Статті‎ > ‎

«Book Forum» 2018: заходи за участю зірок зарубіжної фантастики. Частина 2

Текст: Ія Новицька
Фото: Ія Новицька, Святослав Чирук

«Book Forum» 2018: заходи за участю зірок зарубіжної фантастики



    Аналіз трендів польської та світової фантастики від Яцека Дукая

    Дуже цікава розмова про сучасну польську фантастику пройшла між письменниками Яцеком Дукаєм та Войтеком Мілошевським, перекладачем Сергієм Легезою та літ.промоутером Володимиром Арєнєвим. Це був не просто обмін враженнями, спікери спробували проаналізувати польський книжковий ринок і порівняти його з українським.

    Зокрема, пан Сергій та пан Володимир розповіли, що у Польщі можна «вистрілити» з фантастичним оповіданням, тоді як в Україні від автора чекають надзвичайно хорошого дебютного роману. У Польщі є дуже відомий журнал «Фантастика», що виходить багато років, його купують та читають. Це – дуже хороший майданчик для молодих авторів, тоді як в нас чогось подібного немає. Польські письменники можуть гратися з жанрами, залишаючись при цьому цікавими читачам – у нас порівняно мало експериментують. Ще одна важлива відмінність – фестивалі для зустрічей та згуртований фендом – у нас із цим скромніше та малолюдніше. Тому, в принципі, стартувати у Польщі простіше, а читацька аудиторія буде більшою й активнішою.

    Яцек Дукай також додав, що років 15 тому у Польщі були авторитетні критики, що могли як піднести на п’єдестал, так і скинути з нього однією рецензією. Зараз універсальні критики зникають, а балом правлять анонімні маси з інтернету. Зникає також й література «високої полиці» – все стає масовим, і цьому сприяють як письменники, так і критики. Роблячи прогноз на тренди у літературі, що будуть популярні найближчі кілька років, пан Яцек розповів, що мало читає сучасну польську фантастику, тому його думки можна розповсюдити на всю поп-культуру. За його словами, збережеться попит на підліткову літературу, яка формуватиме ключових авторів. Другий тренд – це еротичні та порнографічні твори, що зараз розквітають на спеціалізованих форумах і розраховані переважно на жінок. Якщо мейнстрім вважати трендом, то він також переможе і триматиметься у фантастиці ще років 10-15. Останній важливий тренд майбутнього, який озвучив пан Яцек, – натхнення серіалами, використання «серіальних» прийомів для побудови роману. На думку письменника, це пов’язано зі зміною поколінь, коли фантастику починають писати люди, що зросли не на книжках, а на телебаченні, і хочуть зробити щось подібне. Але він вважає, що, зрештою, серіали так і не стануть жанровою силою в літературі.

    Володимир Арєнєв підкреслив, що як польські, так і українські фантасти конкурують не один із одним, а з кращими зразками жанру – наприклад, Кінгом чи Мартіном. І щоб написати щось дійсно свіже та оригінальне, треба прочитати багато різної літератури. Тому, зокрема, добре, що в Україні продовжать видавати сучасних польських фантастів. Наприклад, готується до друку збірка оповідань Лукаша Орбітовського (польського Стівена Кінга), очікується поповнення підліткової літератури – Рафал Косик (цикл про Фелікса, Нета і Ніку), а найцікавіше – йдуть перемовини по виходу дарк-фентезі Роберта Вегнера «Сказання Меєкханьського прикордоння» ("Opowieści z meekhańskiego pogranicza").


    «Крига» Яцека Дукая – світ, де заморозився час

    Львівський «Book Forum» відвідав Яцек Дукай – чи не найвідоміший польський фантаст. На фестивалі він презентував український переклад свого роману «Крига». Яцек Дукай мало знаний українськими читачами, тому частину презентації присвятили розповіді про нього. Отже, Пан Яцек розпочав кар’єру фантаста ще у підлітковому віці, зараз у нього на рахунку 6 премій ім. Я. Зайделя (найвища польська нагорода за фантастичний твір), а «Крига» нагороджена премією Є. Жулавського, яку дають авторам польської прози за вишукані мовні експерименти. За його твором «Катедра», що включений до шкільної програми, у 2002 році зняли короткометражний мультфільм, який номінувався на «Оскар».

    Володимир Арєнєв назвав творчість Дукая «текстами з високим порогом входження» - тобто це певною мірою інтелектуальна література, що потребує підготовленого читача, який буде готовий вгризатися в перші сторінки чи навіть розділи, перш ніж стане по-справньому захопливо. Разом із цим Володимир Арєнєв вважає творчість Дукая унікальною у тому сенсі, що вона виламується з комерційних та жанрових рамок «вбік і вгору». Пан Володимир висловив надію, що після прочитання Дукая молоді українські автори писатимуть трохи по-іншому.

    На противагу цьому, видавець Олег Фешовець назвав «Кригу» історією про кохання (чим викликав непередавану гру емоцій на обличчі Яцека Дукая). За словами видавця, це не скільки філософський роман, скільки детектив та пригодницька повість. «Для мене це поєднання традиції інтелектуальних романів, бондіани і кращих зразків романів про кохання» - завершив рекламу книги пан Олег.

    Слід сказати, що український переклад книги «розжовується» повільно, але це пов’язано з самою історією. За сюжетом після падіння Тунґуського метеориту Російською Імперією почала ширитися невідома речовина – крига – заморожуючи метали, історію, політичні погляди та навіть мову. І ці мовні експерименти (стилізація під «високу» літературу к. ХІХ-поч. ХХ ст.) були й в оригіналі. Український перекладач Андрій Павлишин розповів, що сильно намучився, щоби зберегти їх для вітчизняного читача. Тому у тексті є багато русизмів, а також слів із німецької, французької, турецької, які перебували в обігу освіченої верстви населення. Для стилізації пан Андрій звертався до текстів газети «Рада», а також до творів українських авторів того періоду – Винниченка, Коцюбинського та ін. За основу словникової бази брався словник Грінченка, а наукова термінологія перекладалася за коломийською енциклопедією 30 рр., яку писали емігранти зі сходу України, що втекли, бо еміграція, як зазначив перекладач, – це теж своєрідна крига, що заморожує мову.

    Слід сказати, що пан Андрій вніс у роман деякі смислові ключі. Наприклад, головний герой із певного моменту починає говорити, використовуючи зворотні дієслова в безособовій формі з постфіксом –ся (зачесалося волосся, поглянулося в дзеркало). Це зроблено для того, аби показати, що чим ближче до епіцентру криги людина, тим більше у ній заморожується Самість, зникає особистість, і навпаки – далі від епіцентру у мовленні героя починають з’являтися займенники, що символізують момент, коли людина згадує себе.

    Сам Яцек Дукай розповів на презентації, що пише фантастику на засадах раціоналізму, можливо, тому вона й вибивається з класичних жанрових канонів. Написання текстів для нього – виклик, своєрідна інтелектуальна гра, в яку він бавиться для задоволення власних амбіцій, а не для того, щоби бути комерційно успішним автором. Пан Дукай зізнався, що, починаючи писати книгу, в першу чергу, проробляє оригінальний світ, а вже потім вписує туди сюжет. Він би хотів, щоби українські читачі також прочитали його роман «Інші пісні», але стурбований тим, що той виходив російською, і через це може гірше продаватися. Видавець Олег Фешовець запевнив фантаста, що українці все менше купують російські видання, тому боятися нема чого. І заявив, що «Астролябія» збирається видавати всього Дукая.


    Росія проти Польщі у романі Войтека Мілошевського «Вторгення»

    Серед гостей «Book Forum» був письменник Войтек Мілошевський із Польші, який презентував свій роман у жанрі альтернативної історії «Вторгення». За сюжетом, що розгортається у наші дні, Росія захопила територію України і нападає на Польщу. При цьому на презентації неочікувано виявилося, що автор, пан Войтек, та перекладач Марія Шагурі дуже по різному сприйняли твір.

    Для автора цей сюжет скоріше політична сатира, в якій він висміює сучасний польський уряд. За словами письменника, для Польщі такий сценарій виглядає як фантастика, і свій текст він називає «коміксним», написаним простою мовою політичним протестом. При цьому пан Войтек розуміє, що в Україні текст сприйматиметься зовсім по-іншому. На презентації автор розповів, що йому радили приготувати дипломатичні пояснення перед поїздкою до нас, але він того не робив, бо в романі зрівняв із землею і польське Катовіце, хоча у жовтні поїде туди презентувати книгу.

    У свою чергу, перекладачка сказала, що для неї – це роман-попередження. Хоча твір їй цікавий не цим, а персонажами. У романі прописано три сюжетних гілки: про людей, що хочуть збагатитися на війні, про військового і його моральні дилеми та про звичайну родину з дітьми, яка хоче вижити у цьому хаосі. Пані Марія додала, що в Польщі на форумах цей роман критикували за неточності в описі зброї, але в українському виданні це максимально виправили. Тепер там усе стріляє так і в тій послідовності, як мало б.
Окрім того наприкінці презентації сказали, що у роману є продовження, яке називається «Фарба», де Путін коронує себе на імператора. Марія Шагурі пообіцяла, що українські читачі побачать і цю книгу.


    Постгуманізм та майбутнє людства: прогнози від Пітера Воттса

    Пітер Воттс – людина, яку надзвичайно цікаво слухати, хай би що він не розповідав. Він сипле науковими термінами, перемішуючи промову хтивими жартами, при всьому цьому невпинно генерує цікавезні фантастичні припущення і розказує про фантастичні теорії, що ось-ось стануть реальністю. Прикро, що від початку заходу не пощастило з перекладачем – дівчина випускала дві-третини сказаного і сильно спрощувала те, що залишилося. Проте, десь хвилин за 10 модератор взяв на себе роль перекладача, встигаючи вставляти й власні коментарі.

    Отже, зустріч була присвячена проблемі трансгуманізму. З перших слів стало зрозуміло, що розмова буде цікавою: модератор запитав у пана Воттса, який, на його думку, можливий шлях розвитку людства, адже зараз існують 3 моделі біологічного розвитку людей: біоінженерія (гра з геномом), кібогрізація (імпланти) та «цифровізація» (завантаження свідомості в інший носій).

    Воттс трохи замислився, а потім сказав, що у змінах людськості треба бути обережними. Бо коли ми отримуємо властивості, не задані біологією, ми перестаємо бути людьми у повному сенсі цього слова. Розмірковуючи над переносом свідомості у інші тіла, Воттс запропонував присутнім уявити ситуацію: ви прокидаєтесь у ліжку, а над вами стоїть чувак, що виглядає так само, як ви, і цілить з пістолета вам у голову. Він каже, що має ваші спогади, тому, коли він вистрілить, ваш дім, ваша дівчина, ваш банківський рахунок стануть його, але ж ви в певному сенсі й не помрете – бо він – це ви. Пояснюючи аналогію, Воттс сказав, що з концепцією зміни тіл треба бути обережними, бо кожне перенесення свідомості – це знищення іншої сутності.

    На цій хвилі фантаст згадав про новий проект Іллона Маска – «нейролінк». Його суть в тому, що Маск хоче під’єднати нервові системи людей до інтернету. Посміюючись, Воттс зазначив, що не знає, чи шарить Маск у біології, але мозок працює зовсім не так. «Якщо відімкнути неокортекс, лімбічна система матиме власну «свідомість», проте зараз ви самоусвідомлюєте себе як цілісну особистість. Але, наприклад, під час хірургічного поділу півкуль, можуть констатуватися два індивіди в одній голові. В півкуль можуть бути різні музичні смаки, політичні погляди, одна з них може бути віруючою, інша – атеїстом. Інколи їх навіть розрізати не треба – буває, що при нейрохірургії присипляють одну з півкуль, тоді друга може маніфестувати себе як інша особистість. Коли ви прокидаєтесь – одна особистість поглинає іншу, і в цьому сенсі ви самі – «ройова свідомість», яку хоче створити Маск. Ви є процесором на 2 ядрах. Наша свідомість не мультиплікується, вона з’єднується: якщо б у вас було під’єднано 3-4 півкулі, все одно це була б одна свідомість. Якщо нейролінк запрацює – ми зникнемо. Але є плюс – ми зможемо збільшити обчислювальні можливості для вирішення нагальних проблем. Або знищити нафіг цей світ. Але кожен з нас цього не побачить, бо то буде вже інша особистість».

    Представляючи «Сліпобачення», Воттс розповів про персонажа на ім’я Банда, в якій уживаються кілька особистостей. На думку фантаста, дисоціативний розлад особистості можна розглядати не тільки як хворобу. Там є й перспективи, якщо, наприклад, припустити, що кожну з особистостей можна розвивати не в патологічному ключі. Бо поділ особистостей може бути функціональним: були дослідження людей, де одна з особистостей вважала себе сліпою. Коли вона домінувала – в людини «відключалася» зорова кора. Але це – негативний приклад, можна вигадувати й позитивні. Зрештою, як зазначив пан Воттс, зараз виходять дослідження, що перекреслюють всі попередні концепції множинної особистості, тому руки у наукових фантастів, на думку письменника, тут повністю розв’язані.

    Наприкінці зустрічі у Пітера Воттса запитали, яке майбутнє людства він бачить, якщо з трансгуманізмом «не зростеться»? Письменник відповів цілком логічно – еволюційне. Проте тут теж є нюанс. «Ми не відчуваємо квантову фізику інтуїтивно, а ньютонівська нам зрозуміла, вона навіть собаці зрозуміла – бо собака відчуває гравітацію. Можна припустити, що існують істоти, які відчувають квантові парадокси, як собака гравітацію. І, можливо, ми зможемо «сконструювати» істоту, що зможе інтуїтивно схоплювати ці концепти, але вона не буде людиною. Бо людство, умовно кажучи, зародилося і виросло в саванні, воно підлаштовано для життя в саванні, а той, хто зрозуміє квантову фізику, – вже не та людина, що була раніше». Тож якщо еволюція зробила з мавпи людину, логічно припустити, що вона може зробити з людини когось іншого. А фантастика може допомогти уявити, як це виглядатиме, не чекаючи мільйони років.


    Як Пітер Воттс почав писати НФ та став відомим фантастом: інформація з перших вуст

    Друга розмова з Воттсом, на яку ми потрапили, мала відбутися у дворику книгарні-кав’ярні. «Там же геть мало місця» - думали ми, - «як же всі там помістяться?». На небі замайоріли дощові хмарки, і працівники кав’ярні згадали, що в них є ще одне приміщення у підсобці… яке виявилося ще меншим за дворик. Народу набилося вщент: люди стояли у проході, тулилися на підвіконнях, трамбувалися у коридорі, мов у маршрутці у годину пік. А дощик так і не пішов.

    Пітер Воттс трохи запізнився, і його появу зустріли оплесками. З перекладачем знов якось не пощастило, тому перекладати запросили Остапа Українця, що просто прийшов послухати захід. Остап сильно здивувався, але серйозно підійшов до справи – і розмова вийшла напрочуд яскравою (він встигав перекладати як Воттса, так і все, що говорилося українською, для Воттса).

    Зустріч присвячувалася трендам сучасної НФ, і в ній окрім пана Воттса взяли участь перекладачі НФ. Відповідаючи на питання, чому ви пишете саме НФ, Пітер Воттс пояснив, що не ганяється за кон’юктурою: «Я ніколи не замислювався ринком, я робив те, що мав бажання робити. Це приблизно те саме, що питати в лосося, чому він пливе вгору по річці. Звичайно, він пливе вгору по річці, щоб зайнятися сексом. Тому це так собі аналогія. Якщо відкласти секс у сторону – то НФ – це те, чим ти приречений займатися, якщо хочеш писати про сучасні технології. На ці теми не можливо спекулювати, не написавши НФ твір».

    Перекладачі НФ українською зауважили, що це дуже широкий жанр. Євген Ширинос (перекладав «Проблему трьох тіл» Лю Цісиня) розповів, що китайська НФ з їх менталітетом і реаліями доволі екзотична для європейського читача. Сергій Легеза зізнався, що з усього ним перекладеного, НФ можна назвати «Інші пісні» Яцека Дукая. Але вони – не канон з зорельотами і планетами, там швидше про світ, побудований на інших законах фізики з купою варіантів того, як воно там працює. На думку Богдана Стасюка (працював над «Гіперіоном», «Кантикою за Лейбовіцем» тощо), НФ вимагає від перекладача знатися на науковому вокабулярі і може швидко застарівати: ще років 10 тому пан Богдан писав примітку, що таке GPS-навігатор, бо в нас такого не було. Можливо, років через 30 ця примітка знову знадобиться. Усі перекладачі, як і Володимир Арєнєв, погодилися на тому, що в Україні хард сай-фай немає (можливо, можна виколупати поодинокі твори, але їх кількості і якості недостатньо, щоби сформувалася відповідна ніша). Перекладачі вважають, що ще кілька років тому навіть перекладна НФ типу Воттса просто не зайшла б на наш ринок, бо читачі були не готові.

    Остап Українець, що перекладав «Ехопраксію» Воттса, радісно зізнався, що рідко трапляється, аби автор, якого він переклав, був ще живий. Воттс у цей час сидів поряд і мило посміхався, бо не розумів українську. Потім його покликав Богдан Стасюк і переклав сказане Остапом. Воттс різко змінився на лице, підозріло глянув на Остапа і відсунувся у кріслі якнайдалі. Остап розповів, як одного разу Воттс сказав, що «перекладачі роблять його тексти зрозуміліші, ніж оригінал, бо англійські тексти не здобули премій, а перекладні здобули». На думку Остапа, «Воттс пише розрізнену, якщо можна так сказати дічь, а перекладачі роблять цукерочку». Остап вважає, що в українському перекладі збережена авторська фірмова «незрозумілість», але при цьому текст цікавий і лячний: «когось приколе, як описується, фізіологія вампірів, аж до пігментів у очах, і пояснюється, чому від них не можна відірватися <...>. «Ехопраксія» викликала в мене песимізм, що світ ще існує, але тебе це не тішить. Воттс справляє враження дуже переконливого автора – я повірив, що нам настане срака через 100 років». Після цієї ремарки Остап мав бігти на інший захід. І Воттсу знов замінили перекладача вже наприкінці зустрічі.

    Пітер Воттс розповів, що навіть до нього успіх прийшов не одразу, а через відчайдушний вчинок. Виявляється, у письменника був конфлікт із видавництвом через те, що у його ранній публікації бракувало 40 сторінок посередині. Потім його роман «Бегемот» видавець вирішив побити на 2 томи. І максимум, чого добився письменник, – що видавництво включило у книгу його вибачення за те, що треба купувати ще одну частину за повну вартість. «Бегемот» провалився у продажах, але контракт на «Сліпобачення» був підписаний ще до того, як була статистика продажів «Бегемота». Пітер Воттс розповів, що далі його письменницька кар’єра зависла на волосині: «Оскільки «Бегемот» погано пішов – вони вирішили, що це [Сліпобачення] мертвонароджений проект. І все зробили дешево. Обкладинка нагадувала штопор, що літав навколо лобкового волосся. Моє ім’я написали зеленим кольором горохового супу, який виблювали».

    Володимир Арєнєв продемонстрував описане на планшеті, а Воттс тим часом продовжив: «Сліпобачення», звичайно, провалилися у продажах. Але критики звернули на нього увагу – заявили, що це книга року. У деяких книгарнях це була книга тижня, але там не було жодного примірника. Я спитав, чи можна зробити ще один наклад. У видавництві сказали, що так, тільки хай розпродасться той, що є. Я пишу, що наче вже й розпродалося. А вони кажуть: «Так? Ну, ми мали на увазі, коли ми переїдемо у новий офіс». Я почекав. Потім вони сказали, що ще не час, хай попит наросте. І я написав їм f*ck you… і виклав «Сліпобачення» у мережу у відкритий доступ. Я зрозумів, що помер для них, як письменник. Або «Сліпобачення» провалиться, і його ніхто не прочитає. Або провалиться – і його всі прочитають. І тоді продажі в твердих обкладинках виросли втричі. І видавець написав, що зробить другий наклад. Після виходу «Ехопраксії» вони попросили забрати «Сліпобачення» з інтернету, обіцяли за це підвищити роялті. Я відмовився, тому я бідний».


    Природа людської свідомості свідчить, що всі ми - зомбі

    Остання зустріч із Пітером Воттсом, на яку ми встигли, була присвячена проблемі свідомості. Цього разу разом із фантастом (до речі, PhD в області біології), свідомість дослідували: Остап Українець (перекладач) та лікар-психіатр, що спеціалізується на нейрофізіології. Традиційну проблему з перекладачем організатори вирішили доволі кардинально: замовили синхронний переклад і всім присутнім роздали навушники. Ну, як усім – автор цього тексту запізнився на кілька хвилин – і навушників якось не вистачило. За нашими спостереженнями зала була повністю заповнена, і десь третина присутніх також сиділи без перекладачів – хтось розумів і так, але було видно, що не всі.

    Зустріч запам’яталася, перш за все, дивним лікарем-психіатром, який двічі цитував Леніна і основи марксизму. На перший раз це викликало німе здивування, на другий – хвилю дуже невдоволеного шепоту. До того ж пан лікар сильно перетягував на себе ковдру, говорячи більше за інших гостей.

    Спочатку гості обговорили, чи є свідомість еволюційною перевагою. У цьому контексті згадували скремблерів із роману Пітера Воттса – істот, що не мають самосвідомості, але значно перевищують людей за рівнем інтелекту. Остап Українець зазначив, як після «Сліпобачення» змінив погляд на природу людей: «Я не впевнений тепер, що самосвідомість дає нам еволюційну перевагу, але це не пов’язано з інтелектом. Ми не знаємо, як виглядає свідомість взагалі, але позитивних характеристик вона не надає. Ми сходимося на соціальному договорі – що всі ми самосвідомі люди. Але як думати про щось, де відсутні позитивні характеристики – я не вирішив». Потім слово взяв лікар-психіатр, який зауважив, що взагалі-то важко уявити істоту з розвиненим інтелектом, але без свідомості, бо ці дві речі дуже сильно пов’язані: «Мій досвід показує те, що свідоме не має інтелект поза свідомістю. Ми можемо казати про несвідоме тільки з позиції свідомості. Ми не знаємо, як нейрони знаходять один одного, не знаємо, який механізм змушує їх зустрічатися. Але знаємо мету – щоб з’явилася свідомість». Ця ремарка про нейрони викликала жваве обурення у пана Воттса, який зазначив, що не згоден з колегою: «Я думаю, ми РОЗУМІЄМО, як нейрони взаємодіють. Ми дуже ДОБРЕ РОЗУМІЄМО хімію синапсів, і ми можемо зрозуміти процеси обчислення, які відбуваються в мозку. Те, що ми не можемо зрозуміти, що саме спонукає ці обчислення». Було відчутно, що Воттса зачепило, як мало в нас читають сучасні наукові дослідження.

    Потім модератор запропонував перевернути предмет обговорення і поговорити про несвідоме: а чи не є ми самі чат-ботами, які вважають, що в них є свідомість, адже багато процесів ми робимо «на автоматі»: ходимо, граємо на музичних інструментах тощо. Можливо ми є зомбі? – спитав модератор у Пітерра Воттса. І отримав схвальну відповідь: «Так, я думаю, що ми всі щось на кшталт цього. Наприклад, коли ми приймаємо рішення стиснути пальці, електричний імпульс вже зробив це з нашою рукою, перш ніж ми прийняли рішення про рух. Є кілька статей, які вийшли нещодавно. Вони показали, що мозку потрібно 7-10 секунд для прийняття рішення. То ким ми вважаємо себе? Ми не приймаємо рішення взагалі, бо те, що ми робимо, насправді робимо не ми. Ми бачимо, що пальці рухаються, і плутаємо це з нашим рішенням. Ми вважаємо, що ми такий собі бос, який сидить на 20-му поверсі офісу і все вирішує. Але насправді цього не могло трапитися, бо це відбулося до того, як ми навіть захотіли це зробити. Це до питання про свободу волі. Нещодавно були дослідження, опубліковані у престижному науковому журналі, які показали, що коли ви думаєте над якоюсь проблемою, над складною задачею, ви гальмуєте. Тоді як коли ви не думаєте довго над проблемою, ви приймаєте краще рішення».

    Після цієї ремарки модератор зазначив, що ми ще й багато користуємося смартфонами, то може ми ще й кіборги? Пітер Воттс відповів, що ні, бо є принципова різниця у швидкості обміну інформацією: «Це може нагадувати діалог: думки у вашій голові завжди будуть швидше передаватися, аніж під час розмови з іншою особою». Якщо колись ми навчимося вживляти смартфони у тіло і зробимо «такий інтерфейс, який зможе реагувати на сигнали нейронів», тоді ми будемо вважатися кіборгами. Проте, як зазначив Пітер Воттс, смартфони таки призвели до змін у тих ділянках кори, що відповідають за пам'ять, – «тепер ми думаємо про те, як знайти інформацію онлайн. І це та зміна, яка відбувається у запам’ятовуванні, це цікава зміна». Письменник погодився з модератором, що тепер наша пам'ять стає зовнішньою – своєрідна «екзопамять». Отже, за Пітером Воттсом, всі ми трохи зомбі, але ще не кіборги.