Статті‎ > ‎

Книжковий Арсенал -2019: Невидимі сусіди

Книжковий Арсенал - 2019: Невидимі сусіди


    Кінець травня ознаменувався величезним літературним фестивалем – «Книжковим Арсеналом». Редакція провела на ярмарку цілий день, відвідала кілька дискусій і готова ділитися враженнями.

    Темою фестивалю було «Сусідство», щоправда для фантастичного блоку вона виявилася не значимою, бо жоден із іноземних письменників-фантастів не приїхав на фестиваль. Цьогоріч нам здалося, що «Арсенал» проходив доволі скромно. Це відчувалося ще з програми (і не тільки тому, що не було жодного зарубіжного фантаста), а й тому, що програмна сітка виглядала дірявою. Потрапивши на фестиваль, це відчуття посилилося, бо окремі закутки, заставлені раніше стендами, також виявилися необжитими. Та й супер-креативних стендів і фотозон майже не було. Слід ще додати, що частина заходів (у тому числі і фантастичних) цього разу проходили у книгарнях та бібліотеках – тобто за межами території фестивалю.

    Що ж до самого книжкового асортименту – то новинок було багато, аж очі розбігалися. Дехто з видавців мав у ятках термінал для оплати карткою (ми бачили у «Нашому форматі» і «Рідній мові»). І це дуже хороше рішення, бо просто так вийти до банкомату і повернутися не вийде – вхід платний і там величезна черга.

    Вже традиційно «Арсенал», де проходить ярмарок, суміщав фестиваль і креативні виставки-перформанси. Цього разу там були представлені: виставка радянських ілюстрацій до казок, виставка особистих речей українських письменників (переважно, подарункових), креативна виставка українського шрифта, де для кожної літери був окремий екран із анімованими ілюстраціями, які зробили відомі українські художники. Ми також мимохідь потрапили на перформанс, де художник сидів у скляній коробці, завішаній папером зсередини, і малював: здавалося, що малюнки проступають самі по собі. Ну, і найбільш креативна фотовиставка, на яку ми потрапили, була присвячена побуту шахтарів. Її розмістили у темному спеціально облаштованому «рукаві», що мав символізувати тунель, а всім відвідувачам давали налобні ліхтарики, які вихоплювали тільки окремі частини фотографій у повному мороку.  

    Пропонуємо вашій увазі трохи фото з коридорів та виставок.

    Коли говорити про ціни на книги, то цього року вони суттєво виросли. Якщо минулого року це відчувалося не так гостро через засилля недорогої підліткової фантастики, то зараз подорожчало все. При чому десь на 25-30%.

    Зарубіжна фантастика у минулі роки коштувала в середньому 200 грн., а зараз вже – всі 250 грн. При чому майже всі найбажаніші новинки коштували ще більше. Наприклад, «Терор» Д. Сіммонса – 280 грн., його ж «Схід Ендіміона» - 350 грн., «Вокзал на вулиці відчаю» Ч. М’євіля – 320 грн., «Ачелерандо» Ч. Стросса – 270 грн., «Оповістки з Меекханського прикордоння» Р. Вегнера (до речі, запаяна) – 250 грн., стільки ж коштує зібрання творів Ф. Діка. Але не все так сумно: «Ехопраксія» П. Воттса коштувала 200 грн., а «Темний ліс» Лю Цисіня – 220 грн.

    Ціни на українських авторів теж виросли. Якщо раніше вітчизняна фантастика коштувала до 100 грн., то тепер – в середньому 150 грн. Багато в чому це пов’язано з тим, що наших авторів почали друкувати у твердих обкладинках. Деяких просто з другого тому серії.

    Як заснувати власне комікс видавництво?

    На «Книжковому Арсеналі» цікаво говорили про комікси. При чому про те, як заснувати своє видавництво та з чого починати. Розмова була дуже жвавою, бо відчувалося, що всі спікери казали про близьке й наболіле. А спікерами були люди з неабияким досвідом: Ярослав Мішенов – директор першого в Україні спеціалізованого видавництва коміксів «Вовкулака», Дмитро Данилюк – колекціонер коміксів та засновник молодого видавництва «Мальопис» і Ілля Стронґовський – співзасновник «Видавництва», яке спеціалізується на літературі проблемних тем (віднещодавна – й на соціальних коміксах).

    Говорили багато про внутрішню кухню, малопомітну пересічному читачу, про летерінг, про цікаві історії з життя. Особисто для мене, як для слухача, найбільшим відкриттям стала інформація, що тексти у коміксні бабли треба вписувати капсом. Це стосується і мемчиків, і всього іншого. Як розповів Дмитро Данилюк, ця традиція походить із часів, коли тексти вписувалися від руки і друкувалися на поганенькому обладнанні. Тоді великі літери продруковувалися нормально – а малі були нечитабельними цятками. Зараз обладнання дозволяє продрукувати й малі літери, але якщо так робити, то при читанні коміксів буде виникати відчуття, що там щось не так. Одним словом, традиції.

    Якщо ж розповідати про те, з чого починати молодому видавцю, то тут спікери були співголосні і просто погоджувалися з думками один одного, доповняючи їх історіями з власного досвіду. Дмитро Данилюк, наприклад, порекомендував починати з реєстрації юридичної особи (бо правовласник неприємно здивується, якщо ви попросити його почекати кілька місяців, поки ви впораєтесь із документами). А також не сильно захоплюватися анонсами, бо термін виходу коміксу може сильно плавати, навіть якщо все готове і є макет. Ярослав Мішенов із «Вовкулаки» порадив набрати команду, бо комікси робить не одна людина: потрібен редактор, верстальник, хтось, хто робитиме ретуш, а головне – хороший юрист, який розуміється на тому, як скласти договори з українськими та зарубіжними авторами. До речі, про українських авторів, яких видає «Вовкулака». Ярослав Мішенов розповів, що ринок в нас поки такий, що ці люди працюють не за гонорари, а за роялті (відсоток), і він, як видавець, береться за готові (або майже готові) історії, з яких видно, що й малюнок і сюжет там на висоті.

    А ось про пошук зарубіжних контрактів було сказано багато і щиро. Ілля Стронґовський розповів, що коли вони тільки починали, то зв’язалися по імейлу з правовласником. А там запитали, хто ви такі? І коли почули, що їм пише молоде видавництво, яке хоче почати з їхньої книги, перестали відповідати на листи. Допомогло тільки особисте знайомство у Стокгольмі. Так в них з’явилася перша зарубіжна ліцензія. А ось з «Персеполісом» була окрема пригода, бо агентка Маржан – дуже жвава жінка, яка не сидить на ярмарках у зоні видавців. Вона казала: «Ловіть мене там» і не уточнювала де. І ось її перестріли біля туалету, повели у кав’ярню, а вона одразу мовила: «У мене є всесвітньо відома авторка, у вас – ні. Давайте домовлятися». А потім додала: «У вас є 4 хвилини». Ще більш шалена історія трапилася з виданням «Мауса». За словами Іллі Стронґовського, там один із найоб’ємніших договорів, що їм зустрічався. І в ньому є сторінка, написана самим Шпігельманом, де він оповідає, як має виглядати шрифт. Він каже, що краще за все, якщо ви знайдете фальшивомонетника, який відсидів за підробку купюр, і він повторить вашою мовою один в один те, що я написав. Тож, у «Видавництві» кілька місяців вчилися копіювати шрифт, і тільки десь 8му спробу наважилися показати правовласнику. Загалом, думку про те, що особисті контакти дуже важливі, розділили всі спікери. Дмитро Данилюк, зокрема, додав, що коли вам лячно звертатися до відомих видавництв, можна для початку списатися з маловідомими авторами в інтернеті, які є правовласниками власних коміксів.  Загалом, вийшла цікава і інформативна розмова, а відчуття, що перед тобою трохи підняли завісу і дозволили поглянути на внутрішню кухню – безцінне.

    Як літературному критику читати фантастику і не морщитися?

    Дуже цікава дискусія відбулася на «Книжковому Арсеналі». Видавці, письменники та літературні критики шукали відповідь на питання, чи варта фантастика «високої полиці»?

    Відповідаючи на це питання, відомий літературний критик Євген Стасіневич сказав, що його вразив «Терор» Д. Сіммонса (і трохи натякнув, що все інше – ні). Пану Євгену, за його словами, все менше цікаво думати категоріями «високої полиці» і більше подобається «жанр плюс», коли є жанрова обгортка, але під обкладинкою є меседжи, які не властиві попереднім творам у цьому жанрі. Замість «високої полиці» Євген Стасіневич пропонує говорити про ієрархічність, де фантастика за останні 20 років здолала декілька сходинок, ставши новим мейнстрімом. Фантастика, на думку літературного критика, вже не маргіналізована, у неї сильні агенти впливу, наприклад, Ніл Гейман. Пан Євген вважає, що фантастика піднялася в ієрархічності, але ще не закріпилися. Проте він прогнозує, що найближчі кілька років фантастика здолає ще декілька сходинок.

    Володимир Арєнєв, який виступає промоутером зарубіжної фантастики в Україні, розповів, що зараз всі проекти на нашому ринку – цільові. Тобто він не розсилає текст по видавництвах, а цілеспрямовано пропонує певному видавцю певного автора, в залежності від формату видавництва. Письменник підкреслив, що зараз з’являється категорія читачів, яким більше цікавий не фантастичний антураж, а смисли, вкладені паралельно з сюжетом, які можуть бути співголосні нашій реальності, або особистим переживанням читача. У якості вдалого прикладу фантастики, що оповідає через метафору про близькі нам реалії, Володимир Арєнєв навів творчість Лукаша Орбітовського, чия збірка оповідань нещодавно вийшла у «Видавництві Жупанського». Іншим рушієм популяризації фантастики пан Володимир назвав екранізації, адже завдяки розвиненим спец ефектам і красивій картинці про фантастику починають говорити люди, які раніше нею не цікавилися. А через кіно і ТВ, наприклад, через «Гру престолів», люди приходять до літератури.

    Як фантастика ставала популярною у Польщі, трохи розповів перекладач Сергій Легеза. За його словами, між Лемом і Сапковським у Польші були цілі покоління авторів та тематик. Сучасна польська фантастика більше тяжіє не до Лема, а до соціалки Зайделя, до 70-80 рр. Фантастика у ті роки виступала як завуальована критика політичного режиму, і письменники працювали досить тонко. Замість того, щоби створити умовного Орвела на польський лад, вони творили зовсім ні на що не схожі світи, вставляючи туди невеличкими вкрапленнями впізнавані елементи польськості. Але після 90 р., коли потреба протестувати відпала, фантасти на певний час втратили орієнтири, і віднайшли їх, коли фентезі Сапковського стало популярним. До речі, як було сказано на презентації, зараз творчість Сапковського у Польщі внесена до шкільної програми.

    Підсумовуючи розмову, видавець Олексій Жупанський сказав, що не бачить ризиків у виданні Діка, Воттса чи Сіммонса. За його словами, це такі твори, де ім’я автора йде попереду книги, роблячи їй рекламу. Особливо пан Олексій нахвалював творчість Воттса, називаючи його автором, який витягує з зони комфорту, показуючи, що існують інші можливості інтерпретації світу. Наостанок Олексій Жупанський підтвердив свої видавничі плани стосовно «Лавини» Стівенсона та «Вартових часу» Андерсона.

    Новинки української фантастики

    На «Книжковому Арсеналі» відбулася презентація новинок української фантастики. Звичайно, далеко не всіх, але у 45-хвилинний захід усі б і не вмістилися. Отже, трохи про книги, авторів та саму презентацію.

    Любов Базь розповіла про свій роман «De Profundis». Книга йшла до читача дуже довго, бо авторка почала її писати у юному віці, а закінчила – на старший курсах університету (і навіть зайняла призове місце на конкурсі «Смолоскипу»), але публікації це не допомогло. Текст лежав у шухляді ще 5 років, поки не отримав фінансування з гранту Президента України. Перший наклад був некомерційний і розлетівся бібліотеками, другий – цілком комерційний (але як визнали на презентації, має проблеми з розповсюдженням). Сюжет книги оповідає про фантастичні пригоди молодої філологині.

    Наталія Матолінець представила одразу дві своїх новинки – реальну і уявну. Реальною була друга частина «Варти у грі», що отримала назву «Артефакти Праги». За словами письменниці, у цій книзі більше розповідається про те, як працює світ чаклунів, й надалі – світ розширюватиметься і наповнюватиметься. Уявною новинкою, про яку розповіла Наталія, була книга «Академія Аматерасу» (яка мала вийти до Арсеналу, і не вийшла), тож усі просто уявили, що вона є, і послухали тизер-презентацію. Отже, «Академія» дотична до дебютного роману авторки «Гессі» (але не є його прямим продовженням). Письменниця пообіцяла окремий світ, де намішано різних міфологій (така собі магічна школа для богів).

    Ігор Сілівра представив свій четвертий роман – «Межа людини», написаний у жанрі НФ. Письменник розповів, що з радянських часів НФ в нас писалося дуже багато, але існує проблема певної упередженості до жанру як з боку читачів, так і з боку видавців (які сумніваються, чи варто просувати книгу як фантастику). За словами письменника, в нас не вистачає якісної фантастики усіх жанрів. Тож авторам варто працювати і наповнювати цей ринок. Ігор Сілівра на презентації роману заінтригував анонсом вже наступної книги – це має бути містична збірка про АТО.

    Ще одну уявну презентацію зробила письменниця Ірина Грабовська. Її роман «Остання обитель бунтарства» поки не вийшов. Але це має бути стим-панк детектив із елементами альтернативної історії. Події відбуватимуться на межі 19-20 ст. і торкатимуться впізнаваних геополітичних процесів. Особливо авторка хвалилася мапами, що будуть у виданні – альтернативної Європи і міста, де відбуваються основні події. Історія має продовжитися у другому томі.

    Авторка антиутопії «Нова людина» і фентезі «Не люди, люди нелюди» Наталка Ліщинська більшою мірою говорила не про свої твори, а про літературу загалом. За її словами, в Україні достатньо читачів фантастики, справа за самими фантастами. Письменниця хоче, щоби в нас розвивалася література, яка подає приклад того, що треба перемагати, а не плакати.

    Дебютантом зустрічі став письменник Олександр Меньшов, який представив роман у жанрі альтернативної історії «Третя терція», в якому УНР вистояла. Олександр розповів, що роман виріс із його захоплення історією, яку він хотів переповісти іншим, але не як сухий підручник, а як художній текст. Тому до альтернативної історії у романі додаються реальні документи та постаті у творчій переробці автора.

    Загалом, презентація показала, що фантастика від українських авторів потроху заповнює необжиті ніши та піджанри. Можна сказати, що починається осмислення того, що вже написано, і того, яких тем чи піджанрів на нашому ринку не вистачає. І коли про це говорять не літературні оглядачі, а самі автори, настає відчуття, що новий виток в українській фантастиці вже не за горами. 

    Водоспад короткої прози

    На «Арсеналі» відбувся захід, присвячений збіркам фантастики від українських авторів (як колективним, так і одноосібним).

    Почав розмову Максим Гах, який оповів про свою книгу «Прогулюючись пустелею». Ця химерна проза вийшла у «Видавництві Жупанського». Збірка вийшла доволі атмосферною (у химерному сенсі) і створює в читачів відповідний настрій. Продовжила тему мороку Тіна Гальянова, яка представляла збірку «Химеросховище» (свої оповідання в ній авторка кличе «химерами»). Збірка складається з трьох частин: у першій серія оповідань позначена дзеркальним часом (наприклад, 23.32, 21.12 тощо), а оскільки протягом доби таких чисел 16, то й оповідань там 16. За словами авторки, якщо перечитати їх в хронологічному порядку, вони вибудуються в зв’язану історію. Друга частина присвячена оповіданням на тиждень (7 штук) і остання – оповіданням на три роки (2014-2016). Ідеєю збірки була гра з читачем, який має захотіти перечитувати твори у правильному порядку, дізнавшись про закладену у книжці ідею. Книгу про химер надрукувало видавництво з відповідною назвою – «Дім химер».

    Далі спікери перейшли до представлення між авторських збірок. Зокрема, Євген Лір розповів про горор-проект «Бабай». Він виріс з літературного конкурсу на пошану Стівену Кінгу, який довелося заморозити вже на фінішному етапі. І ось, кілька років потому збірка таки побачила світ (а кілька її авторів за цей час навіть встигли випустити свої дебютні книги, зокрема, Євген Лір і Світлана Тараторіна). Пані Світлана розповіла, що на той момент встигла засвітити конкурсне оповідання, і тому для «Бабая» створила зовсім інше. Вона також представила ще дві збірки, в яких друкувалася,  – «Найкращу українську фантастику» і «Вбивство на вулиці». За словами пані Світлани, «Найкраща українська фантастика» (новий щорічник від журналу «РБЖ Азимут») – представляє переважно оповідання у жанрі НФ. І його варто почитати людям, яким цікаво, чим живе і дихає сучасна українська НФ. Друга збірка – «Вбивство на вулиці» - укладена за результатами конкурсу макабричних оповідань в дусі Е. По. Вона побачила світ у вже названому видавництві «Дім химер».

    Наостанок поговорили про «Кишеньковий мандруарій» від «КМ-Букс» (велика презентація збірки була окремим заходом). Книга складається з 17 оповідань, які поєднує ідея подорожей фантастичним транспортом (іноді дуже екзотичним). Наприклад, в оповіданні Марини Смагіної тим транспортом виявляється… пляшка. Укладач Олег Сілін розповів, що збірку готували десь 2 роки. Ідея була розказати історії, які розважать читача та змусять його замислитися. Обкладинку до збірки робила письменниця Ярина Каторож. Вона зазначила, що картинка вийшла концептуальною: там є елементи транспорту (колесо, вітрило), компас, замальовка футуристичного міста. Тож вона гарно передає розмаїття відібраних оповідань.

    Ще одну збірку – «Ступені свободи» представили заочно, бо наклад не встигли надрукувати до «Арсеналу». Це буде книжка з 9 оповідань, які підсумують 10 сезон конкурсів від літературного об’єднання «Зоряна фортеця».

    Українські фантасти – загальний збір!

    Чи бачили ви таку кількість українських фантастів на одній презентації? Ми, наприклад, ні, тож розмова про «Кишеньковий мандруарій» запам’яталася найбільшою залюдненістю письменниками на метр квадратний. Організаторам вдалося зібрати 13 із 17 авторів новоспеченої збірки, а саме: Світлану Тараторіну, Марію Карп’юк, Ярину Каторож, Олега Ростковича, Сергія Пильтяя, Ігоря Сілівру, Олега Сіліна, Марину Смагіну, Наталію Матолінець, Оксану Волчанову, Талу Владмирову, Наталку Ліщинську та Олену Красносельську.

    І кілька слів про саму книгу. «Кишеньковий мандруарій» присвячується подорожам фантастичним транспортом і охоплює величезну кількість засобів та часомісць. Серед фантастичного транспорту зустрічаються: пляшка, портали, автомобіль-психоаналітик, чарівна змія і навіть… ноги. А чому б і ні, якщо припустити, що у далекому майбутньому людям буде ліньки ходити на своїх двох? Події відбуватимуться на Землі майбутнього, у космосі, а також на теренах сучасної України (твір Наталії Матолінець ще й дотичний до її циклу про Варту, який оповідає про світ, де поряд зі звичайними людьми мешкають чаклуни).

    Укладач Олег Сілін на презентації зазначив, що більшість оповідань у збірці написані з гумором і мають на меті розважити читача, але там знайшлося місце й ліричним, і філософським творам для роздумів. А завдяки тому, що збірка вийшла у великому видавництві «КМ-Букс», у неї не повинно бути проблем із розповсюдженням, тож українську фантастику можна вільно купувати і читати.

    У переходах «Дзеркального Лабіринту»

    Закінчуємо репортажі про «Книжковий Арсенал» розповіддю про спец програму «Дзеркальний лабіринт», яка складалася з 6 заходів, присвячених нашому улюбленому жанру літератури. Програму втілили в життя Олег і Альона Сіліни - очільники літоб’єднання «Зоряна фортеця».

    Отже, одним із заходів була презентація роману «Вавилон 17» Семюела Ділейні (1967). Його представляла перекладачка Вікторія Наріжна, яка заради цього заснувала разом із чоловіком видавництво «Амальгама». За словами пані Вікторії, вона хотіла перекласти цей роман, але не змогла зацікавити друзів-видавців. Тож довелося самій купувати права і шукати художника (до речі, за словами перекладачки, якщо цей наклад добре продаватиметься, то додрук робитимуть з більшою кількістю ілюстрацій). Говорячи про подальші плани, Вікторія Наріжна сказала, що не збирається видавати інші твори Ділейні, але вона поклала око на «Світ, що пішов» Тома Светерліча і трилогію про колонізаторів іншої планети (ім’я авторки вона забула), перший роман якої називається «Пил» (Dust). Але права на ці твори, судячі з розмови, ще не отримані. У «Амальгамі» також планується видавати нон-фікшн.

    На «Арсеналі» також відбулася величезна презентація новинок фантастики у перекладі, яка тривала майже 2 години. Обійшлося без гучних анонсів (майже), зате можна біло почути про новинки з перших вуст – від перекладачів. Зокрема, Ольга Любарська, перекладачка «Нейроманта», зізналася, що працює над Count Zero (як звучатиме ця назва українською ще не вирішили). Роман має бути перекладений до кінця літа і вийти восени-взимку.

    Марія Пухлій представила одразу дві книги, над якими встигла попрацювати. «Видозмінений вуглець» оповідає про технологію переселення в інші тіла, яка стала доступною багатіям (до речі, на презентації звернули увагу, що у серіалі намішали кілька книг – тож перший том читається як трохи інший твір). Другу представлену книгу - «Хто боїться смерті» Н. Окорафор перекладачка охарактеризувала як «африканського Гаррі Поттера», тільки він – дівчина, а антагоніст – її батько. І у тому світі дівчат не навчають магії, тож значна частина книги присвячена боротьбі героїні за своє право навчатися магії. Зараз НВО готує екранізацію твору, а ще його нахвалював сам Дж. Мартін.

    Дві книги представив і Богдан Стасюк. «Ачелерандо» він охарактеризував як посткіберпанк, а посткіберпанк – як той умовний момент, коли фантасти вирішили, що співіснування людини і машини не несе нічого поганого. За словами перекладача, книга сподобається тим, хто любить Воттса і Стівенсона, в ній заховано багато цікавих ідей. Наприклад, якщо ми навчимося вивантажувати особистість у віртуал, робити клонів – які права в них будуть? Чи потрібно вкладатися в подорож на Марс, чи краще розвивати комп’ютерні технології тощо?  У книзі багато термінології навіть у метафорах, тому для допитливого читача наприкінці подаються примітки. До речі, офіційного російського перекладу цього тексту немає. До «Сходу Ендіміону» Богдан Стасюк не має відношення як перекладач (але він переклав перші 2 книги циклу). Тож він розповів, що «Ендіміон» вийшов більш багатослівнішим і з ухилом у релігію, тож деякі фанати розглядають ці дві книги як окремий під цикл тетралогії. А ще прозвучала інформація, що Сіммонс 5-6 років тому обмовився, що хоче написати збірку у світі «Гіперіона». Але тут можна чекати роками.

    А ось Олесь Петік із «КМ-Букс» представив майже всі новинки видавництва. Говорячи про українське видання «Аліти», він зауважив, що її шлях: манґа-аніме-екранізація-новелізація доволі тернистий, тому перекладачі написали передмову, щоби всі бажаючі могли в ньому розібратися. Ще одна новинка, представлена на презентації – «Міс підземка» Д. Духовни. Виявляється автор (а це сам агент Малдер) за освітою літературознавець, тому наситив текст купою відсилок. Сюжет закручений у часі і надалі роздвоюється і розпаралелюється. Але читання збуджує цікавість – у книгу включені примітки, які пояснюють відсилки, враховуючи музику, поп-культуру, тощо. А ось Ніл Ґейман представлення не потребує. Його книгу «Океан у кінці вулиці» пан Олесь охарактеризував як ліричну казку, де герой повертається у місто свого дитинства, знаходить ставок, який його подруга дитинства називала «океаном», і занурюється в спогади. Але за своєю суттю – це жахастик, при чому дуже емоційно насичений. Він не б’є первісним горором, тут скоріше так званий «холодильників жах» - тобто відчуття, коли вже дочитав, пішов на кухню, відкрив холодильник - і дійшло й пробрало.

    Представляючи новинки «НК-Богдан» Діана Семак розповіла про те, що вони за традицією будуть і в інших обкладинках. Так, «Ендіміон» буде у серії «Горизонт фантастики» і «Дивани» вже восени на «Форумі видавців», туди ж підвезуть заключні частини «Хронік Амбера» у кишеньковому форматі. Пані Діана також сказала пару слів про «Чарівника» Р. Баржавеля. На її думку, це роман про короля Артура із дуже нетиповим Мерліном, який хоче підготувати молодого короля до всього на світі – і трохи перестарається.

    Загалом, за час презентації представили у кращому випадку третину новинок перекладної фантастики. Про деякі книги говорили на інших зустрічах. Наприклад, на дискусії «Інший іншому – хто?» трохи зачепили «Вокзал на вулиці відчаю» Ч. М’євіля. Перекладачка Наталія Сліпенко розповіла, що їй було трохи складно звикнути до тамтешніх людей-кактусів, людей-комах, розумного павука – автор підкидав яскраві образи чи не на кожній сторінці. Разом із тим на презентації згадали, що автор трохи повернутий на марксизмі, тому жваво транслює свої погляди через роман.

    В останній день «Арсеналу» відбулася ще одна цікава дискусія, присвячена образу ворога у фантастиці. Там, зокрема, розбирали, чому чужинець сприймається як ворог, і як змінюється наше ставлення до нього, коли ми розуміємо його мотиви. Говорили також і про те, що у фантастиці йде тренд на ускладнення сюжету та поглиблення персонажів, тому бути «не таким» - вже й не сприймається, як щось зловіще, потрібно це підкріплювати ще чимось. А на останок дискусії письменниця Ярина Каторож розповіла, що третя (заключна) частина її циклу «Палімпсест» називатиметься «Батьківщина», і вона як раз над нею працює.