Статті‎ > ‎

Ескізи майбутнього на «Книжковому Арсеналі» -2018

Ескізи майбутнього на «Книжковому Арсеналі» -2018



    У столиці пройшов «Книжковий Арсенал»: море книжкових цікавинок та гарного настрою. Редакція вибралася на фестиваль усього на один день, але це був дуже яскравий та насичений день. Особливо сподобалася кімната віртуальної реальності, яка дає відчути себе комахою з Кафки. На голову вам одягнуть окуляри і навушники, і протягом трьох хвилин ви зможете гуляти віртуальною кімнатою, проробленою до дрібничок. У кімнаті є дзеркало, де замість вас відображається велетенська комаха, що повторює всі ваші рухи. У цей час у навушниках вам подають звуки, ніби до кімнати хочуть вломитися інші люди, які стурбованими голосами питають, що з вами, чого ви не відкриваєте. Закінчується це все жіночим вереском, коли двері таки відчиняють. Коротше, враження дуже сильні. Як десь побачите заходи з окулярами віртуальної реальності – обов’язково спробуйте!

    А ось вам трохи фото з «Книжкового Арсеналу».

 

    Традиційного порівняння цін на книги не буде, бо багато видавництв на «Арсеналі» виставили цього разу асортимент без цінників (дехто підписував ціни на минулорічні видання, а скільки коштують новинки – треба було спеціально питати). З того, що побачили, можемо констатувати, що новинки цьогоріч в середньому не подорожчали, а навіть трохи здешевшали. Це пов’язано з тим, що вийшло багато недорогої підліткової літератури (від видавництв «АССА» та «Vivat»), яка коштувала близько 100 грн.  Що ж до перекладної літератури, то «СімМіс» Н. Стівенсона коштував 280 грн. (в обох варіантах обкладинки), «Ендіміон» Д. Сіммонса, здається, - 220 грн. Новий Д. Браун від «КСД» продавався за 200 грн., «Добрі передвісники» Т. Пратчетта та Н. Геймана» («КМ-Букс») – за 140 грн. На стенді «Видавництва Жупанського» третій том Лавкрафта коштував 150 грн., а новинка у жанрі кіберпарк від польського автора Ц. Збєшховського «Голокост F» - 160 грн. Пропонуємо і вам придивитися до новинок та прицінитися.


    Комікси на «Арсеналі» отримали окремий стенд, на якому можна було придбати вітчизняну новинку «Княжа воля», яка оповідає про пригоди хом’ячків у сеттінгу «Київської Русі». Там також був представлений другий випуск «Серед овець» у колекційній обкладинці, а від авторів «Хронік Аптауна» ми помітили новий мерч – тематичні брелоки.


    Метрополіс

    Варто зазначити, що навіть тематика цьогорічного Книжкового Арсеналу – «Проект майбутнього» сама по собі присвячена фантастиці. Найбільш відчутно це на виставці «Метрополіс», де багато розповідається про однойменний німий фантастичний фільм німецького режисера Фріца Ланга (1927 р.), демонструються фрагменти відео, афіші та ескізи декорацій. Організатори виставки дуже вдало зуміли поєднати фільм із презентацією нещодавно віднайдених архітектурних проектів післявоєнної відбудови Києва, просякнутих гігантоманією, циклом робіт «Carceri» (1749) італійського художника Джованні Баттісти Піранезі, який складається із серії зображень вигаданих підземних в’язниць, а також навіженими архітектурними проектами українського художника з Павлограду (Дніпропетровська обл.) – Яківа Черніхова з серії «Палаци комунізму» та книги «Архітектурні фантазії. 101 композиція». Палаци комунізму і гігантоманські проекти відбудови Києва відсилають нас до такого собі «Нового Вавилону» – верхньої частини міста Метрополіс із фільма Ланґа, тоді як гравюри з серії «Carceri» Дж. Піранезі дають розуміння щодо можливих витоків уявлення про робітничі підземелля з цієї ж стрічки. Жінка-робот на ймення Марія з фільму надихнула організаторів виставки також розповісти кілька слів про роботів. Окрім того кілька цікавих малюнків та експонатів зображали майбутнє очима людей минулих епох в цілому (хоча, звісно, сам фільм і пов’язані з ним експозиції також говорять про це).

    Куратор і автор ідеї виставки – Павло Гудімов, але над нею працювала велика команда. Мені сподобалось. Дуже інформативно та цікаво. Коли говорити про фантастику на цьогорічного Книжковому Арсеналі, оминути цю виставку аж ніяк не можна.


    Перезавантажене майбутнє

    Дискусія «Перезавантажене майбутнє. Постсингулярність, віртуальність, безнадійність, невідворотність – чого чекати людству від наступних років?» за участю Іоанни Буразопулу (Греція), Цезарія Збєшховського (Польща), Володимира Арєнєва та перекладачів зібрала дуже багато слухачів, утім говорили не стільки про постсингулярність, скільки про творчість письменників.

    Поговорили, зокрема, про те, які кінцівки творів вони полюбляють? Так, пані Іоанна зауважила, що попри те, що пише переважно антиутопії, віддає перевагу добрим закінченням, які дарують надію. Натомість пан Цезарій зізнався, що розділяє з цього приводу кілька точок зору. Так, з одного боку він розуміє, що для літератури краще хеппі-енд (хоча, коли він грався в дитинстві у солдатиків, то всіх убивав), з іншого боку як читач і як письменник він більше схиляється до відкритих закінчень, щоби мати більше простору для домислу, а отже й щасливий кінець роману «Голокост F» можна протрактувати й інакше.

    Як виявилося, роман визрівав дуже довго. Як пожартував пан Збєшховський, ідея в нього, мабуть, народилася ще тоді, коли він тільки-но народився на світ і злякався побаченого. Але якщо підійти ближче до справи, то він почав вигадувати світ приблизно у 2002–2003 рр. На це в нього пішло приблизно 10 років, а сам роман він написав за 3 роки. У Польщі книга побачила світ у 2013 р.

    При написанні книги на автора суттєво вплинула творчість Філіпа Діка та роман Пітера Воттса «Сліпобачення» (цікаво, що всі вони, разом із книгою пана Цезарія виходять в Україні у видавництві Жупанського. Співпадіння?). Наразі автор планує ще 2 книги у світі «Голокосту F». Наступна має вийти вже восени. Будуть також і оповідання, але небагато.

    Загалом, за словами пана Збєшховського, він гадає, що наступною книгою він прирікає себе на літературне самогубство, бо, як він каже, «після виходу книги у жанрі кіберпанк від тебе очікують чогось подібного». Натомість майбутня книга буде військовим романом лише із елементами фантастики. Власне, йому навіть цікаво подивитися яка буде реакція на неї. Письменник зважився на цей крок, бо йому не цікаво постійно перебувати в одній темі, він сприймає літературну творчість як певний виклик і йому цікаво долати перешкоди.

    Перекладачі відзначили, що книгу, яка складається з оповідань та самого роману, вони все ж таки радять почати читати з оповідань. Бо це дасть змогу спів ставити своє уявлення про світ з уявленням автора.

    Окремою темою розмови стала жанровість творів. Якщо творчість Цезарія Збєшховського можна однозначно охарактеризувати як НФ, то пані Іоанна відмітила, що не знає, чи можуть її тексти бути охарактеризовані як НФ чи фентезі. «Я працюю з реальним світом, але за допомогою гротеску, наче дивишся на нього крізь криве дзеркало. В моїх текстах з’являються надприродні сили, але вони мають раціональне пояснення», – сказала вона.

    На думку Володимира Арєнєва, ситуація в Україні на сьогоднішній день все-таки ближча до грецької, коли можна писати будь що і це буде позиціонуватися по різному, тоді як в Польщі в наслідок значної насиченості ринку творами, видавці і письменники змушені чіткіше прив’язуватися до жанрів фантастики, її окремих сегментів.

    Ну а після виступу пан Цезарій роздавав автографи і фотографувався ледь не з усіма охочими.

 

    Іоанна Буразопулу – невідома нам грецька фантастка

    На «Книжковому Арсеналі» відбулася презентація книг грецької фантастки Іоанни Буразопулу. Прикметно, що самі книги українською не виходили (та й планів на них поки немає), але послухати, як там з фантастикою у інших країнах, було цікаво.

    Слід сказати, що пані Іоанна – дуже цікава та експресивна жінка. Свій виступ вона розпочала з привітання українською мовою (якої не знає, і яке читала з листочка), при чому проговорювала все зрозуміло, і з правильними наголосами та інтонацією, і це справило дуже приємні враження.

    Що ж до творчості пані Іоанни, то це й не зовсім фантастика (хоча її представляли саме як одну з найвідоміших у Греції фантасток). Її романи радше про проблеми сучасності, подані через алегорії  або через доведення до крайнощів. Наприклад, її перша книга «Будуар Надіра» розповідає про антиутопічну державу десь на Балканах, де всі види розваг «перебираються» у великі міста, і це є алюзією на сучасне грецьке суспільство.  Інший роман – «Містична вода» - показує, що вся влада на одне лице. Дія відбувається на вигаданому острові, де за вплив борються єпископ і голова будинку розпусти (Мадам). Їхні способи життя спочатку протиставляються, але чим далі, тим більш схожі їхні методи досягнення цілей. Ще один представлений на презентації роман називається «Провина невинності». За словами авторки, він про віднайдення старих цінностей, зокрема, справедливості. За сюжетом у державі, що представляє собою єдину Європу, саджають до в’язниці пересічну людину, і проводять референдум, чи треба її стратити. А суспільство, що поділене на касти за професіями, має порадитися і винести обґрунтоване одноголосне рішення у межах кожної з каст.

    Щоб присутні на презентації склали ще краще уявлення про творчість пані Буразопулу, їм зачитали невеликий фрагмент із «Будуару Надіра». Якщо судити за ним, то мова грецької фантастки досить щільна, в’язка, сповнена потоком свідомості і філософськими метафорами. Чи будуть це видавати українською – вирішують видавці, які взяли повні тексти романів для ознайомлення. Якщо так, то перекладач із грецької вже є – ведучій зустрічі зізнався, що не проти взятися за цю роботу, якщо буде відповідна пропозиція.

 

    Одразу 4 підліткові антиутопії!

    Влітку вийде одразу 4 підліткові антиутопії від сучасних німецьких авторів. Це робиться за спонсорської підтримки «Гете Інституту» в Україні. На попередню презентацію до Києва приїхали 3 з 4 письменників, і… чесно кажучи, склалося враження, що їхні твори – це не антиутопії, а просто книги про актуальні проблеми підлітків.

    Наприклад, Шарлотте Кернер розповіла, що у її романі «Світлокопія» мова йде про клона, якого виховала смертельно хвора піаністка як власну доньку, аби дівчина продовжила її справу і теж стала піаністкою. Тут за шатами фантастичного припущення захована проблема батьків і дітей, коли батьки вирішують за дитину, ким їй стати. Тільки у романі ця проблема «докручена» до максимуму, бо якщо у реальному житті дитина може сказати, що вона не точна копія батьків і має право на свій шлях, то у книжці вона реально генетична копія матері. І як дівчині тепер бути, коли вона не хоче бути піаністкою?

    Інша авторка – Катя Брандіс – розповіла, що написала свій роман «Фристайлерка» як своєрідний протест проти культу покращення тіла. За її словами, останнім часом молодь надто захопилася пластичною хірургією, а кастинги перетворюються на «змагання тіл». Авторку лякає перспектива, що вже за кілька років людина без імплантів і без косметичних покращень може сприйматися неповноцінною. Тому вона створила історію про дівчинку-спорстсменку, яка під тиском суспільства та тренера наважується вживити собі м’язи, аби перемогти. І вона реально перемагає, але платить за це велику ціну, яка від початку неочевидна.

    Із презентації Бова Б’єрга не було до кінця зрозуміло, чи має його твір фантастичне припущення. Проте, за жанром він більше схожий на утопію-дистопію. За сюжетом «Ауергауз» (якщо я правильно розчула – це п’єса), шестеро підлітків тікають з дому і намагаються жити самостійно, уособлюючи модель суспільства в мініатюрі (тільки з юнацьким максималізмом).

    Загалом, німецькі твори для підлітків відрізняються від більшості підліткових романів перекладених українською: тут підлітки не живуть у кастовому суспільстві, не грають у смертельні ігри, не влаштовують революції, не рятують світ, не закохуються у вампірів тощо. Їхні проблеми описані більш буквально, хоч також гіперболізовано. У цьому сенсі німецька підліткова література може стати цікавим відкриттям для вітчизняних читачів, які захочуть спробувати у цьому жанрі щось нове.

 

    Нова серія фантастики «Ad Astra»

    Презентація серії фантастики «Ad Astra» від «Видавництва Жупанського» зібрала чималу кількість відвідувачів. Цікаво, що перекладачі воліли розповісти не скільки про новинки, стільки про свої незабутні враження від роботи над ними. Адже тим спільним, що об’єднує представлені твори (окрім світового визнання), є те, що вони дуже песимістичні.

    Єгор Поляков – перекладач короткої прози Ф. Діка – розповів, що рання творчість письменника припадає на 50-60 рр., коли фантастика змінює вектор із оптимізму у бік песимізму, на що доволі сильно вплинула війна. За словами перекладача, у Діка дуже проста лексика (це плюс), але ранні твори стилістично шкандибають (це мінус), і ще у сюжетах оповідань є самоповтори. Олексій Жупанський зазначив, що це теж плюс, бо Дік цінний не стилістикою, а ідеями, і видання його короткої прози «перекриває» основний спектр творчості (в тому числі, - романів, де теж присутні схожі сюжети). У «Видавництві Жупанського» має вийти вся коротка проза Ф. Діка у кількох томах.

    А ось перекладачів «Ехопраксії» - другої частини циклу П. Воттса «Вогнепад» - зачепило значно сильніше. Остап Українець зізнався, як жалкував, що взявся за книгу, перші пару тижнів, а далі втягнувся і навіть проникся ідеями Воттса щодо нікчемності людини. За його словами, якщо у часи Діка фантастика тільки ставала песимістичною, то Воттс дуже добре підсумував увесь песимізм фантастики останніх років. Катерина Дудка додала, що після перекладу ненавидить книгу усім серцем, але якщо їй запропонують й далі перекладати цього автора, то візьметься, «бо як занурюватися – то з головою».

    Отже, починаючи читати Воттса, можна розраховувати отримати задоволення, як мінімум – мазохістське.

    Цікаву інсайдерську інформацію додав Володимир Арєнєв: Воттс планує написати третю частину циклу, але поки за неї не брався.

    Що ж до анонсованого приїзду Воттса на Львівський «Форум видавців», то попередньо все затверджено, сторони домовилися, і завадити може хіба що якийсь форсмажор. Приїзд фантаста світового рівня до України – це дуже крута подія, тож триматимемо кулаки, щоби цього року все склалося.

    Ще одним «постраждалим» за роботою виявився перекладач «Терору» Д. Сіммонса – Антон Санченко. Як виявилося, Антон не дуже шанує фантастику, а коли йому запропонували попрацювати над книгою, то не попередили, що «Терор» - це фантастика. Перекладач розпівів, що він мариніст, розуміється на термінології, тому й взявся за книгу, і навіть знайшов там логічні ляпи. За його словами, крига замерзає не так, як описано у книжці, вода найважча при температурі +4, а білі ведмеді не лазять по деревах (хоча, коли перекладач дізнався, що той ведмідь – містичний, то списав цей огріх на жанр). За словами Антона Санченка, він робив примітки там, де знаходив у Сіммонса ляпи, тож, можливо, українське видання матиме унікальну «родзинку» - пояснення, де автор був не правий, і опис того, як воно мало б бути насправді.

    Наприкінці презентації Олексій Жупанський розповів, що збирається видавати у цій серії лінгво-кіберпанк Н. Стівенсона («Білий шум» - робоча назва) та цикл П. Андерсона «Вартові часу» - про організацію, що бореться з тими, хто порушує часову хронологію, наприклад, подарувавши Наполеону пару танків.

    Користуючись нагодою, Остап Українець попросився, щоби видали «Криптономікон», на що Олексій Жупанський пожартував про «джентльменську угоду» - як буде «Білий шум», можна буде говорити і про «Криптономікон». Усьому свій час.

 

    «Мала Глуша» М. Галіної українською

    Презентація українського перекладу книги Марії Галіної «Мала Глуша» пройшла у доволі несподіваному, академічному ключі. Одразу два літературних критики – Михайло Назаренко (автор передмови) та Євгеній Стасіневич препарували новинку з різних боків. Зокрема, Михайло Назаренко підкреслив, що книга належить до української культурної традиції, відповідно, зрозуміти її буде легше саме вітчизняному читачу. Євгеній Стасіневич, зі своєї сторони, зауважив, що ця книга виламується з подібної літератури, і складається з двох частин, якщо перша – це по суті фарс, сатира, то друга говорить про важливість того, що ми відпускаємо: адже у ній герої йдуть до потойбічного світу, аби повернути дорогих людей (і нічим хорошим це не закінчується). Обидва літератори погоджуються з тим, що «Мала Глуша» - це таке щеплення від ностальгії за Радянським Союзом. І повторне прочитання приносить щось нове у розуміння тексту.

    Перекладачка Маріанна Кіяновська дуже нахвалювала поетичну мову авторки (перше видання «Малої Глуші» було російською у 2009 році). За словами Маріанни, яка багато до цього працювала з віршами Марії Галіної, для цього тексту треба було створити свою неповторну українську мову. Тож переклад робився не просто механічно, а зі збереженням авторського стилю.

    Ведучій зустрічі Володимир Арєнєв зауважив, що творчість Марії Галіної, зокрема, й ця книга, знаходиться на перетині фантастики і так званої «літератури високої полиці», яку полюбляють різні літературні критики. При чому особливістю творчості Марії Галіної є те, що всі її тексти складаються у своєрідний пазл (не буквально, а скоріше за проблемами, які там піднімаються, і тим, як їх висвітлює автор), і книга може бути цікавою ще у цьому аспекті.


    Тижфантаст


    Доброю традицією на «Книжковому Арсеналі» стало проведення заходів від літературного об’єднання «Зоряна Фортеця». Саме завдяки цим небайдужим людям наші книжкові фестивалі набувають риси конвентів із фантастики, та збирають разом письменників і читачів цього жанру. Цей рік не став винятком, і в рамках програми з фантастики, що отримала назву #тижфантаст, відбулося багато цікавих дискусій та презентацій.


    Альтернативна історія очима фантастів

    На одній із таких зустрічей говорили про альтернативну історію. Серед запрошених гостей були: письменники Володимир Єшкілєв та Петро Яценко, літературознавеця Олеся Стужук, а модерував захід Олег Сілін.

    Почали з того, що обговорили, навіщо фантастам альтернативна історія. Зійшлися на тому, що багато письменників просто ліниві, і їм простіше не вивчати матеріали, а вигадати щось своє. Петро Яценко додав, що альтернативкою можна заповнювати лакуни між історичними фактами, щоб було цікавіше: так він зробив у своєму романі «Немов. Нечуй. Небач», взявши реальну біографію Нечуя-Левицького і «розбавивши» її стімпанком.

    Потім фантасти поговорили про «переписування історії», і в цьому сенсі цікаву думку висловив Володимир Єшкілєв. Письменник вважає, що сучасні підручники аж надто заповнені війнами, агресією та поневіряннями, у той час, як культурі приділено всього пару сторінок наприкінці кожного розділу. Така подача матеріалу травмує читача, і на жаль, зрощує не тільки воїнів, а й тих, хто бере свої моделі поведінки від людей, що звикли жити під окупаційними режимами. Володимир Єшкілєв підкреслив, що історію треба не переписувати, а зміщати акценти від політичної (війни та території) до історії людей, культури, науки тощо. Тобто формувати позитивний образ, як робиться у інших країнах.

    Ну, і звісно, не оминули на дискусії тему попаданців-потраплянців. Цей піджанр альтернативки дуже популярний у Росії, проте, на думку Олесі Стужук, котра давно його вивчає, класичне «перегравання» історії нам не загрожує. Багато чому завдячуючи Росії, яка довела його до абсурду творами на кшталт «мікроба-попаданця» (таке реально є), тим самим зробивши щеплення українській літературі від подібного треша.

    Під кінець дискусії туди забіг Олександ Красовицький – директор видавництва «Фоліо», щоб прорекламувати своїх авторів у жанрі альтернативки. За його словами, історична фантастика продається краще за іншу (це його думка, як видавця), і він хотів би її розвивати, щоби за тими жанрами, які популярні в Росії, стояло кілька вітчизняних авторів, і можна було б «пересаджувати» любителів російської фантастики на наші книжки.

    На додаток до дискусії пропонуємо невеликий перелік вітчизняних письменників-фантастів, що пишуть у жанрі альтернативної історії (звичайно, далеко не повний): Радій Радутний (цикл «Темна синя вода»), Юрій Сорока («Легіон Хронос»), Василь Кожелянко («Дефіліада в Москві», «Конотоп», «Котигорошко» та ін.), Петро Яценко («Немов. Нечуй. Небач»), Олександр Ірванець («Рівне-Ровно», «Харків 1938»), Максим Січеславець («Східний вал 1985»). До речі, темі альтернативної історії також присвячений четвертий випуск альманаху «Das ist fantastisch! Alter Ego» https://static.xx.fbcdn.net/images/emoji.php/v9/f4c/1/16/1f642.png:)

    На зустрічі прозвучала приємна новина для тих, хто чекає на перекладну альтернативку Я. Дукая «Лід». Роман, скоріше за все, вийде вже у липні і буде презентований на «Львівському Форумі видавців».

 

    Новинки української фантастики

    Розмовляти про українську фантастику краще за все з українськими фантастами, як би очевидно це не звучало. Тому презентація новинок «#щоутренді», яка відбулася на «Арсеналі», пройшла насичено, непередбачувано та навіть трохи скандально. Адже замість традиційного обговорення у форматі автор (або перекладач) – його книга, встигли поговорити і про проблеми літературної критики, і про відсутність вітчизняних премій із фантастики, і про анонсовані новинки. Чесно кажучи, робити з півторагодинної розмови репортаж дуже довго, зате він вийшов інформативним. Отже, читайте у дописі: яку книгу Остап Українець заборонив випускати у «диванній» обкладинці; яка новинка від Ніла Геймана буде наступною у «КМ-Букс»; та чому Володимир Єшкілєв назвав цей захід «братською могилою».

    Загалом, вітчизняні письменники говорили здебільшого про фентезі та химерну прозу. Так вийшло, що книг у цьому жанрі на презентації була більшість. Зокрема, Наталія Матолінець розповіла про «Гессі» - підліткову історію про дівчинку, яка живе у альтернативній Європі початку ХХ ст., у світі смаколиків, танців, моди, але при цьому не пливе за течією, а шукає свій шлях, через що інші люди вважають її дивною. За словами авторки, «Гессі» - цілком завершений твір, і продовження не планується. Ще одна молода письменниця – Марина Смагіна розповіла про «Кімнату» - свій другий роман. Він про дівчину, що перебирає у кімнаті мотлох, проте за кожною річчю ховається певна історія, з яких вимальовується ціле життя. Марина зізналася, що книга вийшла дуже особистою. Третя авторка фентезі – Ярина Каторож розповіла про свою новинку – другий том із циклу «Палімпсест», що оповідає про підкорений народ і про обрану дівчинку, яка є носієм його пам’яті та культури. Ярина зізналася, що пише дуже імпульсивно, тому доводиться довго вивіряти, аби у тексті раптово не з’явився раніше вбитий персонаж, а ще вона сама ілюструє свої книжки.

    Якщо дівчата говорили про фентезі, то хлопці не говорили про нього взагалі. Остап Українець та Євген Лір представили свої новинки химерної прози. У Євгена – це збірка оповідань «Підземні ріки течуть», що обертаються навколо одного персонажа, і цим персонажем є Смерть. А ось Остап Українець зізнався, що його твір «Транс» всім сподобався, але його ніхто не зрозумів (шість бета-рідерів дали зовсім різні інтерпретації роману, а коли Остап показав текст видавцю Олексію Жупанському, той дав сьому). Олексій Жупанський, в свою чергу, розповів, що в цьому центрова ідея серії «Альтернатива», коли кожен розуміє книгу по-своєму, тому видавництво і далі розвиватиме серію в цьому напрямку.

    Ідилію виступів зруйнував Володимир Єшкілєв, який замість того, щоби розповісти про перевидання свого циклу НФ «Фаренго», виступив з різкою критикою зустрічі. Пану Володимиру не вистачило перформансу, як було сказано, «дракона, який перднув, і зробив цей захід подією». На думку письменника, розмови у форматі «поговорили 3 хвилини про книгу, поаплодували, і пообіцяли через рік продовження» нудні, бо за кількістю людей губляться і автор, і книжка. Тому подібні бесіди про новинки фантастики він вважає «братською могилою». А ще письменник зауважив, що в нас немає премій та промоутерів фантастики, а те, що робиться – в’яле і непрофесійне. Та й авторам не вистачає оригінальності – українські фантасти підхоплюють успішні тренди західних письменників (тому в нас «народжуються» «сьомий Стівен Кінг» чи «четвертий Ден Браун»), а створити власний тренд, який зацікавив читачів у інших країнах (і щоби він був не про надрив чи фронтир – ці теми пан Єшкілєв відкинув одразу) – ми поки не в силах.

    Після цього в основному говорили не про книжки, а дискутували з паном Єшкілєвим. Видавець Олексій Жупанський зазначив, що в нас немає системності не тільки в писанні, а й у книговиданні: видавці кидаються у різні боки, де права доступніші, або публікують книги на свій смак. Хоча кістяк фендому вже сформувався, і згодом його вплив на те, які книги публікувати, збільшиться. Остап Українець зауважив, що в нас все погано з літературними оглядами. І коли кілька сайтів розповідають про «топ 10 новинок до Арсеналу», добірки не повторюються (тобто оглядачі рекомендують почитати різні книжки, при чому часто не читаючи їх самі, а «з голови»). І в таких рекомендаціях важко зорієнтуватися, що купувати. Послухавши це все, перекладач Богдан Стасюк пожартував, що в нас і письменники жаліються, що все погано, і критики, і всі причетні до літератури, тому це, мабуть, якась риса менталітету. Підсумовуючи розмову про проблеми, модератор Олег Сілін зауважив, що збиратися разом таки варто, бо саме так можна показати, що фантастики видається більше, що письменників стає більше, і це значить, що жанр в Україні розвивається, а не деградує.

    Говорячи про розвиток жанру, в першу чергу, треба сказати про розвиток українських коміксів. Адже за рік їхня кількість збільшилася у кілька разів і динаміка досі радує. На розмову про новинки українських фантастів запросили й коміксиста – Олександра Корешкова, автора нашумілої антиутопії «Серед овець». У його світі є вівці, якими керують свині, є вихідці з овець, які стали начальниками, є пси, які це стережуть.  І є герой, що насмілився йти проти системи. Сам комікс нагадує за антуражем початок минулого сторіччя і соціалістичне суспільство 60-их рр., коли була максимально розвинута пропаганда. Автор зізнався, що йому подобаються зрушення у сфері вітчизняних коміксів, і він сподівається, що вже найближчим часом на книжкових фестивалях українські комікси не уважно вишукуватимуть, де вони є, а вибиратимуть із великого розмаїття.

    На зустрічі поговорили також про перекладну фантастику та про те, чого чекати найближчим часом. Перекладачі Ніла Геймана – Бурштина Терещенко та Олесь Петік зізналися, що зараз працюють над  книгою «Океан у кінці стежки». Маркетолог «Навчальної книги – Богдан» Діана Семак похвалилася новинками: «451 градус за Фаренгейтом» Р. Бредбері (у новій обкладинці) та «Ендіміоном» Д. Сіммонса. За її словами, «Ендіміон» у серії «Горизонти фантастики» та з «диванною» обкладинкою буде за місяць-два. Гордістю видавництва є друк сучасної фантастики (нарешті!) – «СімМіс» Н. Стівенсона. За словами перекладача Остапа Українця, коли він підписував контракт, то висунув вимогу, щоби цієї книжки не було в оформленні з «диваном». Тому зараз її можна придбати у 2 варіантах обкладинки, на жодному з них не зображено диван. Діана Семак зазначила, що їх видавництву часто закидають, що видана ними фантастика – це класика, яку перечитали дуже давно. Тому вони потроху видають більш-менш сучасних авторів: під «Форум» - у вересні, можливо, буде Ч. Мєвілль «Вокзал загублених снів». Видавець Олексій Жупанський анонсував в себе вихід як сучасної фантастики (Д. Сіммонс «Терор», П. Воттс «Сліпобачення», «Ехопраксія – восени, Н. Стівенсон «Snow Crash», П. Андерсон «Вартові часу» - пізніше), так і класики (А. Кроулі «Місячне дитя», збірки Е. По, Ф. Діка, А. Мекена).  Тож тренд на видання сучасної фантастики потроху стає популярним серед наших видавців, - і це, безперечно, ще один доказ того, що з книговиданням в нас не так вже й погано. 

 

    Коротка проза і проблеми вітчизняної фантастики

    Які проблеми української фантастики ми знаємо? І чи є ці проблеми специфічними саме для фантастики, чи цим хворіє вся українська література, говорили на дискусії про коротку прозу. Тон розмові одразу задав Володимир Єшкілєв, який наголосив, що збірки короткої прози відмирають, бо погано продаються, а самі автори вимушені друкуватися десь на Фейсбуці чи у журналах на кшталт «Плейбоя», що час від часу беруться опублікувати оповідання. На думку пана Володимира, вся українська література просякнута «сільським реалізмом» (навіть коли автори пишуть про місто), і через це письменники не можуть зачепити читача з перших речень (звучав приклад, що замість «влучного старту» оповідання починається з розлого опису, як якась Марічка розчісує косу). Пан Єшкілєв не заперечує, що й на такі книжки є попит, але вважає їх пережитком минулого.

    Окрім несмаку у творчості, Володимир Єшкілєв зачепив ще одну болючу точку української фантастики, а саме – відсутність чесних літературних премій. В нашій країні розповсюджена ситуація, коли у конкурсі виграє друг-сват-брат, тому коли про когось кажуть, що він лауреат вітчизняної премії, у людей, наближених до тусовки, це викликає посмішку. Від себе додамо, що низький авторитет конкурсних майданчиків боляче б’є і по нормальних авторах, які губляться серед премійованого трешу. Хоча проблема з нагородами стосується всієї української літератури, на думку Володимира Єшкілєва, у тусовці фантастів більш здоровий клімат, бо згуртований фендом може грати роль громадських активістів, що викривають і борються з кумівством. З іншого боку, в українській літературі фантастику вважають несерйозним жанром, відповідно, фантастів – письменниками, з якими не варто рахуватися. Звучав приклад, що у світі лауреат премії Гюго – бажана зірка будь-якого літературного фестивалю, тоді як у нас фантасти… м’яко кажучи – так собі.

    Із проблеми з кумівством випливає інша проблема – відсутність літературної критики. На думку Володимира Єшкілєва, тут є три болючих моменти. По-перше, критика в нас часто пишеться на замовлення видавництва і виконує роль реклами. У таких ситуаціях критик ніяково питає у замовника, а чи можна критикувати, чи треба тільки хвалити? По-друге, професійною критикою часто займаються люди з університетів. І пишуть-перекладають теж люди з університетів. Тому доцент з одного вишу не хоче образити доцента (професора) з іншого вишу, бо якось некрасиво. І, по-третє, письменники в нас дуже ображаються (це правда). І коли з’являється критика на якогось автора, не залежно від того, на скільки вона справедлива, на критика можуть политися тони лайна. А якщо ображений автор належить до якоїсь групки – критика починають цькувати всією групкою, не гребуючи образами та «ударами нижче пояса».

    Письменник Родіон Величко зауважив, що чесна критика та чесні премії не народяться в нашій країні, допоки самі письменники не захочуть грати по-чесному. Адже будь-яке починання створити незалежну премію з фантастики нівелюватиметься авторами, що проситимуть своїх друзів проголосувати за них. І тільки коли автори дозріють та захочуть почути зворотний зв'язок від аудиторії, можна буде говорити про нагороди. З іншого боку, на думку Родіона, потрібно встановлювати чіткі критерії оцінки, і нагороджувати найкращого (а не так, що цього року одного, наступного – обов’язково іншого, щоб нікого не образити).

    Ну, і звісно, варто сказати про проблемі у фендомі. Їх непогано окресли перекладач Євген Лір. Перша, і найважливіша, полягає у тому, що у нас всі сруться, замість того, щоби працювати разом. У якості прикладу Євген згадав, що в Україні є 3 великі фендоми горор-літератури (активних там від сили чоловік 15), і всі ці фендоми недолюблюють один одного (якщо не сказати емоційніше). Ці фендоми проводять конкурси, за результатами яких випускають збірки самвидаву мізерним накладом. Хоча, на думку Євгена, командна робота всіх трьох фендомів, допомогла б їм пробитися зі спільною збіркою у якесь велике українське видавництво.

    Інша проблема активного фендому, на думку Євгена, - це пошук зради. Особливо це стосується перекладів, де читачі активно вишукують докази того, що переклад робився не з оригіналу, а з російської. Наприклад, була ситуація, коли один вітчизняний перекладач передав діалективізм через русизм, його одразу затаврували зрадником. Хоч пізніше виявилося, що той роман ще не вийшов російською – і, відповідно, перекладу з неї не могло й бути. Сюди ж відноситься проблема українських перекладів, автори яких полюбляють використовувати рідковживані слова, через що фендом не любить їхні тексти (непозбувна бентега – це тільки вершина лінгвістичного айсбергу).

    За усіх видавців спробувала відбитися Діана Семак – маркетолог видавництва «Навчальна книга – Богдан». За її словами, збірки оповідань в них непогано розходяться, принаймні це стосується творів Рея Бредбері. Хоч тут є один нюанс: у топі продажів книги з назвою «Майже кінець світу», «Ніч перед кінцем світу» і «Екзорцизм», тому пані Діана припускає, що їх купують просто через яскраву назву, не знаючи, чи там коротка проза, чи роман. Що ж до літературної критики, то у «Навчальної книги – Богдан» є практика дарувати книгу за майбутню рецензію, при чому, як зазначила Діана Семак, вони не вимагають тільки позитивних рецензій, і дослуховуються до читачів. Якщо з приводу якогось перекладу підіймається срач, то аргументовану критику вони беруть до уваги і врахують у майбутніх перевиданнях.

    Попри глобальне обговорення проблем української фантастики, на зустрічі поговорили і за заявленою темою – про коротку прозу. Письменниця Світлана Тараторіна розповіла, як з конкурсного оповідання виріс повноцінний роман, і як вона з цим романом перемогла у літературному конкурсі від «КМ-Букс». А координатор літературного об’єднання «Зоряна фортеця» Олег Сілін  в чергове представив збірку «Питання людяності», і наголосив, що аби розповісти коротку історію треба не менший талант, ніж щоб написати роман. А коли його немає, то навіть обмеження у 1 000 000 символів не врятує твір.

 

    Чи можуть фантасти передбачати майбутнє?

    Фантастика і уявлення про майбутнє сильно переплітаються. Широко розповсюджена думка, що письменники-фантасти можуть передрікати майбутнє. Начебто дехто з них вміють зазирнути за лаштунки часу і розповісти про те, що побачили. В якості доказів цієї теорії часто наводять винаходи, що описувалися у літературі задовго до того, як людство змогло втілити їх в життя: наприклад, підводний човен у творах Жуля Верна, чи роботи, про яких писав Карел Чапек. Але чи дійсно фантасти мають дар передбачення? Чи, може, їхні твори надихали молодих людей стати винахідниками і реалізувати те, про що вони читали в улюблених книгах?

    Про це говорили у Києві вітчизняні фантасти та футурологи. Однозначної відповіді, звичайно, не знайшли, проте озвучили цікаві аргументи. Наприклад, Олег Шинкаренко, згадав стару байку, що ми не зустрічаємо мандрівників із майбутнього не тому, що вони добре маскуються, а тому, що найближчим часом відбудеться те, від чого не буде ні мандрівників, ні майбутнього.

    А Остап Українець наголосив, що твори про майбутнє продумані в одних місцях і не продумані в інших, що пов’язано з ідеєю та сюжетом твору: наприклад, у ранніх «Зорях війнах» не вигадали футуристичні системи захисту на військових об’єктах, бо фільми були про інше, у той час, як у «Вигнанці: «Один» фантастичний антураж обертався довкола шифрів і ключів, адже це було кіно про викрадення інформації. Згадували на дискусії і про те, що фантастика про майбутнє так само куца… як і про минуле, бо сучасним авторам важко у дрібницях відтворити світогляд людей із різних епох, з їхніми реальними цінностями та мотивацією. Тому всі спроби писати про інші часи, виходячи з реалій сьогодення, можна прирівняти з наругою над совою за допомогою глобусу.

    Наостанок Олег Сілін зазначив, що фантасти пишуть дуже і дуже багато. І збувається з цього якась мізерна частинка. Тому думку про те, що письменники мають дар передбачення, він назвав би різновидом «помилки того, хто вижив». Як, наприклад, із дельфінами: ми чули, що вони рятують людей, штовхаючи їх до берега, але зараз відомо, що дельфіни так само можуть штовхати людину і в інший бік, а історії тих, кого загнали на глибину, ми ніколи не почуємо.

    Тож тема з передбаченнями у фантастиці цікава, хоч і не однозначна. Письменники можуть уявляти будь-яке майбутнє, або робити прогнози. Якщо вони справдиться, фантастів запам’ятають як пророків, що значно випередили свій час. Якщо ні… ну, що ж – такі твори теж буде цікаво читати через століття, хоч і з інших причин.

    Редакція висловлює подяку Літературному об’єднанню «Зоряна Фортеця» за надання матеріалів з «Книжкового Арсеналу», завдяки яким цей цикл репортажів побачив світ.