданчик» було створено за ініціативи тільки однієї людини, а саме – Вікторії Михайлової, яка зараз мешкає в Німеччині, проте не пориває зв’язків з Україною, цікавиться українською літературою і всіма силами намагається допомогти їй розвиватися.

    У першу чергу, платформа працює саме з жанровою літературою, зокрема – детективами в усіх їх іпостасях. Наприклад, містичний детектив чи горор. Найсвіжіша збірка – «Дотик зачаєного жаху» - це саме збірка горору. Агенція зацікавлена у молодих авторах, які вміють цікаво та грамотно збудувати сюжет в форматі малої прози. Окрім того «ЛітМайданчик» займається промоцією авторів за кордоном, наприклад, допомагає з організацією турів. Платформа працює у форматі звичайного літературного конкурсу, в якому твори авторів оцінює журі.

    Що ж до нашого альманаху, то я коротко торкнувся його історії. Для тих, хто не в курсі – альманах «Das ist fantastisch!» з’явився чотири роки тому спершу як літературний додаток до сайту www.ukrfantclub.com.ua, але дуже швидко почав жити своїм життям. Основним поштовхом для його створення було те, що в Україні тоді бракувало фантастичних журналів і ми вирішили виправити цю проблему у той спосіб, у який могли – створити електронний часопис. Альманах виходить раз на рік і добирає твори за наперед вказаною тематикою. Однією з наших «фішок» є те, що альманах має наповнюватися українським контентом, що стосується, у тому числі, і художників, чиї роботи прикрашають обкладинки номерів.

    Що ж до «Зоряної фортеці», то як зазначив Олег Сілін, конкурс було започатковано у 2008 р., коли в Україні ще не було конкурсів у такому форматі, тобто таких, де люди б писали твори на задану тематику, а переможців визначало б не журі, а самі учасники. Конкурс відбувається двічі на рік. Тему наступного конкурсу оголошує переможець. На сьогоднішній день вже відбулося 19 конкурсів, а чимало його учасників опублікували свої твори та вже мають власні книжки.

    Кроком у правильному напрямку модератор Олег Сілін, назвав появу в Україні літературних агенцій, зокрема – літературної агенції «Acris». За словами її співорганізатора – Любові Кривуци, агенція розпочала свою роботу минулого, 2016 року. Ідея її появи виникла після дискусії на «Книжковому арсеналі», де мали б говорити про успіхи української літератури, натомість знову повернулися до обговорення проблем. Мета літ агенції – допомагати автору просувати свої твори та захищати його у перемовинах із видавцями. «Acris» відрізняється від літературних агенцій, що діють в інших країнах тим, що бере на себе ще й промоцію творів.

    Агенція, переважно, працює з жанровою літературою – трилерами, детективами, фантастикою, фентезі та горором, хоча з готовністю розглядає також і дорослі твори, написані в інших жанрах. Співпраця агенції з авторами відбувається наступним чином – автори надсилають 2 розділи свого роману та синопсис (тобто розгорнуту анотацію – виклад змісту роману), після чого можливі 3 варіанти – або твір відхиляється, або приймається, або (найчастіше), повертається на доопрацювання. Кілька тижнів тому за сприяння літ агенції вже вийшла перша книга. Це – міська фентезі авторства Нати Гриценко «Тінь на порозі». Наразі для відправлення у видавництво готується ще один текст.

    Робота над покращенням літературної майстерності творів в усіх організаціях відбувається різним чином. «Acris» працює над текстами перед тим, як надіслати їх до видавництва. Конкурс «Зоряна фортеця» проводить майстер-класи за результатами конкурсів. Платформа «ЛітМайданчик» наслідує досвід київського «Клубу анонімних авторів» та незабаром хоче провести перше засідання у львівській кав’ярні «Штука». Окрім того, отримавши текст, агенція намагається правильно розставити акценти твору за прикладом того, як свого часу це робив Андрій Курков на сайті «Буквоїд», а стимулом для роботи автора над твором є виплата гонорарів. У свою чергу, редакція альманах «Das ist fantastisch!» переважно спирається не на безпосереднє, а на опосередковане покращення якості творів – через фантастикознавчі статті.

 

    На «ЛіТеррі» відбулося декілька презентацій новинок фантастики. На жаль, через насиченість програми ми не всюди встигли, але наразі продовжуємо ділитися враженнями.

    Презентація книжок, поєднаних тематикою антиутопії, була дуже насиченою: глядачам показували трейлери, ставили музику, якою надихалися автори, та давали можливість зануритися у текст, зачитуючи окремі фрагменти.

    Як виявилося на презентації, не всі антиутопії описують світ, з якого хочеться втекти. Зокрема, роман «Дім, в якому заблукав час», який представляла одна з авторок – Вікторія Гранецька – описує наші реалії, але у своєрідному «задзеркаллі», де серед героїв можна впізнати багато відомих українських постатей у незвичних амплуа. Наприклад, під час описання революції згадуються люди, схожі на Шевченка та Франка, які лупають бруківку для мітингувальників. І Франко розповідає Шевченку, що напише про це вірш (а далі у тексті йде уривок з «Каменярів»). Вікторія Гранецька зазначила, що в неї є ще одна антиутопія – «Тіло ТМ» - про переміщення свідомості у інші тіла, і наступного року планується її перевидання та вихід другої частини.

    А ось Олексій Жупанський написав досить нестандартний роман, змішавши різні жанри. Тому на деяких презентаціях він представляв книгу «Благослови тебе Боже! Чорний генсек» як літературу жахів, на деяких зазначав, що там є елементи альтернативної історії, а відповідно до теми цього заходу роман позиціонувався як антиутопія. За сюжетом дія відбувається в Україні, але Радянський Союз не розпався, хоча й тріщить по швах. За задумом автора, цей роман про те, як система, що, здається, ось-ось розвалиться, отримує «другий подих» у вигляді сильного вождя, з яким, вочевидь, все стане гірше та жорстокіше.

    Олег Шинкаренко, представляючи роман «Череп» зазначив, що антиутопія зараз довкола нас – ми в ній живемо. Тому коли він написав роман «Кагарлик» про війну з Росією (а це було ще до Євромайдану), то вирішив переключитися на власний жанр - «агро-кіберпанк». На думку автора, звичайний кіберпанк потребує розвинених технологій, але в нашій країні розвинуте сільське господарство, тому довелося пристосовувати жанр під реалії. Загалом, Шинкаренко пише романи, де стібеться з різних, у тому числі, табуйованих тем, часто – з релігії. Тому у зачитаному фрагменті в нього фігурував герой, що спалює грішників, а став він таким, бо в дитинстві його батько прив’язував до різних меблів і бив по голові іконами, церковними книгами та іншими речами християнського обрядового культу.

    Загалом, представлені романи досить різні за настроєм, але містять алюзії на наше суспільство і допомагають краще пізнати себе, подивившись «зі сторони», або «трохи під іншим кутом».

 

    Редакція побувала також на презентації книжок Остапа Українця «Малхут», Владислава Івченка «Детективна агенція «Буря і натиск», Петра Яценка «Немов. Нечуй. Небач» і наразі ділитиметься подробицями.

* Це дебютний роман, який я почав не з автобіографізму, а з глобального біографізму – я написав про своє місто* - Остап Українець про «Малхут».

    На презентації визначили жанр роману як «книжка про Франківськ». Основні події відбуваються в Івано-Франківську ХІХ ст. (тодішньому Станіславі). Остап розповів, що з інтересом прописував яскравий образ головного героя – польського націоналіста, який потім став українським націоналістом, мав проблеми з законом, втік до Швейцарії, повернуся, і, врешті-решт, став бургомістром. Роман має добре опрацьовану історичну складову, а його сюжет зав’язаний на діяльності масонського ордена та дослідженні франківської фортеці (зокрема, Остап розповів, що ніби-то коли Потоцький перебудовував фортецю, то зробив її у вигляді кабалістичного дерева Сафірот). Загалом, роман можна назвати історичною містифікацією, зокрема, автор зізнався, що додумував про діяльність масонської ложі у той період, бо про неї мало що відомо. За те, шукаючі інформацію, він дізнався, що сьогоднішня масонська ложа у Франківську називається «Імхотеб до полум’яної зірки» і пообіцяв розцілувати в обидві щоки того, хто поясне, що це означає.

* Це книга про село, але це не та книга про село, до якої ви звикли* - Владислав Івченко про роман «Детективна агенція «Буря і натиск».

    Сам автор вважає роман досить дивним, бо один із персонажів – це кабан із людською свідомістю, що веде розслідування. При чому він досить культурний кабан, навчився читати, друкувати на комп’ютері, тримаючи в ратицях палички, впадає за жінками і дуже ображається, коли його не визнають людиною. Автор розповів, що хотів підняти цією книжкою питання політкоректності та того, що робить людину людиною. На його думку, людство досить консервативне у поглядах, наприклад, у творі описується свиногосподарське підприємство, яке всіма силами блокує визнання кабана людиною. Автор зазначив, що зробив героєм кабана з ратицями, щоби гостріше підійняти тему, адже він сприймається не так мило, як, скажімо, котик із лапками.

* Про нього мало відомо, він мало писав і не любив хвалитись. Якщо у Куліша було там 12 коханок, то Нечуй – людина замкнута* - Петро Яценко про роман «Немов. Нечуй. Небач».

    Автор розповів, що ідея написати роман про письменника Нечуя-Левицького виникла з фейсбука, де його френди лайками голосували за тему нової книги. Щоправда, переміг кіберпанк, але коли Петро почав досліджувати тему, виявилося, що період кін. ХІХ – поч. ХХ ст. більше підходить для стімпанку, тому довелося корегувати початковий задум. Письменник хотів переказати біографію Нечуя-Левицького у фантастичних декораціях, тому багато працював, щоби не відходити від історичних фактів. Наприклад, він розповів, що зв’язувався з професором Тернявським із університету в Торонто, який написав монографію про Нечуя-Левицького, читав всілякі твори та мемуари, деякі моменти навіть «забрав» у книгу. Наприклад, прочитавши описи гулянок Кирило-Мефодіївського товариства, як вони винаймали великий човен і пливли на ньому пиячити на віддалений острів, автор запозичив цей момент, «оновивши» човен стімпанковими механізмами та додавши Братству робота-Шевченка для антуражу. У романі є й суто фантастичні ідеї, наприклад, Нечуй-Левицький має механічне серце, тоді як своє рідне він здав в оренду упирям, щоб ті зберігали там свої душі.

    Загалом, як відзначила модератор Вікторія Токарєва, представлені романи мають спільні риси: це – фантастика на вітчизняному історичному підґрунті, у кожній книзі є таємні братства і герой-письменник (а в романі про кабана-детектива Владислав Івченко вписав у якості персонажа самого себе).

 

    На черзі книжки вітчизняних письменниць: Нати Гриценко «Тінь на порозі», Маргарити Сурженко «Квартира київських гріхів» та Наталії Матолінець «Гессі». До речі, Наталя принесла на презентацію листівки з власними рисунками, що зображали Гессі та інших героїв її прози, які дарувала всім охочим.

    Про перші дві книги ми вже розповідали у минулих репортажах. Нагадаємо, що «Гессі» - роман, який отримав другу відзнаку конкурсу «Коронація слова», готується до друку у видавництві «Віват». Він оповідає про життя дівчинки-підлітка на ім’я Гестія, яка зрештою, виявляється переродженою богинею, що має надприродні здібності. Дії відбуваються у світі, схожому на Європу початку ХХ ст., а сам твір підіймає великий пласт підліткових проблем: від закоханості до пошуку себе і входження у доросле життя. Роман Нати Гриценко також про молоду людину із надприродними здібностями, але цього разу про хлопця, якого обрали духи в якості шамана, примусивши проходити через випробування та дивну «хворобу». От тільки дія відбувається у наш час, а головний герой постає у центрі конфлікту різних містичних спільнот. З презентації Нати Гриценко стало відомо, що «Тінь на порозі» - це лише перша частина історії, наразі авторка планує писати дилогію.

    Роман Маргарити Сурженко «Квартира київських гріхів» оповідає… про гріхи, які мешкають в одній квартирі, і займаються тим, що ходять столицею, спокушаючи людей. При цьому самі образи гріхів (а вони в авторки всі – дівчата) є повною протилежністю тієї якості, яку втілюють. Наприклад, Лінь вийшла дуже працьовитою, постійно прибирається та готує тощо. Історія починається з того, що головна героїня Пристрасть закохується і приводить коханого жити у квартиру з іншими «гріхинями», під впливом яких він деградує. Авторка розповіла, що у книзі діють не тільки гріхи, а й янголи.

    Загалом, твори на презентації були об’єднані за тематикою «міське фентезі», проте Ната Гриценко не схильна ідентифікувати свій твір як «чистий» жанр, а роман Наталії Матолінець більше тяжіє до підліткового фентезі. Отже, підсумовуючи інформацію про новинки, можна зробити висновок, що жанр «міського фентезі» (однією з ознак якого є «місто» як своєрідний персонаж) в нас не надто широко представлений.

 

    Начебто непогана вийшла розмова про «хард фай» (хоча, звісно, присутнім краще знати). Отже, для тих хто не чув, поговорили з Олександром Даньковським (редактор Яна Валєтова), Богданом Коломійчуком та Олександром Заварою про жорстокість, насильство і смерть у літературі (зокрема, на основі книг: Ян Валєтов, «Лучший возраст для смерти»; Богдан Коломійчук «Король болю»; Олександр Завара «Песиголовець»).

    Перш за все, автори (та редактор) підкреслили те, що жорстокість присутня у романах, які вони презентують і зауважили, що звернення до неї у літературі цілком нормальне явище. Богдан Коломійчук відмітив, що людей приваблює жорстокість, бо в цьому є щось первісне і саме муки Христа лежать в основі християнської релігії. У свою чергу, Олександр Завара зауважив, що людям подобається спостерігати за чужими стражданнями, чому є багато прикладів в історії, наприклад, Колізей, середньовічні страти тощо, у цілому ж людство не змінилося за своєю природою, хоча і стало більш інформованим. На думку ж Олександра Даньковського, фантастика – це літературний прийом. За допомогою складного, жорстокого світу, автор може розкрити важливі соціальні проблеми. Так, наприклад, у романі Яна Валєтова постапокаліптичний світ, де люди доживають лише до 18 років, допомагає розкрити проблему передачі досвіду між поколіннями та багато інших питань. Жорстокість потрібна, бо люди стають товстошкірими і достукатися до них можна тільки ТАК.

    (до слова сказати, до нас пан Олександр таки достукався міцно тріснувши рукою по столу).

    Інакше кажучи, нам необхідні більші емоційні враження, бо нас не чіпляє те, що іще чіпляло наших дідусів та бабусь.

    Окрім того автори відзначили, що жорстокість рідко подається сама по собі, зазвичай, її змішують з чимось іще, наприклад, із гумором. І на виході ми отримуємо «чорний гумор» з яким жорстокість як засіб стає більш прийнятною для читачів. Тезу ж про те, що «фантастика – це втеча від реальності у кращий, вигаданий світ» співрозмовники підняли на глум. «Втекти можна і на острів доктора Моро», – зауважив Богдан Коломійчук, та навряд чи це буде приємна втеча.

    Доволі жваве обговорення викликав образ смерті і те, як його розкрито у книгах, що презентувалися. За словами Богдана Коломійчука, на нього велике враження справив роман «Деміан», тому у його книзі король болю має ім’я і є демоном, що опікується темною стороною особи. В романі ж Олександра Завари «Песиголовець» смерть представлена на рівні факту. «Смерть присутня будь-де будь-коли, в ній немає нічого героїчного, романтичного, людина в якийсь момент перестає функціонувати і перетворюється на біологічне сміття», – зауважив він. У книзі ж Яна Валєтова смерть – наріжна тема. Людство вимирає від вірусу із дивною симптоматикою – коли людині виповнюється 18 років, вона миттєво старіє і перетворюється на «розвалину» буквально за кілька годин. Люди персоніфікували цю хворобу, назвали її «Безжальним». Йому приносять жертви, їм проклинають. Це не окрема істота, але багато хто в романі уявляє його саме так.

    На сам кінець поговорили про те, як автори працюють над матеріалами для своїх творів. Олександр Завара зізнався, що як такого процесу роботи над матеріалом не було. Пошук інформації і написання тексту органічно перепліталися, а сам автор заздалегідь знав, що хоче написати, а саме – добрий український горор, який би корінням сягав класики такої як «Дитина Розмарі» або «Екзорцист», тобто щось дияволічне, про одержимість, але у поєднанні з казкою. Щодо Яна Валєтова, його редактор відмітив, що той завжди ретельно працює з матеріалом. Так, приміром, коли він писав «Проклятого», то їздив до Ізраїлю і спілкувався з археологами, коли писав «1917», то вивчав спогади та дослідження. Що ж до цієї книги, то він спілкувався з гінекологами, біологами і спеціалістами зі зброї. У свою чергу, Богдан Коломійчук застеріг від надмірного копирсання в джерелах, бо за його словами, ті, хто працюють з історичними матеріалами «влипають», іноді варто дивитися навколо. Приміром, відьму він колись «списав» зі своєї викладачки математичного аналізу. І навіть не змінив ім’я та прізвище. Коли він згодом зустрів її на вулиці, то одразу зрозумів, що книгу вона читала. Пікантність ситуації додало ще й те, що в романі вона фігурувала в еротичній сцені.

 

    У випадку із Олександром Ірванцем важко визначити, що саме із його розмов правда, а що – жарт. Така вже доля письменника-сатирика. Не був виключенням і його виступ на «Літеррі». Зокрема, складно визначити, чи були його слова про перевидання «Харкова 1938» за два роки у розширеному вигляді під назвою «Гвинтокрил «Україна» серйозними (за зізнанням автора, після написання роману в нього залишилося іще сторінок 70 «якісного шлаку», який би йому хотілось якось використати), бо ці заяви сусідствували з істоторіями про те як автор намагався відправити в експедицію на Марс олімпіадників з релігійної етики та розповідями про те, що нам не вистачає винаходу радіозаводу із роману «Рівне-Ровно» – Думально-уніфікуючого променевого агрегату (ДУПА), що має вигляд велетенських сідниць, а також одкровеннями автора про те, що вперше він почув про Г. Ф. Лавкрафта від Володимира Єшкілєва, тоді як насправді волів би почути про Єшкілєва від Лавкрафта, для чого доведеться провести спіритичний сеанс.

    Зрештою пан Олександр визнав, що у дитинстві читав багато фантастики, якої хоча й бракувало, але йому все ж щастило її знайти.  Так, свого часу велике враження на нього справила книга Пьєра Буля «Планета мавп». У цілому ж письменник фантастом себе не вважає, проте схильний погодитися із тим, що він радше сатирик, який використовує елементи фантастки, до того ж доволі часто. Утім, попри те, що письменник пише на «вічні теми», але є швидше «письменником-одноденкою, який пише на злобу дня». Олександр Ірванець має складнощі із тим, щоби визначити де починається фантастичний жанр, а де – решта літератури («мабуть там, де з’являються літаючі тарілки!», – жартівливо зазначив він). За його словами для нього всяка література добра, коли має добрий стиль, і він дуже поважає фантастів. Складнощі маються не тільки з визначенням жанру, але і з авторами. За словами Олександра Ірванця, він не знає цікавих українських авторів-фантастів. «Може я щось пропустив. Якщо не рахувати творчість Юрія Винничука, якого я дуже шаную, то я не можу сказати ким би я зачитувався», – сказав він. Те ж саме і щодо фантастики світової. «Я не знаю свіжих цікавих імен, але підозрюю, що вони мусять бути», – продовжив він. Зрештою, письменник підсумував, що «мабуть він…переріс фантастику». Він намагався читати того ж А. Сапковського, але воно йому не зайшло. «Не тому, що воно погане. Ні, просто це не моє».

    Після звичного вже перфоменсу із демонстрацією трусів Рудої Таньки (героїня роману «Харків 1938»), кілька слів сказали про альтернативну історію та роман «Харків 1938» зокрема.

    Популярність альтернативної історії в українській літературі останнього часу Олександр Ірванець вважає цілком нормальним явищем, пов’язаним із процесом націєтворення. На його думку, такі книги потрібні, це частина самоусвідомлення нації. Проте, вони мають бути принаймні цікавими. Їх же кількість в Україні автор вважає недостатньою, бо «в нас тривала довга сплячка», тоді як в Росії писали книги про всяких потраплянців.

    Власне, ідея твору «Харків 1938» у Ірванця виникла саме з альтернативно-історичного припущення, а саме з фрази, яку колись озвучив його друг: «а уяви якби Петлюра переміг!». Він уявив, бо йому було дуже цікаво, аби Україна, як і балтійські країни, здобула незалежність у міжвоєнний час, щоправда, в нього вийшов «якийсь Рим часів занепаду». Книга писалася років 10. Автор вивчав матеріали про письменників розстріляного Відродження, а Харків обрав тому, що це місто йому надзвичайно близьке – на Харківщині народилася його мати.

    Врешті-решт, автор припустив, що міг би написати якийсь фантастичний роман. «Припустимо, є закохана пара. Він летить у далекий космос, а вона лягає у кріокамеру, щоби його дочекатися і предстати перед ним такою ж якою була», але гадає, що і в цьому випадку не зміг би утриматися від сатири.

 


Презентації фантастики у перекладі

    Докладніше про нові серії фантастики говорили на «ЛіТеррі». Як ми вже писали, наступного року «Видавництво Жупанського» започатковує серію «Амальгам», де друкуватиме сучасних польських авторів, а видавництво «АССА» відкриває нову серію підліткової літератури, в якій заплановано вихід книг від українських, польських та англомовних письменників.

    Як розповів Олексій Жупанський із «Видавництва Жупанського», у 2018 вони планують видати 2 книжки: збірку оповідань Лукаша Орбітовського, що пише горор на межі з іншими жанрами, виводячи на перший план психологічні переживання героїв (автора називають «польським Стівеном Кінгом), та футуристичний кіберпанк Цезарія Збежховського. У Цезарія наразі вийшов повноцінний роман та збірка оповідань, що допомагає краще зрозуміти світ. В українському виданні планується випустити їх під однією обкладинкою. Як зазначив Володимир Арєнєв, читати можна у будь-якому порядку. За словами Олексія Жупанського, Польща близька до нас географічно та історично, тому назва серії «Амальгам» - це відсилка до дзеркала, через яке можна краще пізнати самих себе.

    Світлана Фельдман із видавництво «АССА» розповіла, що після успіху циклу «Коти-вояки» вони вирішили розширити свою присутність на ринку підліткової літератури. Разом із Володимиром Арєнєвим видавництво відібрало для початку двох авторів. Одна з них – письменниця Анна Каньтох, яка пише популярні в себе на Батьківщині ретро-детективи (як фентезійні, так і звичайні). В Україні першим вийде її роман «Таємниця покинутого монастиря». Сюжет розгортається у повоєнному Вроцлаві 50-их рр. У місті раптово з’являються янголи, і місцеві жителі ховають їх від комуністичної влади, бо якщо тих знаходять, то увозять у невідомому напрямку. Головну героїню – молоду дівчину – запрошують на «квартирник», де переховуються янголи, звідти вона має вирушити в інше місце з особливою метою. За словами Володимира Арєнєва, роман цікавий ще й тим, що ламає очікування читача, незвично обігруючи штампи про «обрану» тощо. Інший роман, що готується до друку, - перший із серії пригод «Фелікса, Нета і Ніки» Рафла Косіка. На презентації розповіли, що це – досить популярний у Польщі цикл книжок, в якому вийшло понад 10 томів. Він оповідає про пригоди трьох підлітків-школярів, і наразі навіть екранізований. Цікава історія видання циклу, адже автор задля цього спеціально заснував видавництво, а перші книжки друкувалися і безкоштовно розповсюджувалися серед цільової аудиторії. Таким чином, «підсадивши» дітей на історію, письменник продавав її про продовження за гроші, при чому успішно.

    На зустрічі звернули увагу на те, що польська фантастика досить якісна і цікава, а завдяки тому, що ми сусідні країни, польських фантастів можна запрошувати до нас, а це доволі корисно з позиції подальшого просування книжок. Із залу питалися про перспективи видання циклів Вегнера та Гжендовича, але з відповіді стало зрозуміло, що вони дуже туманні. Як було сказано, поки що планують зосередитися на тих книжках, які не виходили російською. Якщо нові серії гарно себе покажуть – видавництва мають плани їх розвивати та вже придивляються до нових авторів.

 

    Інформативною та багатою на видавничі плани була презентація новинок фантастики у перекладі. Окрім розмови про новинки, які є і плануються, гості «ЛіТерри» могли отримати книжечки з фрагментами першого розділу «СімМіс» та «Ендіміону», фактично, ставши першими читачами.

    Роман Ніла Стівенсона «СімМіс: історія про сімох Єв» представив перекладач Остап Українець. Він розповів, що книга по суті – доволі жорстка НФ, що оповідає про кінець світу і про те, як людство відроджує цивілізацію. Разом із цим у романі підіймається багато провокативних моментів (наприклад, про те, що для продовження роду чоловіки взагалі не потрібні). Як зазначив Остап, якщо є соціальні групи, які можна чимось зачепити – роман може їх вразити. З іншого боку, текст настільки багатошаровий, що окрім наукових моментів там знайшлося місце діалогу, котрий складається виключно із цитат з коміксів (перекладач знайшов відсилки як мінімум до «Фантастичної 4», «Людей Х» та «Бетмена»), при чому зроблено це дуже дотепно. Остап Українець зазначив, що роман спонукає вивчати фізику завдяки тому, що про неї говорять цікаві персонажі, яких встиг полюбити.

    Робота над перекладом Ніла Стівенсона тривала 13 місяців, оскільки книжка доволі велика – 900 сторінок. Перекладач зізнався, що довелося знову зануритися у фізику та навіть консультуватися з генетиками. В українському виданні плануються примітки (чи не на кожній сторінці) та близько 15 ілюстрацій. Вихід книги заплановано навесні під «Книжковий Арсенал». За інформацією Остапа, поки що готується видання лише в одному, великому форматі (варто зазначити, що «НК-Богдан» має 4 формати для фантастики: великий, середній (з диванами та без диванів) та кишеньковий).

    Про ще один цикл цього видавництва – «Гіперіон» Дена Сіммонса розповів перекладач Богдан Стасюк. За його словами, переклад дилогії «Ендіміон» вже готовий, і чекає своєї черги. Є сподівання, що обидві книжки вийдуть навесні до «Арсеналу». Говорячі про українське видання, Богдан Стасюк зазначив, що аби воно гідно конкурувало з російським, текст наситили примітками, передмовою, післямовою, глосарієм – у такому вигляді воно унікальне навіть за світовими мірками. Загалом, Ден Сіммонс досить вдумливий автор, і в його творах можна знайти відсилки на романи та технології інших письменників, що неочевидно сьогоднішньому читачу. Богдан Стасюк зауважив, що завдяки фактично науковому аналізу «Гіперіона» він хотів показати, що фантастика є також інтелектуальною літературою, а не жанрово-низькою, якою її вважають деякі критики. Підсумовуючи, перекладач додав, що: «Гіперон» – це данина типам фантастичної оповіді та поваги іншим авторам», тому ця космоопера актуальна і сьогодні.

    На презентації говорили і про підліткову антиутопію «Багряна королева» Вікторії Авеярд (видавництво «Наш формат»). Перекладач Ярослава Стріха та промоутер Ксенія Сокульська розповіли, що книжка написана повністю за каноном, і нагадує щось середнє між «Голодними іграми» та «Людьми Х». За сюжетом після апокаліпсису в частини людства відкрилися суперздібності, а інша частина – звичайні – стала їхніми слугами. Головна героїня – дівчинка-бунтарка, яка може зламати цю систему. На презентації зазначили, що на відміну від тих самих «Голодних ігор», світ у книзі більш правдоподібний, а революція показана не так романтично (зокрема, зазначається, що для неї потрібні ресурси, багато на що впливає людський фактор тощо).

    Цікавий момент відмітила перекладачка: в оригіналі мала бути «Червона королева», але коли пішли «червоні трійки», «червоні комісари» тощо, довелося обирати інше слово, бо в української аудиторії могли виникнути зовсім інші асоціації. Представлений роман є першою частиною тетралогії, а другий том має вийти вже незабаром.

    Наприкінці поговорили про анонси книжок із приблизними датами друку. Отже переклад «Кантики за Лейбовіцем» (робоча назва) готовий, книжка має бути навесні. Ч. Мєвіль «Станція загублених снів» має вийти в першому кварталі наступного року. Скоріше за все, буде ще одна пентологія творів С. Лема, куди увійде «Сума технологій». Наступного року очікується також «Терор» Д. Сіммонса (переклад готовий більше ніж на половину), «Сліпобачення» та «Ехопраксія» П. Воттса. Щодо «Сліпобачення», то переклад вже є, «Ехопраксія» - в процесі, обидві книги мають бути до осені, бо є надія, що пан Воттс не втратив інтерес до відвідання України, зокрема, львівського «Форуму видавців». Тримаймо за це кулаки.

 

    14 листопада, одночасно з англомовним виданням в нас виходить роман Енді Вейра «Артеміда», попередня презентація якого відбулася на «ЛіТеррі». Представниця видавництва Олена Одинока розповіла, що в цьому романі дії відбуваються у місячній колонії «Артеміда», а головна героїня – дівчина-контрабандистка, яка постійно втрапляє у халепи. При цьому вітчизняних читачів може зацікавити те, що у головної героїні є друг – український інженер на прізвище Свобода. У рамках презентації серед присутніх розіграли ще «неіснуючу» книгу, і приз дістався письменниці Наталії Матолінець.

    Ще однією новинкою, яку представили на фестивалі, став роман «Першому гравцеві приготуватися» Ернеста Клайна. За словами перекладача Юрія Нікітюка, роман сповнений атмосфери 80-их і буде цікавий тим, хто за ними ностальгує, або бажає проникнутися цим періодом. За сюжетом люди все більше заглиблюється у віртуальний світ, щоби втекти від буденних проблем. Там вони працюють, одружуються, спілкуються, навіть не знаючи один одного в реалі. І от коли засновник віртуального світу помирає, виявляється, що всі свої величезні статки він заповів тому, хто пройде квест у віртуальному світі та переможе конкурентів. Перекладач підкреслив, що книжка адресована різним поколінням, і в цьому, мабуть, її головна «фішка».

    А от романи Джеффа Вандрермеєра «Знищення» та Ніла Геймана «Американські боги» - не можна назвати новинками, хоча їх теж представили на фестивалі. До честі перекладачів, які розповідали про романи далеко не вперше, можна відмітити, що вони старалися не повторюватися і знаходили інші цікаві моменти, щоби прорекламувати твори. Наприклад, Олесь Петік, представляючи «Американських богів», ще раз підкреслив, що українською вийшло розширене видання, більше десь на 60 000-80 000 знаків, туди ж включена передмова Ніла Геймана, де письменник описує, які моменти і чому він додав до основного тексту. За словами перекладача, їхня команда намагалася відслідковувати відсилки до різних міфів і передавати їх мовою, стилістикою та іншими доступними засобами, щоби відтворити атмосферу оригіналу. А ось перекладачка «Знищення» Оксана Самара розповіла, що закінчує роботу над другою частиною циклу Вандермеєра. За її словами, текст у продовженні не менш «наркоманський», ніж у першій частині, а його багаторазове перечитування може вводити у змінений стан свідомості. При цьому перекладач відзначає, що автор підіймає важливі екологічні проблеми та полюбляє порушувати канон, через що, на її думку, книга і стала популярною на Заході.

 

    Такими були презентації новинок фантастики. У наступному репортажі читайте про дискусії, лекції та майстер-класи, що відбулися на фестивалі.