Наскрізною темою цієї Літерри став діалог: діалог письменника і художника, автора і видавця, читача та письменника. Діалог субкультур. У рамках проекту відбулася цікава розмова з історичними реконструкторами, серед яких був і почесний гість фестивалю – відомий польський письменник Яцек Комуда.

Пан Яцек за фахом історик, що спеціалізується на періоді 17-18 століття, окрім того він професійно займається реконструкцією, має коня та будинок, створений за середньовічними технологіями. Він також відомий у Польщі фантаст, творчість якого українці лише починають відкривати. Яцек Комуда займається не тільки написанням історико-фантастичних романів, у його творчому доробку є сценарії до рольової гри «Дике поле» та першої частини культової комп’ютерної гри «Відьмак».

Як розповів Яцек Комуда, розробкою рольової гри він займався ще на початку кар’єри, коли його романи не дуже охоче брали видавці. Реконструкторський рух, за його словами, зародився у Польщі у 70-80 рр., як спосіб втекти від прісного комуністичного будення, адже майже в кожному містечку знаходився музей чи замок. Люди, що тяжіли до своєї історії, пробували повторити середньовічні обладунки чи реконструювати старовинні руїни своїм коштом. Зараз реконструкторський рух у Польші дуже великий, налічує кілька тисяч осіб, що постійно його підтримують, мають коней та повний комплект обладунків. Яцек Комуда жартома додав, що реконструктори мають навіть ті самі «хвороби», що й у середні віки: наприклад, у деяких із них не всі пальці на руках.

Сам пан Яцек згадував свої перші рольові «кроки» з ностальгією: коли він вчився їздити верхи, інструктор був певен, що він вб’ється, адже пан Яцек падав з коня чи не кожне заняття. Та багатогодинні тренування не пройшли марно – під час розмови глядачам показали ексклюзивні відео забав польських рольовиків, де письменник вправно скакав у колоні драгунів. З конями, за словами Яцека Комуди, багато проблем. На початку реконструкторського руху вони дуже лякалися пострілів гармат, скидаючи вершників долу. Було дуже лячно опинитися у центрі кола, яке створював десяток нетямлячіх себе від жаху тварин. Зараз коней привчають не лякатися гучних звуків, є ковалі, що працюють за старовинними технологіями, будуються стайні (оскільки утримання коней – дорога забавка, стайні роблять під кількох тварин, аби було дешевше). Загалом, реконструкторський рух не приносить грошей, навіть якимсь чином зароблені кошти йдуть на утримання коней та ремонт обладунків. Проте, у Польщі зараз відкриваються спеціалізовані тематичні заклади, де за 1500 злотих на день можна домовитися про гусара чи лицаря. Як зазначив Яцек Комуда, є й форма воїнів Другої світової, що коштує значно дешевше, але вона не користується попитом.

Інший учасник розмови – Єфрем Ліхтенштейн – спробував пояснити, що приваблює людей у історичних рольових іграх. За його словами, рольова гра схожа театр імпровізації з елементами фольклору. За його допомогою відбудовуються епохи, як матеріально, так і психологічно – через реконструкцію побуту. За допомогою рольової гри можна прожити «два життя»: своє і іншої, середньовічної людини. Побачити і почути те, що й ця людина, а іноді навіть «переграти» історію, адже під час реконструкції історичних подій учасники не обов’язково зв’язані «сценарієм», тому яка-небудь битва може завершитися зовсім інакше. «Рольовиками» починають цікавитися змолоду, до руху потрапляють люди 16-18 років. А потім приводять й «друге покоління» - своїх дітей.

У розмові прозвучала метафора  рольової гри як «шаманського танцю», коли людина всередині дійства, приймає участь, захоплена ним – їй це цікаво, але зі сторони воно може виглядати і відчуватися зовсім не так.

Реконструктори, як нам видалося з розмови, мають більше сфер для самовираження, ніж рольовики. Наприклад, Якцек Комуда розповідав про свій будинок, котрий він будував за середньовічною технологією. За його словами, багато чого доводилося робити самому, адже він не знав таких спеціалістів, що могли б відтворити все з належним знанням історії. Деякі речі реконструювати не вдалося, наприклад, несуча балка мала б бути з цільного стовбуру дерева, але стовбуру потрібної величини на сьогодні просто не знайшлося! Інший прикрий момент був пов'язаний з технологією обробки деревини – письменник чотири роки висушував її, як було потрібно. А потім, коли прилаштував на оселю, пішов сильний дощ і все розпалося. Відповідаючи на питання, чи міг би він без цього жити, Яцек Комуда був лаконічним: «Я маю коня, всі елементи на нього, декілька шабель та пістолів. У мене одягу 18 століття більше ніж нормального!». І ця цитата, мабуть, найкраще характеризує реконструктора, залюбленого у історію рідного краю.

На «Літеррі» проходило цілих чотири презентації новинок фантастики. Ми побували на двох із них. Одна з презентацій була присвячена україномовним перекладам творів, що раніше друкувалися російською, адже не секрет, що в Україні багато письменників працюють на двомовний ринок. Отож, до вашої уваги романи: Сергія Бадея «Курс бойового мага», Яни Дубинянської «Свій час» та перевидання Яна Валетова «Проклятий».

Письменник Сергій Бадей розповів, що почав писати, коли почув звинувачення, на кшталт «нащо критикуєш! Спробуй сам зробити щось подібне!». Свій текст по розділах він викладав на «Самвидаві», там же його знайшло видавництво «Альфа-книга». У серії «Лукоморье» вийшло 6 романів, паралельно автор працює ще над двома серіями. Але в один з моментів Сергій Бадей вирішив переорієнтуватися на наш ринок, тому переклав свої романи і запропонував  видавництву «Навчальна книга – Богдан». Ті зголосилися друкувати (але як нам здалося зі слів представниці видавництва, й гадки не мали, що передруковують переклад). Автор вніс до сюжету косметичні зміни, щоб бути ближчим до українського читача (як він сам це назвав «застосував суто український підхід»). Головний герой тепер хлопчик з-під Києва, «Лукоморьє» по тексту замінено на «Долину кристалів», деякі епізоди прибрані або перероблені. Як зазначила представниця видавництва, можливість випуску наступних книжок серії залежить від комерційної успішності першої.

Роман «Свій час» Яни Дубинянської три роки пролежав у столі. Робота над рукописом закінчилася ще у вересні 2013 року, але розпочався Майдан, а потім війна. У певний момент письменниця, що родом з Криму, взагалі почувалася настільки спустошеною, що не вірила у потрібність свого тексту. До головних локацій роману «Свій час» легко підібрати аналоги, адже дії відбуваються у місті, де щороку проходить книжковий фестиваль, на півострові та у шахтарському краї. За сюжетом кожна людина має спеціальну оболонку у межах якої вона може маніпулювати часом – прискорювати чи вповільнювати за власним бажанням. Серед головних героїв є письменник, тому на читачів чекає «роман у романі» з реалістичними описами літературних потуг, про які може бути цікаво читати авторам-початківцям.

Із письменником Яном Валетовим говорили не тільки про трилогію «Проклятий», а й про його скандальний цикл «Ничья земля». Справа в тому, що історія, написана ще у 2008 році оповідає про розкол України на тлі техногенної катастрофи – загадкового підриву каскаду Дніпровських дамб. Є у романі і президент сусідньої країни, котрого проголошують Імператором, та ще багато відсилок. За словами Яна Валетова, той текст, який він писав, можна назвати «романом-попередженням», адже коли у 2008 році відбувся спалах патріотизму у сусідній країні, на нього не звернули уваги. Тоді інтуїція і логічне мислення підказували йому, що це все закінчиться погано. Так народився цикл, за який автору закидають звинувачення в «імперіалізмі». Але, як говорить сам письменник, багато людей не зрозуміли посил книжок, побачивши там те, що хотіли побачити. Це й вилилося для письменника у політичні звинувачення з обох боків.

А ось трилогія «Проклятий» - значно легша для сприймання. Її називають шпигунським бойовиком та порівнюють з романами Дена Брауна. Дії відбуваються у двох часових площинах – першому столітті нашої ери та сьогоденні і зав’язані на біблійних мотивах, адже розширена назва циклу «Проклятий: Євангеліє від Іуди».

Наприкінці розмови говорили, чи мають фантасти дар передбачення, адже у творах Яни Дубинянської, написаних років 10 тому, також було відлуння сьогоднішніх політичних подій. Зійшлися на тому, що фантаст може мати інтуїцію, але потрібен також належний рівень освіти і розвинене критичне мислення, щоб вірно проінтерпретувати свої передчуття.

Українські фантасти продовжують радувати нас новинками. На Літеррі представили дебютний роман Сергія Комберянова «Крадії пам’яті», другу частину дилогії Ігоря Сіліври «Край» та продовження роману «Кагарлик» Олега Шинкаренко – книжку «Перші українські роботи».

Перший роман дилогії Ігоря Сіліври, що називається «Цепелін до Києва», був виданий три роки тому у Луганську. Потім почалася війна і практично весь тираж залишився на складах окупованої території. Рік тому видавництво «Темпора» взялося передрукувати текст у дещо розширеному варіанті. Цього року вийшов другий том, що отримав назву «Край». Як розповів автор, спочатку він не планував писати саме стім-панк, але це вийшло саме по собі, завдяки фантастичному припущенню. Він спробував уявити світ, де електрика вважається лженаукою, а ті, хто намагаються просувати електрику, гинуть за загадкових обставин. Слідчі і науковці хочуть розібратися, що сталося, аж раптом знаходять людей, яким відома електрика. Це наштовхує їх на думку, що з історією їхнього світу хтось грається, а згодом виявляється, що у історію нашого світу також втручалися. Другий роман «Край» спочатку планувався як завершальний розділ першого тому, але історія виявилася настільки великою, що вилилася в окрему книгу. Наскрізною метафорою другого тому став «Край», який розуміється як «країна», «світ» та «фронтир». У другому романі дилогії автор відповідає на всі питання, що поставив у «цепеліні», і розкриває головну інтригу: хто і навіщо втручається у історію світів?

Пан Сілівра незабаром порадує нас третім романом, дія якого відбуватиметься в тому ж всесвіті, що і «Цепелін до Києва», але твір буде окремою історією, яку сміливо зможуть читати ті, хто не знайомий зі стімпанк-дилогією автора.

Роман, а точніше було б назвати його повістю, «Крадії пам’яті» Сергій Комберянов писав, спираючись на здобутки психології та психіатрії. За сюжетом у лісі знаходять 7 голих людей, що втратили спогади, і направляють їх у психіатричну лікарню. Там над ними ставлять експерименти, як от скандальні досліди Мілграма, та надають біблійні імена. Автор розповів, що консультувався зі знавцями Біблії, аби імена були алюзіями до поведінки та долі персонажів. У цілому, книжка за жанром більше тяжіє до психологічного трилера з елементами квесту, а фантастичні деталі, наприклад, інструмент «викрадання» пам’яті, допомагають краще розкрити ідею.

За словами Сергія Комберянова, «Крадії пам’яті» – його четвертий роман, але перший, який він зміг опублікувати. Досвід роботи з літературними агентами та спілкування з видавцями у письменника скоріше негативний. Тому він поділився своїм секретом успіху – для того, аби видати книжку, молодому автору потрібно приймати участь у літературних конкурсах. Пан Сергій надрукувався завдяки призовому місцю у конкурсі від «Смолоскипу». Аби перемогти, він радить купувати та читати твори попередніх переможців, шукаючи там «підказки» у сюжетних рішеннях. Наприклад, він знав, що голова журі «Смолоскипу» якось сказав, що в успішній книзі на першій сторінці має з’явитися тіло, або мертве, або оголене. Тому помістив на першу сторінку свого твору аж 7 голих тіл. – Спрацювало!

        Письменник Олег Шинкаренко порадував шанувальників вже другим романом. Перший називався «Кагарлик» і починався як медіа проект. Автор писав у фейсбуці на сторінці роману кожен день по 100 слів, записував музику до твору у стилі «мьюзік конкрет» - без інструментів, роблячи звукові колажі, наприклад, двигуна та кавоварки. Перший тираж він надрукував самвидавом і розпродав. За другий взялося видавництво «Люта Справа». Продовження роману - «Перші українські роботи» поєднане з «Кагарликом» тільки всесвітом, але читається як окремий твір. Обидва романи витримані у дусі кіберпанку, але там знайшлося місце і постмодерну, і просто жорсткому стьобу. Наприклад, у «Перших українських роботах» є сцена про торпеду зі штучним інтелектом, що самостійно вилетіла з підводного човна бомбити Америку, бо начиталася в інтернеті російських новин, що там всі геї, а капітан субмарини вмовляє її повернутися, лагідно називаючи ім’ям та по-батькові. Автор набирає популярності, за його словами, він вже давав інтерв’ю італійським, швейцарським та польським виданням. Зовсім скоро його роман має вийти в Польщі та Великобританії (на видання в останній гроші збирали всі світом на спільнокошті).

Чи знаєте ви, як проходить літературний майстер-клас від відомого письменника? Один з редакторів альманаху «Das ist fantastisch!» побував на майстер-класі Володимира Арєнєва і готовий поділитися своїми враженнями.

Захід проходив у рамках конвенту «LiterraCon» і був присвячений «розбору польотів» за підсумками конкурсу «Contra Spem Spero» від літературного об’єднання «Зоряна фортеця». Володимир Арєнєв на прикладі п’яти мініатюр учасників розповідав, які літературні прийоми покращують оповідання, а яких, навпаки, слід уникати. Загалом, поради були достатньо конкретними, прив’язаними до сюжету творів, але кілька узагальнюючих секретів літературної майстерності для себе ми виділили.

1. Починаючи писати твір, треба чітко уявляти про що він, у чому інтрига, хто герої та яка їхня мотивація. Чим чіткішої форми набуде фантастична ідея, тим менше шансів, що оповідання «розсиплеться» чи залишить широченне поле для інтерпретацій.

2. Загалом, дуже добре, коли ідея оригінальна та інтрига витримана до кінця. Якщо читач вже зрозумів, про що твір, а письменник й далі нагнітає таємничості – оповідання може вийти невдалим. Читач не любить, коли його мають за дурня.

3. Великим плюсом у оповіданні стануть «гачки», що раптово змінюють кут погляду читача на ситуацію. Гарний «гачок» наприкінці твору може суттєво підсилити приємне враження. Вагомим плюсом оповідання буде також «подвійне дно» - додаткове змістове навантаження, котре автор вкладає у твір паралельно з основним сюжетом.

4. Окрім змісту треба ретельно працювати і над формою. У творах потрібно уникати вузькоспеціалізованої термінології, а якщо вона там є - пояснювати зміст незрозумілих слів, аби читач не занудьгував. Якщо рідковживані «антуражні» слова можна замінити, а твір не постраждає, то чи потрібні вони у тексті? Звісно, у цього правила може бути купа нюансів, про це на майстер-класі також говорили.

5. Досить цікаве зауваження було про вживання слів. На прикладі речення з оповідання: «Вони обвалювалися, а тріщини на куполі бігли з такою ж швидкістю, як прах Терези летів із бляшанки» Володимир Арєнєв розповів, що для збереження динаміки краще вживати не «летів», а «вилітав». Описові частини та метафори також мають бути влучними та вірно зрозумілими. Наприклад, у іншому оповіданні автор писав: «Їх кігті та зуби з силою здавлювали неприступну вись гори». Проте, при буквальному тлумаченні це означає «пресували зверху», а не «чіплялися за вертикальний схил», як мав на увазі автор. Отож, таких моментів краще уникати.

Півтори години промайнули дуже швидко. Загалом, було сказано багато цікавого. Але говорив більшість часу Володимир Арєнєв, автори переважно слухали. Звісно, було б непогано, аби письменники-початківці також давали оцінку один одному, але коли Володимир Арєнєв запропонував цей варіант, всі дружньо відмовчалися, потупивши очі. На майстер-клас завітав і переможець конкурсу «Contra Spem Spero» Ігор Сілівра, який не соромився давати поради та час від часу перетворював обговорення оповідань на діалог. На наш погляд, письменникам-початківцям потрібні не тільки бета-рідери, але й обговорення свого твору у колі колег. Тому подібні майстер-класи, як і засідання літературних студій, можуть бути корисними.

На конвенті ЛітерраКон розповідали про українські мультфільми від студії «Анімаград». Обидві історії знімаються у 3д на гроші «FILM.UA» та за підтримки фонду держ.кіно (останній взяв на себе 30% фінансування). Показані матеріали виглядають дуже амбіційно. Отож, якщо все піде добре, найближчим часом на нас чекатиме ера якісних та красивих мультфільмів вітчизняного виробництва.

Мультфільм «Мавка» зніматиметься за мотивами драми Лесі Українки «Лісова пісня». Арт-директор проекту Олександра Рубан кілька разів підкреслила, що «за мотивами» не значить дослівно. Для глядачів підготували щасливий фінал, адже у дитячому мультфільмі головна героїня просто не може померти. Знімальна група створює новий казковий світ, але пані Олександра попередила, що деякі персонажі можуть викликати почуття «дежавю», адже українські мультиплікатори не мають належного досвіду створення таких картин і вимушені озиратися на американську анімацію, яка позитивно сприймається глядачами у всьому світі. Мультфільм «Мавка» готується на експорт, тому образи героїв мають бути зрозумілими глядачам різних країн. Команда, яка працює над картиною, зараз на початковому етапі: вивчають українську демонологію, національні орнаменти та навіть кулінарну книгу. Навесні вони планують поїхати на Волинь, аби замалювати пейзажі, подивитися на типові для місцевості квіти та трави, визначитися з кольоровою гамою картини.

З синопсису ми дізналися, що у мультфільмі буде кохання між Мавкою та Лукашем, буде Килина, яка хоче рубати ліс заради цінного артефакту, будуть оригінальні персонажі як от «котожабик». Відповідаючи на питання з залу, пані Олександра зазначила, що аніматори зараз працюють над перенесенням персонажів з ескізів у 3д моделі, остаточний вигляд героїв казки ще може змінитися. У картині буде багато українського колориту, що передаватиметься не тільки у візуальному ряді, а й у мові, сленгу (герої говоритимуть прозою) тощо. Автори поставили собі дуже високу планку і, як було сказано на презентації, мріють про «Оскар». Бюджет картини складає 98 млн. грн.. Попередня дата прем’єри – кінець 2018 року, та знімальна група вже бачить, що не вкладається, тому вони хочуть зробити «гарно, але трохи пізніше, ніж погано, але у визначений термін».

А ось із другим проектом, «Викрадена принцеса», все набагато точніше та зрозуміліше. Як розповів сценарист Ярослав Войцешек, робота над картиною тривала дуже довго і зараз вийшла на фінішну пряму. Глядачам продемонстрували не тільки набір концепт-артів, але й два фрагменти з мультфільму (на прохання пана Ярослава ми їх не знімали, тому не можемо вам показати, але те, що ми побачили, виглядає дуже і дуже пристойно).

Мультфільм знімається за мотивами «Руслана та Людмили», але знову таки історія сильно відрізнятиметься. З синопсису зрозуміло, що Людмила – донька київського князя Володимира, а Руслан – артист. У нього буде два веселих помічника – активна синичка та стриманий хом’як. З тваринами пов’язано багато гумору. Загалом, як зазначив пан Ярослав, автори намагаються наситити гумором практично кожну сцену, навіть зараз, коли робота добігає кінця, нововигадані жарти дописуються у сценарій та домальовуються. Мультфільм планують випустити у прокат не тільки в Україні, адже в нас такий дорогий проект неможливо окупити. Тому деякі візуальні рішення у зовнішності героїв також направлені на впізнавання широкою аудиторією. За словами пана Ярослава, вони розроблюють дві версії анімації, де рухи губ персонажів відповідатимуть українській та англійській мовам. Картина має вийти у прокат вже наступного року. Хочеться щиро побажати успіху українській анімації як на вітчизняному ринку, так і у світовому кінопрокаті.

Про взаємодію письменника ту художника можна було послухати на презентації книжки «Місто 1000 дверей» Володимира Арєнєва. Представлена книжка – перевидання, що вийшло у видавництві «Віват». У книзі розповідається про казкове місто, в яке крізь намальовані чарівником двері потрапляють створіння з різних світів, і залишаються там жити. Історія розрахована на підлітковий вік.

Ілюстрації до книжки малював художник Олександр Продан. Він розповів, що у роботі художника-ілюстратора важливо підтримувати контакт з письменником та уважно читати першоджерело. Сам він читає книжку двічі: перший раз для того, аби мати загальне уявлення про сюжет та поведінку героїв, другий – безпосередньо перед тим, як почати малювати. Знати історію наперед необхідно й для того, аби уникнути неточностей (орієнтуючись на перші розділи можна намалювати героя у футболці, а всередині книги виявиться, що він у куртці). Звідси виходить, що у художників-ілюстраторів суттєва перевага перед звичайними читачами: вони знайомляться з книгою першими, та іноді утаємничені у ключові моменти продовження історії.

У професії ілюстратора є й свої тонкощі: малюнки мають бути без спойлерів. Іноді буває, що автор та художник бачать якогось персонажа по-різному, але, як сказав Олександр Продан, у його роботі над книгами Володимира Арєнєва таких проблем не виникало.

До «Міста 1000 дверей» робилися не тільки ілюстрації. Художник Ліна Квітка зробила серію фотографій з дверними ручками різних міст України (Львова, Чернівців, Івано-Франківська). Це – другий арт-проект до книжок за участю Володимира Арєнєва. Перший був присвячений підлітковій антології «Книжка заборон та таємниць». До неї робилася серія знімків на Личаківському кладовищі у Львові (без хрестів, але з готичною атмосферою), яку транслювали на екрані під час презентації.

Як зазначив Володимир Арєнєв, у роботі над книгою для художника головне – виловити концепцію, тобто той образ, який передаватиме атмосферу, як от зробила Ліна Квітка з дверними ручками та Олександр Продан з пінгвінами-«гвінпінами». Художники та письменник мають безліч цікавих ідей для промо-кампанії. Наприкінці презентації Володимир Арєнєв проспойлерив свій новий твір, в якому без ілюстраторів не обійдеться, адже там буде багато «візуалки», а також фікшен і нон-фікшен в одному флаконі. Читачам залишається тільки заінтриговано чекати (а ось художники, певно, прочитають текст першими).

Надзвичайно цікавою виявилася лекція «Сила графічної історії: минуле і сьогодення коміксу», яку прочитав Дмитро Данилюк. На ній можна було не тільки послухати про народження класичної супергероїки (з усього розмаїття комікс-жанрів акцент був саме на ній), але й погортати важку колекційну книжку, що оповідала про народження мальованих історій. Всього переповідати не будемо, адже було сказано дуже багато, видно, що лектор «у темі», розповімо тільки про те, що нас найбільше вразило.

Сучасні комікси беруть свій початок від «тріпів» - коротеньких історій у картинках, що друкувалися у європейських газетах у 19 столітті. Пізніше тріпи потрапили до СЩА і також стали популярними. У 1897 році німецький емігрант Рудольф Діркс додав до картинок звичні нам «бульбашки» з текстом, «зірочки» від ударів, позначання звуків, як ось «Z-z-zzz» для сну. Ці історії спочатку ніяк не називалися, лише «карикатура» чи «картюнс» («мальована історія»). Зараз «картюнс» називають мультики, це пішло з тих часів, коли художники, що малювали комікси, були задіяні й у малюванні мультфільмів, а назва «картюнс» прилипла саме до анімації. Якщо бути прискіпливими, то «коміксистів» правильно називати «картюністами».

Намальовані історії були смішними та іронічними (комічними), тому за ними з часом закріпилася назва «комікс». Сьогодні далеко не всі комікси веселі, є цілком серйозні та моторошні, але сама назва «комікс» відсилає до тих часів, коли вони мали тільки розважати. Багато коміксів виходило у періодичних виданнях. З часом у США започатковувалися цілі серії, де у щоденній газеті друкувалася «багатосерійна» історія про пригоди якогось героя. Це стимулювало читачів купувати новий номер, аби дізнатися, що було далі. Але коли історія виходила надто довго, складнощі виникали у тих, хто хотів би читати її спочатку. Переваги були у читачів, що зберігали підшивки старих газет.

Одного разу винахідливий американець, гортаючи підшивку газет, перечитував історію, яку вже колись бачив, і спіймав себе на думці, що читати її вдруге так само цікаво. Так виникла ідея передруковувати історію з газет окремою книжечкою. Ці книжечки продавалися на розкладках поряд з газетами і коштували всього 10 центів. Так народилися перші сучасні комікси. На диво, вони добре розкуповувалися, тому швидко з’явилися підприємці, що придумали випускати такі самі книжечки, але не з передрукованими, а з оригінальними історіями. Аби вони були конкурентоспроможними, їх вартість також мала б складати 10 центів. Проте, газетні художники, що гарно малювали, не хотіли працювати за таку безцінь. Молодим підприємцям доводилося шукати тих, хто зголосився б, зазвичай, недосвідчену молодь. Роботи таких художників стали початком «Золотого віку коміксів».

«Золотий вік коміксів» (1939-1956) відкрив двері до знайомої нам сучасної супергероїки. У 1939 році відбулося доленосне знайомство двох 17-ти річних хлопців – Джеррі Сигела та Джо Шустера, які мріяли малювати. Обидва художники виходили з бідних емігрантських родин, що приїхали до США з Російської Імперії. Батьками Сигела були емігранти з території Сучасної Литви, а ось мама Шустера (Шустеровича) походила з Києва. Хлопці вигадали свого героя, якого хотіли продати видавництву. Герой був лихим, лисим телепатом. Ніхто не хотів його купувати, тоді художники спробували випустити комікс самвидавом, але марно. Раптом вони натрапили на видавництво, що шукало молодь, котра погодилася б малювати за копійки – «National Allied Publications», майбутнє «DC». Видавництво взялося друкувати їхнього героя, якщо художники його докорінно перероблять. З лисого злодія персонаж став добрий та красивим. Тиражі за його участю буквально змітали з полиць. Персонажа, що вигадали Джеррі Сигел та Джо Шустер, звали Суперменом.

Успіх Супермена не дав спокійно спати іншим видавцям. Усі масово почали вигадувати супергероїв. Перша хвиля героїв зараз виглядає недолугою, багато з них не «вистрілили», але у «National Allied Publications» пропонують Бетмена, що також продається з карколомним успіхом. У той же час у інше конкуруюче видавництво дядько влаштовує свого небожа, Стенлі Мартіна Лібера, який стане відомий світу під ім’ям Стен Лі, «батько» більшості з відомих нам супергероїв від «Marvel»…