«Київ Комік Кон» 2018 запам’ятався яскравими образами та настроєм, що їх створювали люди у костюмах фантастичних персонажів – косплеєри. Наймані косплеєри відпрацьовували у тематичних фотозонах, але багато гостей фестивалю самі прийшли у саморобних костюмах (деякі виглядали дуже професійно та пафосно). Зустрічі з косплеєрами в образах підіймали настрій та створювали непересічну атмосферу «Комік Кону». Окрім косплеєрів чималу зацікавленість викликали дискусії та презентації.

Бобот

Презентація фільму «Бобот» пройшла не дуже організовано, бо кілька разів показувати трейлер – це вже занадто, а додайте ще й фрагмент кліпу групи ТНМК, з якого все починалося, й котрий теж демонстрували на екрані. Натомість про вигаданий всесвіт сказали лише кілька слів як, власне, і про самі зйомки та про настільну гру, яку розробляють до фільму.

За словами учасників проекту, ідея в них виникла ще давно. Кліп до пісні «Новина» групи ТНМК за участю ходячих трансформаторних будок вони відзняли ще у 2010 р., але хотілось до цього повернутися, проте знімати новий кліп з тією ж ідеєю – тупо, тому вирішили зняти повний метр. За словами режисера, йому «хотілось зняти фільм, на який не просто треба, а хочеться піти», а в цілому ж – «це спроба створити всесвіт із достатньо звичайних предметів і додати в них нового змісту». Сміттярі у фільмі виконують роль антигероїв, тоді як позитивними персонажами виступають трансформаторні будки.

До речі, на презентації був присутній голова компанії «Укренерго», яка також долучилася до проекту. Він розповів, що бачив фрагменти ще незавершеного фільму, «коли те, що знімалося на хромакею ще було на хромакею», і з цього боку поглянути на фільм як людині, що не знається на зйомках, йому було дуже цікаво, але перевернути свою уяву, будучи енергетиком, і уявити, що електроенергія йде не з електростанції до трансформаторних будок, а навпаки, як енергетику йому було дуже складно.

Розповіли трохи і про виробничий процес. Так, складнощі виникали через те, що не всі актори були з Києва, дехто – з Дніпра, а дехто – з Харкова. Через це ледве не кожний знімальний день перетворювався на узгодження їх театральних графіків. Окрім того, як завжди, деякі кадри, які мали зніматися влітку, були відзняті пізньої осені. Через це, наприклад, виконавцю головної ролі – хлопчику Віті довелося сидіти у шортах в листопаді. Чимало кадрів було відзнято «у зеленій кімнаті». До речі, коли настала черга запитань, авторам проекту через це вставили шпильку, бо «затирання на хромакеї» начебто здорожують сцену приблизно втричі, із чим ніхто особливо не сперечався.

Отже, на презентації автори проекту особливо карт не відкрили. Залишається лише одне – подивитися що з того вийшло.

Фокстер і Макс

Відвідали презентацію підліткової супергероїки «Фокстер і Макс», тож готові поділитися враженнями. По-перше, у фільмі буде багато паркуру, який виглядає дуже ефектно. На презентації показали робочі матеріали, де видно, як актор робить сальто, сходу застрибує у малі отвори та катається по підлозі між ногами «охорони». Щоправда, все це у кімнаті з зеленими стінами, але пластика актора і постановка трюків хороша.

По-друге, головного негідника грає поляк. Знімальна група пояснила, що це – дуже відомий польський актор з характерним амплуа злодіїв. Він не знає українську, тож свої репліки вчив з листочка. Як зазначила одна з глядачів, це звучить, як у фільмах, де американці грають росіян – нічого не зрозуміло, але брутально. Знімальна група погодилася, що мову антагоніста таки не розібрати, і зізналася, що задумуються, аби його продублювати.

По-третє (це моє суб’єктивне враження), діти грають не дуже. Хоча автори налаштовані оптимістично на рахунок молодих акторів, і навіть сподіваються, що років через 10 із них виростуть українські секс-символи. Деякі моменти з продемонстрованої нарізки виглядали спірно. Наприклад, головний герой – хлопчина невдаха, у нього є любовний інтерес – дівчина, яка не звертає на нього уваги, і ворог-однолітка – місцевий хуліган, якому симпатизує ця сама дівчина. В одній зі сцен герой їде з цією дівчиною на дорогій краденій автівці і ледь не збиває хулігана, дівчина з цього регоче. Образ дівчини вимальовується не дуже приємним: вона з тим, хто крутіший, у кого тачка, а свого «колишнього» мачо готова зганьбити, заради понтів. Як зазначила знімальна група, на показі цього фрагменту у Берліні їх зафукали за інший момент – діти у авто їздили не пристібнуті.

По-четверте, у нарізці був фрагмент із танцювальним батлом під «русскій репчік». На моє питання про музичне супроводження відповіли, що пісню замінять на українську (це, звісно, добре, проте, як синхронізують вже записані рухи акторів із новою музикою – треба дивитися).

Ну, і по-п’яте, у фільмі будуть роботи, яких на презентації урочисто проголосили українською відповіддю R2D2 I C3PO (на стільки схожі на оригінал, що переплутати важко).

За сюжетом картини, який можна було зчитати з показаної нарізки, вчені вийнашли нано-ботів і перелили їх у балочкик фарби. Якийсь хлопець із навичками паркуру дуже ефектно викрав цей балончик, але, тікаючи від переслідування, загубив його під мостом. Балончик впав як раз до ніг головного героя, який у той час розмальовував міст графіті. Недовго думаючи, школяр схопив новий інструмент і намалював собаку. Після цього графіті ожило: нано-боти зібралися у справжнього собаку з суперздібностями, який хоче допомогти герою з його підлітковими проблемами. Паралельно за суперсобакою ганятиметься антагоніст. Як зазначили на презентації, у фільмі будуть сцени як зі справжнім собакою, так і з повністю намальованим (його не показали, бо ще допрацьовують).

Над фільмом працювали близько 3 років, із яких половина часу – робота над сценарієм. Спочатку його робили своїми силами, переписували багато разів, а потім викинули у смітник і найняли канадського сценариста (це цитата). Десь півроку після цього збирали гроші, півроку – знімали, і ще півроку-рік планують робити спецефекти.

Загалом, склалося враження, що кіно має непогану операторську роботу та постановки трюків, проте про інші моменти важко сказати щось напевно. Хоча й Голлівуд не з першого фільму навчився робити супергероїку. Прем’єра намічена на жовтень, тож побачимо, що з цього вийшло.

Зустріч з корефеями української анімації

Однією з найбільш очікуваних презентацій «Комік Кона» була зустріч з корифеями української анімації. Це був чи не єдиний захід, до якого зробили окремі афіші і розклеїли їх по «Українському Дому».

Коли я заздалегідь підійшла до Кінозалу, волонтер сказала, що зустріч затримується хвилин на 10. Проте, затримка виявилася довшою: аж на 30 хвилин. Цікаво, що окрім мультиплікаторів, на зустрічі був присутній Міністр культури Євген Нищук (можливо, затримка заходу і візит міністра якось пов’язані, але це не точно). Він розповів про конкурси «Держкіно», куди можна подаватися зі своїми ідеями та доробками. Саму зустріч вели два модератора: одного представили як кінокритика (Сергій Тримбач), інший – відповідав за жартики для молоді (типу питань: «А правда, що Ви, щоби переспати з дівчиною, сказали їй, що режисер, і тільки на ранок уточнили, що Ви МУЛЬТИПЛІКАЦІЙНИЙ режисер?»). Іноді було смішно, іноді – не дуже.

Проте, подія вартувала очікування. На сцену неквапливо піднялися троє чоловіків – легенди вітчизняної анімації. Їх представили прикольним відео, що складалося з нарізки їхніх же мультфільмів, під яку зачитували цікаві біографічні факти. Давид Черкаський – дуже колоритний і веселий. Він працював над «Пригодами капітана Врунгеля», «Доктором Айболитом» і неперевершеним «Островом скарбів» (і це тільки частина величезного списку). Євгеній Сивокінь (який й досі працює викладачем у КНУ театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого) та Едуард Кірич – серйозні і вдумливі. У їх доробку багато культових мультфільмів із циклу «Як козаки…».  Всі троє трохи ніяковіли на сцені і скромно зізналися, що не вважають себе легендами.

Говорили цікаво про життя, творчість та про своє ставлення до сучасних анімаційних технологій. Не без суму, мультиплікатори констатували, що вважають, їм пізно опановувати щось нове. Тому вони малюють здебільшого у звичній 2D манері (хоча Давид Черкаський примудряється працювати над розробкою комп’ютерної гри, яку він охарактеризував як «Аркаду, де всі бігають і заважають один одному збудувати дім»).

Едуард Кірич розповів трагікомічну історію про мультфільм «Енеїда» (1991 р.), за який він заробив чималі гроші, але потім сталася шалена інфляція… і «Енеїду» він, врешті-решт, «продав» за 4 пляшки горілки. Пан Едуард сказав, що він у тій ситуації тішиться з того, що інфляція сталася, коли вони вже доробили мультфільм, інакше ми б його просто не побачили.

Інша цікава історія стосувалася створення мультфільмів «Як козаки…». Едуард Кірич розповів, що до кіностудії прийшов лист від роботяги з Запоріжжя, який просив зняти фільм про трьох козаків, і це він дав їм імена: Грай, Тур і Око. Автор листа просив зробити ігрове кіно, та не так сталося. Лист кілька років пролежав у кіностудії, потім його вирішили «спустити» до мультиплікаторів – і робота закипіла! За словами пана Едуарда, ніхто не планував знімати серіал, так вийшло саме собою. У них з Володимиром Дахном (режисером) було дуже багато задумок, і втілили вони хіба що третину сценаріїв (щоправда, Едуард Кірич зауважив, що ті сценарії, за якими не зняли мультфільмів, мабуть, зараз втратили актуальність).

Загалом, зустріч залишила приємні враження: де б ще можна було зустрітися з людьми, які робили культові мультфільми дитинства?). І треба зазначити, що це була знакова подія одразу для кількох поколінь, адже у залі було багато батьків з дітьми.

Пратчетт

На «Київ Комік Коні» презентували переклади романів Террі Пратчетта: «Химерне сяйво», «Морт», «Добрі передвісники». Загалом, перекладачі розповідали про своє суб’єктивне ставлення до Пратчетта та моменти, які їм перекладалися легше або важче. З цікавого: прозвучала фраза, що всі імена і загальні назви перекладачі узгоджують і ведуть спільний словничок і зараз у ньому нараховується близько 600 слів. Чимало, погодьтеся, до того ж він постійно доповнюється.

Стосовно анонсів було сказано, що у «Видавництві Старого Лева» працюють ще над кількома книжками Пратчетта, але поки секрет, над якими саме. Від себе додамо, що за чутками скоро має бути цикл про «Варту» та книга «Віщі сестри» - продовження «Права на чари».

Мала проза

На фестивалі «Київ Комік Кон» пройшла зустріч, присвячена майстерності фантастичного оповідання. На ній поговорили як про авторів, що стали визнані завдяки короткій прозі, так і про те, де ж можна опублікуватися з фантастичним оповіданням в Україні. В контексті світової літератури прозвучали прізвища: Лавкрафта, Чемберса, Сапковського, Шеклі, Кінга, Азімова та ін.. Ведучій Олег Сілін додав, що з оповідань добре починати автору-новачку. Ось у Сапковського, наприклад, культовий «Відьмак» народився саме з коротеньких текстів (від себе додамо, що ця схема і досі працює у польській фантастиці: спочатку автор пише кілька оповідань в одному всесвіті, а потім це стає підґрунтям дебютної книги. Так було у Томаша Колодзейчака, Цезарія Збєшховського та ін.). Серед українських фантастів у цьому контексті можна згадати український стім-панк Ігоря Сіліври «Цепелін до Києва», який народився з низки конкурсних творів, об’єднаних однією ідеєю.

Письменники Євгеній Лір (автор збірки химерної прози «Підземні ріки течуть») та Світлана Тараторіна (переможниця літературних конкурсів та публікант альманаху «Питання людяності»), в свою чергу, розповіли про українські видання, що друкують коротку прозу. Пан Євгеній перерахував горор-проекти, яких доволі багато: це й фензін «Підвал», й «Крамничка жахіть», й літературні конкурси від «СТОСу», що проводяться регулярно, – за результатами одного з останніх вийшла збірка «Зачаєний жах». А пані Світлана розповіла про інші літературні проекти: конкурс «Брама» (зараз проводиться вдруге), альманах «Питання людяності» від ЛО «Зоряна фортеця» (Олег Сілін додав, що восени буде другий тематичний випуск, а зараз триває конкурс на пошану Р. Шеклі, і кращі автори мають шанс на публікацію). Редактор «Світу Фентезі» Вікторія Токарєва розповіла про свій журнал, і про те, що оповідання вони публікують також і на сайті, але за статистикою перегляду – їх майже не відкривають у порівнянні зі статтями.

Слід сказати, що у розмові про оповідання згадали й наш альманах. Можливо, ми не так на слуху, бо виходимо раз на рік і тільки в електронній версії, але ми теж є і теж приймаємо твори (наступну тему оголосимо у серпні).

 Стосовно публікації української малої прози можемо додати, що окрім перерахованих видань існує двомовний журнал «РБЖ Азимут», а також безліч разових проектів, що вигулькують і затухають, іноді залишивши по собі печатку збірку (як ось «Український постапокаліпсис» від Держ центру з ядерної та радіаційної безпеки), а іноді «здуваються» на фініші (як конкурс оповідань на честь ювілею С. Кінга). Опублікувати збірку авторських оповідань у нашій країні невідомому автору складніше, ніж відомому, хоча все ж можливо (наприклад, збірки короткої фантастичної прози вийшли у: Н. Вівчарика («Те, що серед нас»), Є. Ліра («Підземні ріки течуть»), І. Антонюка («Шепіт сосен»), В. Івченка («Ігри пам’яті»), О. Ростковича («Веселі і не зовсім фантастичні оповідання») та ін., хоч це автори не надто відомі широкому загалу). Тож була б наснага та натхнення, а публікуватися з україномовною фантастикою в нас таки можна (хоч ніхто і не каже, що це просто і з цього можна заробляти на життя).

Міське фентезі

На розмові про міське фентезі представили одразу кілька новинок та повноцінну серію від видавництва «АССА». Отже, трохи інформації про книжки від авторів та видавців.

У видавництві «АССА» стартувала серія підліткової літератури «Час фентезі». До «Арсеналу» у ній вийшло 4 книги: перевидання «Пороху з драконових кісток» Володимира Арєнєва, міське фентезі про розборки «темних» і «світлих» Наталії Матолінець «Варта у грі», а також пригодницька книжка Дерека Ленді «Черептон Крутій» і те, що видавець Світлана Фельдман назвала «Деном Брауном для дітей, бо там є містичні загадки, основані на історичних реаліях» -  роман «Двері у міжчасся» Улісса Мура. За словами пані Світлани, незабаром у цій серії буде ще одна новинка – «Таємниця покинутого монастиря» від польської фантастки Анни Каньтьох. Книжка оповідатиме про Польщу 50-рр, коли під час Радянської окупації на одне польське місто спустилися ангели. Видавець також проспойлерила, що вони планують надрукувати другий том циклу Володимира Арєнєва (зараз він існує тільки як колекційне видання), та продовження «Варти у грі» Наталії Матолінець, над якою письменниця як раз працює.

На зустрічі була присутня й Наталя Матолінець. Вона розповіла, що хоча й написала підліткове фентезі, але умисно зробила героїв трохи дорослішими, бо за шаблоном підліткової літератури треба показувати становлення персонажів. Їй же було цікаво показати героїв, що вже пройшли цей шлях, і помістити їх на новий рівень випробовувань.

Від «Видавництва Старого Лева» була письменниця Марина Макущенко з новинкою «Темний бік будинку». За її словами, цей роман як раз торкається питання дорослішання, а дотично він ще й про забудову Києва та про те прекрасне, що є у старих будинках. Авторка натякнула, що для неї у книгах важливий «хеппі енд», але умисно не сказала, чи є він у її творі.

А ось Дара Корній представила одразу дві своїх книги: перевидання «Тому, що ти є» та новинку «Сузір’я Дів». Письменниця розповіла, що полюбляє експериментувати і може собі це дозволити. Тому, якщо перша книга – це сльозлива жіноча історія, то друга не має жодного позитивного жіночого персонажа (за що, за словами Дари Корній, її вже розкритикували небайдужі читачки). Свій роман «Сузір’я Дів» авторка визначає не як фентезі, а скоріше як містику чи готику. Наприкінці зустрічі письменниця зазначила, що розповідає ті історії, які цікаві їй самій, і радить іншим авторам робити так само, бо в цьому криється секрет успішної творчості.

Підліткове фентезі

На зустрічі «Хлопці і дівчата, які виживуть», говорили про підліткове фентезі: чи готові його видавати, та яка користь від нього підліткам? Видавець Світлана Фельдман запевнила, що в Україні готові публікувати ще більше підліткового фентезі, от тільки… його автори повинні відкрити для себе нові теми, працювати не по шаблонам (і, певно, в перспективі писати тексти, які цікаві і молоді, і дорослим). Наталя Щерба додала, що непогано йдуть цикли з українським колоритом, наприклад, її «Чароділ», що оповідає про Карпатську магію, добре розійшовся у країнах СНД, їм таке та цікаво. При цьому, за словами фантастки, в наших видавців досі є заборонні теми, і вітчизняні редактори впевнено ріжуть «неформат». У якості прикладу авторка навела епізод, де вожатий «дав ляща» підлітку – такого в наших книгах не схвалюють.

Перекладачка Марія Пухлій звернула увагу на користь підліткової літератури: у ній, наприклад, можуть підійматися питання дискримінації чи відносин до людей із інвалідністю. Світлана Фельдман відмітила ще й терапевтичний ефект: якщо підліток читає влучний текст про зраду, втрату чи розлуку і переживає це з героями, у реальному житті, якщо його спіткають негаразди, він, теоретично, може пережити їх легше.

Художник Олександр Продан, який, зокрема, працює з творами Володимира Арєнєва, розповів про особливості своєї роботи. До речі, Світлана Фельдман анонсувала вихід роману Володимира Арєнєва «Дитя песиголовців» у видавництві «АССА». Книжка має бути восени, а поки цей роман вийшов у іншому видавництві і дорогому оформленні, розрахованому на колекціонерів.

Свій-Чужий у творчості Дж. Мартіна

На жаль, не всі лекції та дискусії з «Київ Комік Кону» сподобалися редакції. Наприклад, досить неінформативним виявився захід, присвячений аналізу «Пісні Льоду і Полум’я» Дж. Мартіна. Лектор спробувала інтерпретувати фентезійний всесвіт у термінах «Свій-Чужий-Інший».

Якщо коротко, то доповідь будувалася на протиставленнях, типу мешканці Півночі архаїчні та суворі, у той час, як мешканці Півдня, столиці – розбещенні та сучасні. Тому Старки такі правильні та консервативні, а Ланністери пиячать та займаються інцестом. У той час Таргарієни зі своїми магічними драконами взагалі майже боги, тому їм можна інцест, і це не сприймається читачами як щось негативне.

Попри аргументацію і спробу упорядкувати книжковий світ за біполярним принципом (хороше-погане, лід-вогонь, живі-мертві тощо), на думку редакції, лекція була більш невдала, аніж удала. По-перше, деякі пояснення та інтерпретації виглядали притягнутими за вуха (типу символи Великих Домів пояснюють «божественність» Таргарієнів, бо вовк і лев зустрічаються у дикій природі, а дракони - ні). Лектор упустила, що у Старків не вовк, а лютововк – зовсім інша тварюка велетенського розміру. А ще упустила інші фентезійні герби у цілком «небожественних» родів, наприклад, грифонів у Дому Коннінгтонів. Звідси випливає другий аргумент: лектор замовчувала те, що не вписувалося в аргументацію. Наприклад, заявивши, що мешканці Півночі «хороші» і протиставлялись «поганим» мешканцям Півдня, вона якось загубила персонажів Болтонів – рід із Півночі, що зраджував, вбивав для задоволення і спускав шкіру з живих людей. По-третє, за основу аналізу циклу у лекції брався серіальний канон, а не книжки. Зокрема, говорили про гомосексуальність Ренлі Баратеона (яка в книзі не показана, якщо, звичайно, не рахувати його «райдужну гвардію»). Та й аналіз фентезійних істот у лекції теж був дуууже не повним: ходуни, велетні, дракони, Діти Лісу… У Мартіна вийшла чудова книга «Енциклопедія «Пісні Льоду і Полум’я» - доповнення і розширення канону основного циклу. Там було аж надто багато того, про що треба було б зауважити на лекції в рамках тих питань, яких торкалася пані лектор, зокрема, про тварин, давні цивілізації на віддалених островах, племена амазонок та аналог Китайської імперії.

На загал, склалося враження, що лекція була досить поверхнева, місцями з натягнутими інтерпретаціями, від людини, що ознайомилася не з усіма надрукованими творами Мартіна зі світу «Пісні Льоду і Полум’я», а тому слухачі недотримували багато цікавинок, які можна було б витягти з заявленої теми.

 Ахілес і черепаха

На «Комік Коні» поговорили про протистояння НФ і науки, порівнюючи їх із Ахілесом та черепахою: хто випереджає і пропонує більш чудернацьке бачення майбутнього? Зійшлися на тому, що іноді наука випереджає найсміливіші фантастичні припущення. Олексій Жупанський додав, що точка сингулярності близька, а отже незабаром на нас чекатиме безповоротний стрибок технологій. І цього не треба лякатися, бо це може бути нашим майбутнім найближчих десятиліть.

Поговорили також і про те, чому люди й досі читають НФ про майбутнє, написану багато років тому, де вже видно, як сильно фантасти «промахнулися» в своїх уявленнях. Зокрема, це стосувалося похмурої антиутопії Жюля Верна «Париж ХХ ст.». Усі присутні зауважили, що, по-перше, - це прикольно, бо ретрофутуризм має своєрідний антураж, чим сам по собі приваблює. По-друге, твори залишаються цінними з точки зору пригод, стосунків, несподіваних сюжетних ходів та ін... Олена Одинока додала, що таку НФ взагалі можна розглядати як варіант альтернативного розвитку подій.

Наостанок фантастів спитали, що хочуть вони оцифрувати свою свідомість і переселитися у мережу. Ніхто не схотів. Навпаки, навіть заявили, що після оцифровування то буде зовсім не та особистість, яка була раніше, а дехто припустив, що попри купу фантастичних теорій таке переміщення взагалі неможливе, бо для особистості важлива фізіологічна складова з купою нюансів, які ніяк не відтворити машинними алгоритмами. Тож деякі сюжети з НФ можуть назавжди лишитися у НФ.