Статті‎ > ‎

Дума про Толкієна і про судьби вітчизняної фентезі











 


Віталій Кривоніс

Дума про Толкієна

і про судьби вітчизняної фентезі

 

І день іде, і ніч іде,

І, голову схопивши в руки,

Дивуєшся: чому ж не йде

Апостол правди і науки? 

Тарас Шевченко

 

Серед імен, які зринають в пам’яті, коли мова заходить про масову літературу загалом і фентезі зокрема, одним з перших буде ім’я видатного британського вченого, знаного, одначе, не своїми студіями з середньовічної англійської літератури чи впливу вельської мови на англійську, а романом «Володар Перснів» і казковою повістю «Гобіт, або Туди й назад». Йдеться, звичайно ж, про Джона Рональда Руела Толкієна. Згадав я сього достойника з тої ж причини, що й інші добрі люди, яким випадало писати про вітчизняну україномовну фентезі. Так, чекають на вітчизняного Толкієна Володимир Пузій (http://litakcent.com/2011/05/12/chekajuchy-na-vitchyznjanoho-t/) і Олена Раскіна (http://gazeta.dt.ua/SOCIETY/v_ochikuvanni_tolkina.html), а мій давній друг Святослав Чирук задається питанням «Чому в Україні немає власного Толкіна?» (http://www.ukrfantclub.com.ua/statti/comu-v-ukraieni-nemae-vlasnogo-tolkina). Власне, ця його розвідка й надихнула мене оприлюднити все нижческазане. «Будемо полемізувати» (с)[1].

Ба й справді – чому?

Маю для вас неприємну новину, шановні. Толкієна в нас нема рівно з тої ж причини, з якої  нема власного Генрі Форда, Стіва Джобса й власної «British, чи пак Ukrainian, Petroleum». Бо ми живемо в постколоніальній, травмованій, мало не третього світу державі, в якій національною перемогою вважається перемога Кличка над Повєткіним, і де годі чекати світового масштабу перемог у царині літератури чи науки. Де книжковий ринок майже паралізований, а стан гуманітарної науки порівняно з європейським – смішний і жалюгідний. Визнаймо нарешті: нам не потрібен ані Толкієн-письменник, ані Толкієн-учений. Нам потрібні бокс і футбол. Це – Україна, і тим все сказано.

Але припустімо – на мить – що все добре і що ми живемо в нормальній європейській країні. Що в нас є запит на гарну масову літературу, зокрема і фентезі, й ринок потенційно в стані його задовольнити. Нам таки потрібен власний Толкієн-письменник, власна епічна фентезі, що базувалася б на певних національних міфологемах, міфопоетичній та історичній традиції...

Та постривайте, хіба ж немає в нас подібних книжок? Хіба не видано вже бозна скільки тих фентезі-романів на нашому, рідно-українсько-слов’янському фольклорно-історичному матеріалі? Ну там, про козаків-характерників, упирів, песиголовців, відьом, богатирів та всяких Котигорошків? Хіба від них уже не нудить?

А проте Толкієна, даруйте, як не було, так і немає.

Замислимось.

 

1. Питання підготовки

Бачте, шановні, яка штука – Джон Р.Р. Толкієн НЕ БУВ письменником. Він був – передусім – ученим, фахівцем з англійської літератури середньовіччя, англійської мови і взагалі поліглотом. Я вже не кажу, що він був чудово обізнаний в історії та міфознавстві. В цьому сенсі Толкієн мало вирізняється з когорти батьків-засновників фантастики в принципі – корифеї НФ здебільшого мали наукові звання. Про це зазвичай забувають. Ми живемо за доби всемогутнього Гугля й всемудрої Вікіпедії – це розбещує. Звичайно, не йдеться про те, що в Україні сьогодні немає вчених масштабу Толкієна чи тих же братів Стругацьких – але наші вчені не йдуть у літературну творчість, принаймні, не у фентезі. «Той, хто вас робив, – не вчений», так можна сказати про більшість рідно-українсько-слов’янських фентезі-творів. Посередній рівень підготовки видно неозброєним оком. Якщо політичну історію наші фантасти ще сяк-так знають, то про історію соціальну чи там етнічну, мабуть, ніколи і не чули. Не знають наші письменники ані етапів розвитку мови, ані говірок того періоду, до якого прив’язують дію, ані відповідних наративів – літературних, історичних, археологічних (так, любі друзі, золота пектораль зі скіфського поховання Товста Могила – теж наратив, досить цікавий і промовистий, доведено антропологом Вадимом Міхайліним[2]). Антропологія, першочергово культурна, компаративістика, міфознавство, фольклористика – пустопорожні звуки для писемної братії, що марить лаврами Толкієна. Між тим джерела є, джерел досить багато, в тому числі й україномовних, але кому яке діло?

Ви можете заперечити: обсяг інформації завеликий, і якщо зануритися в цю безодню, то коли ж писати книжки? Життя, мовляв, не вистачить! А я вам відповім: Толкієну – вистачило. І то було нелегке життя – нагадую, він пережив обидві Світові війни. Бажаєте рівнятися на титанів – ласкаво прошу до бібліотеки. Все можливо, коли не розпорошувати часу. Також нагадаю, що історичним романом «Валькір’я» такої собі Марії Семенової свого часу зачитувалися на кафедрі археології Петербурзького університету. До речі, всемогутнього Гугля тоді не було, а Семенова за освітою не історик, а фізик.

І якщо якість книжок для нас важливіша за кількість, забудьмо про індульгенція на неробство.

Ви скажете: так, це все добре, але навіщо? Навіщо нам історія, міфологія, філологія і взагалі вся ця гуманітаристика? Хіба не можна якось простіше?

Це, любі друзі, питання мети.


2. Самоціль чи інструмент?

Отже, для чого нам у фентезі національний колорит, етнічне забарвлення, міфопоетичні елементи, історичні паралелі? Нащо нам всі оті шаровари, обладунки, шаблюки, чорти, упирі та відьми? На перший погляд, відповідь очевидна: то ж екзотика! Там руський дух, там салом пахне! Ну і помилуватися собою, компенсувати комплекс меншовартості, м’язами погратися.

І от заради цього, заради голої естетики роками просиджувати в бібліотеках, мозок напружувати? Щоби потім видати дві-три книжки? Та тьху на такі перспективи.

Ми краще Вікіпедію почитаємо чи, в кращому разі, Войтовича[3]. Вистачить!

Так, для створення антуражу – вистачить. Але цього недостатньо для створення світу. Нагадаю, що мало не головною характеристикою фентезі є створення вторинного світу (фантазування, звідки й назва напрямку). Так, Середзем’я Толкієна побудовано на базі північноєвропейської традиції – давньоанглійської, скандинавської, вельської, фінської (ну і орки балакають майже тохарською мовою). Задаймося питанням: на що працює вся ця нордична екзотика? Чому вторинний світ збудовано саме на цьому матеріалі? Сам Толкієн поясняв, що, мовляв, це спроба створення (чи й реконструкції) англійського епосу, так, ніби «Беовульфа» замало. Ми знаємо, що епос – явище літератури. А що найголовніше у літературному творі?

Правильної відповіді на це питання не існує. Хтось із читачів приходить у літературу за цікавим сюжетом, «драйвом і саспенсом», хтось за іграми інтелекту, комусь кортить вбити час і втекти від сірих буднів, комусь бракує емоцій і реалістичних, живих персонажів, комусь ідейно-тематичного, філософського контенту. Особисто мені імпонує думка, що головне в літературному творі – світоглядний конфлікт. На його постановку і розкриття працює решта елементів. Конфлікт – фундамент твору, на якому автор будує стіни, мостить підлогу, зводить дах, прокладає комунікації та робить всякий євроремонт.

Екзотичний антураж «Володаря Перснів» – це євроремонт, тільки й того. Він прямо працює на конфлікт. Не «Саурон проти Гендальфа» чи «Схід проти Заходу», в жодному разі. Властолюбство проти самопожертви. Відповідальна влада – проти безвідповідального всевладдя. І який же антураж, яка традиція, яка міфологія краще прислужилися б для актуалізації такого протистояння, як не обрана Толкієном нордична? Звідки, як ви гадаєте, назва твору, звідки сам образ персня як маркера влади зі всіма відповідними конотаціями? Звідки мотив «повернення короля»?

Нібито механізм досить прозорий.

Отже, хапатися за рідно-українсько-слов’янські традиції, рівняючись на Толкієна, має сенс лише в тому випадку, коли шановний автор має що сказати читачеві. Коли в нього визрів світоглядний конфлікт, який вимагає для орнаментування саме української міфології, історії, традиційної культури. Не конфлікт має залежати від антуражу, навпаки, антураж від конфлікту.

Ну, просто інакше все це перетворюється на гру в бісер і профанацію. Шаровари й сало.

Фентезі – чи українська, чи папуаська – не мета, а лише один з численних засобів. Якщо, звичайно, нам йдеться про літературу, а не про пустопорожні псевдоінтелектуальні забавки.

 

3. Де нам шукати руського духу?

Та нехай, у нас є концептуальний задум, філософський зміст, ідея, світоглядний конфлікт, що потребує саме українського національного забарвлення. Тут постає питання хронотопу: який час, яке місце, яке культурно-ментальне тло слід вважати традиційно українським, до чого найпродуктивніше апелювати? Цитуючи вищезгадану розвідку Святослава Чирука: «І ось українські автори носяться із тим, писати їм про середньовіччя чи про козаччину».

Ця дилема тісно пов’язана з питанням самоусвідомлення українців як спільноти. Де, коли, за яких обставин українці стали українцями?

Не розглядатимемо фрікуваті теорії про Країну Аратту, Трипілля, мізинську культуру доби палеоліту, від носіїв якої, на думку пана Силенка, походять українці. Забудьмо й про фільм «ДНК – код нації» та всяких Істинних Арійців. Ну, хіба маємо намір писати гумористичну фентезі. Також відкинемо пізньомодерну теорію україногенези як ідеологічно заангажовану. На сьогодні в академічних колах переважать дві концепції початку українства як такого: ранньомодерна (козацька) та середньовічна.

Ну, з «козаччиною» більш-менш ясно. Нібито ніхто не заперечує, що підйом «українського духу» пов’язаний з козацько-селянськими ребеліями кінця XVI – початку XVII століть, що сягли апогею за часів Хмельниччини. Саме тоді актуалізується архетип козацтва і пов’язана з ним міфологія. Саме тоді, власне, на мапах з’являється чи не вперше «Ukraina, Terra Cosacorum». Це цікаво, це перспективно і джерел не бракує. Микола Гоголь гарантує.

«Середньовічна» теорія не така популярна. Згідно з нею, основні риси українців як культурної спільноти проявилися вже за часів Київської Русі (принаймні з початку ХІ століття). Ця теза також не позбавлена сенсу[4]. Проте, як зазначає Святослав Чирук: «...класична фентезі апелює до епохи середньовіччя. (...) В Україні також було середньовіччя. Проте я навмисно не кажу СВОЄ. Тому що середньовіччя це усвідомлюється як чуже. Київська Русь завдяки авторам т.зв. «Київського Синопсису» («Синопсис, или Краткое описание о начале русского народа») ще із XVII ст. міцно ідентифікується із Росією (...), тоді як пізніша Литовська доба цілком логічно пов’язується з Литвою. А для фентезі завдяки зусиллям Дж.Р.Р.Толкіна (...) дуже важливо відшукати дух народу. У Київській Русі та Литовській добі немає українського народного духу, адже цей народний дух народився набагато пізніше».

То що, не годиться Київська Русь для писання фентезі? Не було в нас нашого середньовіччя? На смітник Історії короля Данила Галицького? Дарма найвидатнішим українцем було обрано Ярослава Мудрого? Прибрати князів-Рюриковичів з грошей? К чортам, і щоб і дух не пах?

Згодитись на таке – проявити воістину видатне марнотратство. До того ж, безпідставне.

Одразу ж облишмо містичні спекуляції щодо «народного духу» – то тема надто суб’єктивна, смакова. Комусь українство пахне салом і горілкою, а кому й порохом. За великого бажання український народний дух можна вчути навіть у трипільській дрібній пластиці періоду В-ІІ. Зрештою, Британія часів Амброзія «короля Артура» Авреліана та саксонських завойовників мало нагадує Британію часів Чосера, «дух» «Беовульфа» і «Смерті Артура» Томаса Мелорі – то таки «дві великі різниці», а проте Толкієн успішно апелює до обох традицій. Тут – так само. От, написав же Скляренко «Святослава», і доведіть, що там нема «українського духу»!

Було, було в нас середньовіччя. Наше середньовіччя. Звичайно, щоб його пізнати, щоб зрозуміти, як на його основі можна писати фентезі, доведеться добряче помарудитися, багато чого треба реконструювати, але ми ж ніби домовилися, що праця нас не злякає? Дозвольте кілька міркувань теоретичного порядку на задану тему.

 

4. СВОЄ середньовіччя українців

а). Королівство проти Імперії

Загальним місцем для класичної фентезі є тема протистояння дикуватого, варварського і трохи недоладного, проте, умовно кажучи, «хорошого» («нашого») королівства з розвиненою, сильною і зловорожою імперією. Звідки росте коріння цієї міфологеми – здогадатися неважко. Цікавіше, що і для нашої традиції вона актуальна. Ні, в жодному разі не йдеться про важкі стосунки з Московією та Російською імперією часів Руїни. Були в нашій історії сторінки боротьби проти іншої імперії – тої, де на столичній брамі князь Олег нібито повісив щита. На згадку про дружній візит. Мовляв, «ТУТ БУЛА РУСЬ».

З Візантією Київ воював, як відомо, запекло і завзято. Як відомо, з мінливим успіхом. Як відомо, навіть за часів князя-хрестителя Володимира. Візантію наші предки не любили. Не було за що. Вони її НЕНАВИДІЛИ. Образ Царгорода, що зберігся в фольклорі, досить неоднозначний, м’яко кажучи. Це духовенство побивалося в XVI столітті, складаючи сльозливі панегірики з приводу падіння Константинополя під османською навалою. В думах же, билинах і всяких переказах Царгород/Константинополь/Стамбул змальовано здебільшого чорним кольором.

Та була ще одна імперія, пам’ять про яку наші пращури зарівняли до дір, до самісінького пекла. Йдеться про Хазарію, що її столицю, Ітіль, вчені й досі не можуть відшукати. Тільки не треба проводити паралелі між хазарами й іншими степовими номадами – спільного небагато. Що являв собою Хазарський каганат і чому він може претендувати на звання імперії, читайте у чудовій монографії Михайла Артамонова[5]. Я ж вам просто натякну, що й від хазар наші предки добра не бачили. Точку зору, що каганат був найкращим другом слов’ян, слід вважати облудною профанацією, до того ж заангажованою ідеологічно. І не нагадуйте, що нібито київські князі називалися на хазарський штиб каганами. Не називалися. То їх араби і ромеї так звали.

За аналогією.

Звичайно, ці події віддалено від нас на тисячу років, але історичний прототип короля Артура жив аж у VI столітті, але його міф живий і досі. Складно наблизити ті давні події? Складно, та запевняю вас, шановні: джерел не бракує.

Ну, любі друзі, чим не матеріал для фентезі? Ми ж не сильно любимо імперії, чи не так?


б). Хронотопічні структури епосу

Потенційних воріженьків окреслено. Тепер придивімося до рідних країв. Що воно за Київська Русь, Русь-Україна? Чи не чужина? Чи не химороддя яке химерне?

Справа в тому, що більшість наративів, які апелюють до Русі, й справді переважно асоціюються з Росією. Але це не справа об’єктивних чинників – це справа інтерпретації. Основне джерело відомостей про Київську Русь, «Повість временних літ», є артефактом геть не російської словесності, а давньоруської, це дві різні мови, хто не в курсі, й відрізняються чи не сильніше, ніж давньоанглійська і сучасна англійська. Те саме стосується й «Слова про похід Ігорів». Якщо пам’ять мене не зраджує, обидва тексти перекладені українською. З билинами ситуація гірша – тексти так званого «Київського циклу» дійшли до нас геть не в тій формі, в якій були занотовані, тож постає питання подвійної кодифікації. Втім, є ще й інший фольклор, який прямо чи опосередковано корелює із середньовіччям – казки, перекази, легенди тощо.

Проте культурно-ментальне тло Русі доведеться ще реконструювати: вищенаведені джерела не дають такої вичерпної інформації, як спадок Північно-Західної Європи – саги, «Едди», карело-фінські руни тощо. Передусім це стосується міфології. Справді, записів міфів ми не маємо. Проте можемо відтворити і картину дохристиянського космосу, і основні сюжети. Так, ця картина буде суперечливою – то й що? Насправді жодна міфологічна система не застрахована від суперечностей. Подибуємо невідповідності й у еллінів, і в «Еддах», і у індійській традиції, і у кельтів, і у «Калевалі». Стрункої та узгодженої картини світу ви не знайдете у міфологічних першоджерелах – лише у працях Бенджаміна Торпа і Миколая Куна. Так навіть цікавіше! Та і не могло тоді бути якихось універсальних уявлень – в Київській Русі навіть мови спільної не було, а давньоруська – результат конвергенції племінних діалектів, пристосований для письма, тільки й того, Костянтин Тищенко гарантує це[6]. Навіть слово «Україна» в Іпатіївському літописі позначає, швидше за все, не всю Русь, а окремі князівства, виступаючи еквівалентом англійського shier (графство) чи німецького Land, але, звичайно, не «окраїна».

Ну не була Русь єдиним організмом, ну що тут вдієш! А Україна часів козаччини хіба була?

Отож-бо.

Проте невблаганна логіка міфу[7] вимагає відокремлення космосу від хаосу, а також створення цілісного образу центру космосу, статусного простору, чільної хронотопічної структури епосу. Нагадаємо, що в ірландських сагах це Емайн Маха, столиця уладів, у «Беовульфі» – Хеорот, садиба Хротгара конунга, у «Махабхараті» – Хастінапур, у «Пісні про Нібелунгів» – Вормс, у «Старшій Едді» – Асгард, місто богів, а в «Артурівському» циклі – замок Камелот. Всі наші традиції та навіть формальна логіка дозволяють припустити, що в українській міфології подібною структурою виступає Київ. У цьому аспекті билинний образ двору князя Володимира досить виразно римується з Камелотом, сам Володимир Красне Сонечко – з королем Артуром, а витязі-богатирі – з лицарями Круглого Столу. Ця міфологема видається перспективною з точки зору літературної обробки.

 

в). Статусне і маргінальне, або центр і кордон

Можна заперечити: а де ж «український народний дух»? А туточки: билинні богатирі римуються не так з лицарями Круглого Столу, як із козаками-запорожцями, виконують приблизно ті ж оборонні функції, ведуть приблизно той же спосіб життя, а Змієві Вали, де вони тримають застави, корелюються із Січчю. Ніде не дівається і притаманна українській традиції опозиція Місто-Степ, і медіативна функція героя, що курсує між полюсами всесвіту.

Тут треба спеціально пояснити, що Степ з давніх-давен є втіленням хаосу, пекла, Країни Мертвих, зловорожого простору, непридатного для життя. В Степу не живуть – туди приходять умирати. Чому, як ви гадаєте, на Січі не було жінок, а повій вряди-годи водили? Та тому, що козаки – фактично втікачі, вигнанці, маргінали – рудиментарно сприймалися як мерці, як упирі, вовкулаки, характерники, нелюди, що не мають права на людські, статусні стосунки. Інша справа – зимівник, і стосунки там інші, нормальні. Цей антропологічний феномен відомий як «револьверна свідомість».

У Степу герой не просто мандрує, воює і шукає пригод на буйну голову – він проходить посвяту, воїнську ініціацію, що підвищує його статус та особистісний рівень. Повернувшись на «Велику Землю» переможцем, герой отримує право зватися чоловіком, переходить на інший соціальний рівень. Власне, він лише тепер є людиною з усіма правами та обов’язками. Цей звичай зародився, мабуть, іще за часів неолітичних степових культур.

Фольклор, та й історичні джерела, дають достатньо підстав обігравати протиставлення Київ-Степ як протистояння статусного і маргінального, живого і мертвого, що може виявитись продуктивним при створенні епічної фентезі, байдуже, на матеріалі козаччини чи Русі.

 

Ми зачепили тільки вершечок айсбергу, а там, на глибині, на нас чекає ще багато цікавих паралелей між українським середньовіччям та ранньомодерним часом. Існують, звичайно, і суттєві відмінності, та спільного, гадаю, більше. Це, як уже було сказано, питання трактування, переосмислення, інтерпретації та подачі матеріалу. І тут на нас чекає підводний камінь, ба навіть цілий поріг, а саме –

 

5. Мова

Джерела, на які варто спиратися при побудові вторинного світу фентезі, в нашому випадку писані здебільшого не лише українською. Стане в пригоді знання польської, давньоруської, рутенської, а можливо, також латини і деяких тюркських мов (приміром, татарської). Фаховий переклад, звичайно, не завадить, але мова – це ж не лише засіб передачі інформації! Толкієн казав з цього приводу: «Мої твори – це мої мови», маючи на увазі створені ним говірки. Я не закликаю повторювати той його експеримент – хіба буде велике бажання чи художня потреба. Я лише хочу зазначити: мова виконує не лише комунікативну функцію. Мова є засобом організації художнього простору. В епосі мова постає у своїй метричній функції, задає темп і ритм, додає емоційне й естетичне навантаження, продукує систему тропів, притаманну тій чи іншій традиції, відбиває відповідні кліше, без яких годі й уявити національний епос. Мова має звучати, при тому кожна – на свій лад. Різні джерела утворюють відповідно різні ритмічно-емоційні малюнки, що зрештою має позначатися на стилістиці вихідного твору[8]. Цим не варто нехтувати.

З іншого боку, не варто й захоплюватися стилізаціями – Святослав Чирук цілком слушно підкреслює, що «замість того, щоби служити на користь твору і виконувати покладену на себе функцію (...), така стилізація чомусь навпаки, тільки дратує читача. (...) Текст перестає сприйматися серйозно, а персонаж (...) сприймається штучним чи пришелепуватим». Це питання пропорції, питання письменницького хисту, відчуття слова. Сама наявність національних культурних маркерів ще не робить твір національним епосом. Фентезі, що претендує на «вітчизняне», має нагадувати джерела, на базі яких її створено, проте, звичайно, не копіювати їх сліпо – зрештою, читач наш сучасник.

 

6. Фентезі: між міфом і реалізмом

Отже, письменник, який має намір творити якісну фентезі на вітчизняному етнофольклорному та історичному матеріалі, мусить не лише ознайомитися з відповідними джерелами, а й розробити концепцію їхнього трактування, мусить попрацювати перекладачем, щоб актуалізувати для сучасного читача смисли наративів тої чи іншої доби, реконструювати певну культурно-ментальну картину та співвіднести її з сучасною культурною матрицею. Інакше вийде як у «Пригодах Ґекльбері Фіна»: на біса, мовляв, мені читати про якогось чвеня, який гигнув бозна коли? (це про старозавітних героїв, ага).

Тут варто одразу визначитися з пріоритетами. Що нам важливіше: осучаснити якийсь історико-фольклорний мотив (тоді ми творимо щиру постмодерну фентезі, в гумористичному чи й грубо реалістичному ключі в стилістиці Анджея Сапковського та Джорджа Мартіна) чи, навпаки, занурити читача у міфічний, легендарний простір, дати йому доторкнутися до чудесного, дати йому відчути те, що Юнг назвав «нуменозним»? Тоді ми творимо епос у стилістиці того ж таки Толкієна чи згаданої Марії Семенової.

Фентезі часто називають казкою для дорослих. Це визначення завжди викликало у мене жагучу ненависть. Чому? Тому що «для дорослих» автоматично вимагає апеляцій до «тілесного низу», до «от я вам розкажу, як було насправді, без романтичних прикрас», до маргінального, до сексу, насильства (а також дефекації: як казав класик, «людство завжди цікавилося трьома речами: питками та казнями, уродами і калом»), до десакралізації міфу при збереженні його структури. Так і кортить спитати апологетів «дорослості»: чи вам бракує сексу, калу і насильства у реальному житті, у теленовинах, у масовій культурі? Для чого вам антураж чарівної казки і лицарського роману?

Ви можете заперечити: хіба неадаптовані народні казки та епоси не містять маргінального, хіба не апелюють до «тілесного низу»? Звичайно, містять. Звичайно, апелюють. Та от яка штука: міфопоетична традиція в цілому байдужа до принципів реалізму, що нібито є таким необхідним для фентезі. Міфопоетичні наративи компенсують маргінальне – статусним, або, за визначенням Наталії Дев’ятко, «життєствердним», «низ» – «верхом», безодню – небесами, потворність – красою, фізіологію – духовністю (хоча і досить специфічною). Не треба боятися романтики та «прикрас» – ми не маємо права на цинічне буркотіння.

Можна писати світлом, можна писати темрявою, але вже точно не варто писати сірим брудом, виправдовуючись «реалізмом». Реалізм – не той ідол, якому доцільно приносити жертви. До того ж, мені здається, бруду досить і в суч. укр. літературі.

Зрештою, це також питання пропорції. Питання тематики. Питання мети.

 

Отже, якщо ми хочемо створити гарну фентезі з національним колоритом, то: а) варто визначитися, на що цей колорит працює; б) не боятися працювати з першоджерелами; в) братися за той матеріал, який здається оптимальним для заявленої мети, незважаючи ні на що; г) зберігати рівновагу між авторським стилем і стилізацією; ґ) тримати баланс між «ницим і високим».

Толкієн, гадаю, це все якщо і не вповні усвідомлював, то принаймні щось таке відчував. А от кого професор кликав «саруманами» і чому – шукайте в його епістолярному спадку.

Вирішувати, шановні, вам.



[1] У дужках і далі цитується п’єса Леся Подерв’янського «Казка про рєпку».

[2] Див. Михайлин В. «Тропа звериных слов». М. Новое книжное обозрение. 2005., розділ «Архаика».

[3] Йдеться про «Українську міфологію» Валерія Войтовича (К. Либідь. 2005).

[4] Серед апологетів такої точки зору, наприклад, Михайло Грушевський і Леонід Залізняк.

[5] М.И. Артамонов. «История хазар». Ленинград. Издательство государственного Эрмитажа. 1962.

[6] Див. хоча б його статтю «Всеслов’янськість мови українців» (Український тиждень. №39 (256) 28.09 – 4.10.2012)

[7] Про зв’язок міфу з літературою див. праці Лосєва, Мелетинського, Потебні, Проппа, Гуревича, Неклюдова etc.

[8] Цим питанням почасти займався О. Потебня.


Comments