В рамках «ЛіТерри» відбулося багато цікавих дискусій, лекцій та майстер-класів. Знайшлося місце навіть блоку коміксів, на якому поговорили про те, як їх друкують у нас та у сусідній Польщі. Докладніше про ці заходи розповідатиметься у цьому матеріалі.

 

Комікси на «ЛіТеррі»

 

    Приємно відзначити, що комікс-культура в Україні стає дедалі популярнішою: збільшується кількість видань, проводяться фестивалі, де автори можуть зустрітися з читачами, перекладається класика. Зокрема, 2017 рік став справжнім проривом, змінивши тенденції на вітчизняному ринку коміксів та запам’ятавшись появою нових, сильних «гравців». У рамках «ЛіТерри» відбувалася окрема панель заходів, присвячених коміксам, що залучила інший прошарок глядачів та спікерів.

Про українські комікси говорив Ярослав Мішенов (директор магазину «IDEO-Графіка» та видавництва «Vovkulaka»). Презентація почалася з демонстрації двох стільців – на одному лежала невеличка кипа коміксів, на іншому – величезна. Ярослав зазначив, що невеличка кипа – це те, що видавалося за останні 7 років, а величезна – це комікси, надруковані у 2017. Мова йде про понад 40 (!) видань, і для нашого ринку це неймовірно багато. Після цієї ремарки Ярослав зробив стислий екскурс в історію вітчизняних коміксів і означив зміну основних ринкових тенденцій.

Отже, основні тенденції в українській індустрії коміксів такі:

1)  - відбувається перехід від козацької тематики до військової (від проектів на кшталт «Максим Оса», «Даогопак», «Чуб» до творів «Охоронці країни», «Кіборги», «Діра» тощо);

2) відбувається перехід від великоформатних видань до недорогих синглів (тобто розбиття історії на невеличкі частини як от «Серед овець»);

3) комікси починають малювати та видавати аматори, тому багато з них не можуть похвалитися гарним рисунком, але підкупають ідеєю та щирістю виконання;

4) великі українські видавництва пробують видавати комікси у перекладі, щоправда, не дуже орієнтуючись на ринку, і не завжди успішно (у якості прикладу наводили графічний роман «Бійцівський клуб – 2» від «КСД», більша частина якого ще не розпродана);

5) видавництва шукають спонсорів та гранти для друку коміксів (наприклад, графічний роман «Тибет» вийшов у «Кальварії» за підтримки голландського культурного фонду, «Барона Мюнхгаузена» у «Видавництві Старого Лева» надруковано за сприянням «Інституту Гете»);

6) з’являються окремі видавництва, що спеціалізуються виключно на коміксах (наприклад, «Ірбіс-Комікс», що видає дитячі перекладні серії про мишачого детектива Стілтона та про «Смурфиків», видавництво «Рідна мова», що запустило серії «DC» та «Vertigo», та видавництво «Vovkulaka»).

До названих Ярославом Мішеновим тенденцій можемо додати ще 2, на нашу думку, не менш важливі:

7) розвивається культура мерча – тобто сувенірки за мотивами коміксів, куди входять листівки, магніти, значки, фігурки та інший стафаж;

8) згуртовується комікс-спільнота завдяки тому, що з’являються майданчики та фестивалі для зустрічей («Київ Комік Кон», «Київський фестиваль коміксів», «ЛіТерра» та ін.).

    На заході також були присутні сценаристи, художники та редактори, які анонсували нові комікс-проекти в Україні.

    Зокрема, Марія Шагурі, розповіла, що «Рідна мова» на наступний рік запланувала видання 12 коміксів «DC». «Сендмен» і «Вартові» вийдуть в українському перекладі з примітками літературознавця М. Назаренка. Марія Шагурі розповіла також, що видавництво орієнтується на купівельну спроможність українців, тому вело перемовини з правовласниками, аби трохи зменшити формат книжок – виявляється, це дозволило суттєво знизити їхню вартість. З іншого боку, вона зазначила, що «Вартові» та «Проповідник» (останній вийде у 6 томах) – досить товсті та знакові комікси, тому, можливо, їх видадуть по-особливому та трохи дорожче (зокрема, «Вартових» планують зробити більшого формату, а «Проповідника» - у суперобкладинці під якою полотняна вставка з тисненням, як в оригіналі). Якщо говорити про наклади та продажі, то «DC» виходить у нас тиражем 2-3 тис. екземплярів, а краще за все продається «Вбивчий жарт» (другий (!) наклад якого вже майже закінчився). Марія Шагурі також розповіла про науково-популярні серії коміксів від «Рідної мови»: «Філософію» та «Всесвітню історію». Зокрема, вона зазначила, що в нас ці книжки вийшли «без цензури», тоді як в російському виданні «вирізали» табуйовані теми – і надрукували книжки або з порожньою сторінкою посеред коміксу, або з порожнім кадром посеред сторінки. 

    Далі на заході відбулася попередня презентація кількох коміксів. Про проект «Відлюдники» говорили Володимир Кузнєцов (автор) та Катерина Пархоменко (художник). Графічний роман оповідатиме про ката, якого запросили у віддалений замок для страти баронеси. Дія відбуватиметься в альтернативній Шотландії 17 ст. Автори анонсували похмуре кельтік-фентезі з чорно-білим рисунком (подекуди з вкрапленнями червоного). Історія розрахована на три частини по 30-40 сторінок, вихід першої планується навесні під «Київ Комік Кон».

    Максим Курінний розповів про дитячий журнал коміксів «Juno», розрахований на вік 6+. Перший номер має 80 сторінок і повинен вийти до кінця року. Редактор розповів, що отримав багато схвальниї відгуків на попередніх презентаціях, адже спеціалізованих комікс-журналів для цієї вікової аудиторії в нас поки немає.

    Отже на вітчизняному ринку коміксів ми спостерігаємо суттєвий зріст та розширення розмаїття проектів (за тематикою, цільовою аудиторією, віком тощо). Сподіваємося, у 2018 ця тенденція збережеться.

 

    Гість із Польщі Томаш Колодзейчак, що працює у видавництві «Егмонд», розповів, як справи із виданням коміксів у Польші. За його словами, іще 12 років тому його видавництво публікувало 50 коміксів на рік. При чому це були всі комікси – американські, французькі, польські та інші. Минулого ж року у Польщі вийшло 1200 коміксів і 200 з них опублікувало видавництво «Egmont».

    Причин такого успіху кілька (усі їх, напевно, визначити неможливо). На перше місце Томаш Колодзейчак ставить час – суспільство поступово змінювалося та призвичаювалося до коміксів. Другим важливим чинником стала поява у Польщі манги-коміксів. Третім чинником пан Томаш назвав себе та свою роботу у видавництві «Egmont». Справа в тому, що саме він зміг переконати керівництво в необхідності видання коміксів у Польщі. Поступово, видаючи американських, європейських і польських авторів, його видавництву вдалось розвинути цей ринок. Четвертий чинник – це наявність у Польщі традиції видання коміксів. Іще ж одним вагомим фактором, який допомагає просувати комікси в сучасній Польщі, є фільми про супергероїв. За словами Томаша Колодзейчака, у Польщі вже виросло ціле покоління дорослих людей, які звикли читати комікси. Вони дивляться фільми і купують комікси нібито для своїх дітей, але насправді – для себе.

    Якщо ж говорити про наклади, то найбільш популярною у Польщі є серія «Торгал» Гжегожа Росінського (французький комікс від польського автора), яку видають накладом 17 000 екземплярів. Доволі високі наклади також у «Астерікса та Обелікса», тоді як наклади європейських та польських коміксів коливаються між 1500-5000 екземплярів. Втім, у Польщі є також невеликі видавництва, сформовані, переважно, на основі коміксових книгарень, які друкують комікси невеликими накладами – близько 800 екземплярів.

    Оскільки комікси – дороге задоволення (американський комікс про супергероїв у твердій обкладинці може коштувати 75, 100, 120 злотих), популярність коміксів у Польщі залежить від заможності суспільства. За словами Томаша Колодзейчака, останнім часом він намагається знизити цю ціну, видаючи комікси більшим тиражем з м’якою обкладинкою, але попри це у порівнянні з книжками, зі звичайною літературою, яка коштує значно дешевше, це все ж таки вважається дорогою розвагою і радше захопленням для колекціонерів. Після того, як у 2016 р. уряд впровадив програму «500+» для родин, які мають 2 і більше дітей, вони отримують по 500 злотих на кожну дитину. Це позначилося на зростанні продажів дитячих коміксів, бо за словами пана Томаша, це – свідомі люди. Отримуючи гроші на дітей вони воліють їх витратити на дітей.

    Загалом, любителі коміксів – дуже відповідальні читачі. Попри їх прискіпливість, видавництва відчувають їх підтримку. Так, Томаш Колодзейчак зазначив, що коли виходить американське видання того чи іншого коміксу, вони не поспішають його купувати, а чекають, коли вийде польське, щоби підтримати свого виробника (і мати більше коміксів польською).

 

Майстер-клас із творення світів від Томаша Колодзейчака

 

    Справжньою зіркою цьогорічної «Літерри» був відомий польський фантаст Томаш Колодзейчак, а найбільш цікавим (та корисним) заходом за його участю на фестивалі, мабуть, став майстер-клас зі створення світів «Ласкаво просимо до Універсуму!». У цьому плані пану Томашу справді є чим поділитися, адже він – один із найвідоміших польських фантастів, який сам почав писати фантастику з підліткового віку, створив безліч цікавих і не схожих світів та має значний письменницький досвід.

    Як зізнався пан Томаш, він читає і пише фантастику саме заради цікавих уявних світів, а не заради ідеї, сюжету, любовного трикутнику чи чогось іншого, що люди зазвичай шукають у текстах. Поштовхом для їх створення може виявитися будь-що: ідея, герой, окреме речення тощо. Наприклад, світ роману «Krew i kamień» письменник створив саме у тому вигляді, в якому він вийшов, через свою … некомпетентність. Справа в тому, що за освітою він – інженер і раніше писав про космос, але з 1990-х все більшої популярності почала набувати фентезі. Саме тому він вирішив створити фентезійний світ, де знання про коней чи обладунки непотрібні. Утім, йому все одно довелось «начитатися» про соціальні стосунки, життя та побут. «Можливо було б легше, якби я читав про обладунки і коней», – зізнався письменник. Попри «відхилення» у бік фентезі, письменник продовжує працювати і в жанрі НФ. Це, наприклад, космоопера «Wrócędociebie, kacie».

    Створювати світи та заглиблювати у них читачів – справа нелегка. Тут можна діяти двома шляхами – або вкинути їх у цей світ, наче у басейн (і люди, що не вміють плавати, можуть потонути), або розкривати його поступово. Обидва ці підходи вимагають певного вирішення. «Коли я пишу, то завжди маю план», – зазначив пан Томаш. – «Але так роблять не всі. Наприклад, Лем говорив, що коли писав «Соляріс», то не знав, чим він закінчиться». Натомість Томаш Колодзейчак розробляє детальний план, який іноді має форму таблички, де зазначені герої та їх дії, а іноді – карти, на яку він наносить те, що відбулося. Тим не менше, і це не завжди дозволяє уникнути проблем, бо іноді герой МАЄ кудись піти, але не йде, або ідея, яка виникла 40 сторінок тому чомусь не діє і виникає краща. «Тому я два роки пишу один роман», – саркастично зауважив письменник.

    Інша проблема полягає в тому, що тематика, в який він працює почала приваблювати і інших фантастів. Зараз багато авторів пише про історію Польщі, де діє магія. «Вони не крадуть у мене, а пишуть своє, просто це гаряча тема. Але я маю проблему, коли хочу написати другий том, бо треба вигадувати щось таке, чого не вигадали колеги. А це складно», – відзначив він.

    Поділився пан Томаш і порадами про те, як створити оригінальний світ, який не буде схожим на чужий. За його словами коли автор вигадує світ, то він є мандрівником-екскурсоводом і відкриває його не тільки для читачів, але і для себе. Саме тому він сідає писати великі романи вже після того, як написав про цей всесвіт хоча б кілька коротких оповідань, а отже, коли знає, як він діє, та як його влаштовано.

    Далеко не всі світи Колодзейчака переросли у великі книги і, на думку автора, – це добре, бо він має змогу переключатися на щось нове, і це прекрасно, що він не мусить описувати один і той самий світ на догоду читачам (і тут є перевага в тому, щоби не бути письменником «на ставці»). Саме тому він радить письменникам-початківцям, яким сьогодні 19-22 роки не писати трилогії по 800 сторінок, або ще гірше – 40-томні романи, бо запланувавши його у 20 років писати до 40-ка, десь у 30 років ви несподівано помітите, що вам нецікаво про це писати, а ваші герої «ще не дійшли до вулкану».

    Ще одна порада від пана Томаша, – вигадуючи світ, спробуйте зачепитися за якусь незвичну ідею: предмет, річ, незвичну зміну, і довкола неї надбудовуйте шари, ніби цибулю (чи капусту).

    У якості прикладу він навів телепортацію. «Уявімо собі, що вартість телепортації залежить від маси предмету», – зазначив пан Томаш. – «Із цього можна припустити, що люди перед відпусткою будуть намагатися схуднути, а багатії навпаки – продемонструвати свої статки, у тому числі – за посередництвом великих животів». У цьому світі цілком може розвинутися релігійні вірування, згідно з якими людина після телепортації вже не є тією ж самою людиною, і під час цього процесу втратила душу, і побутувати якась хіпстерська субкультура, представники якої вважатимуть стильними маленькі машини для телепортації, до яких не можуть влізти гладкі люди. Героєм такого роману може виявитися підліток, що пише на стінах «геть товстуни!». Це важливий момент, який розкриватиме притаманні цьому світу соціальні конфлікти. Автор мусить прописувати всю біль та конфлікти, помітити всі взаємозв’язки, адже їх наявність дає змогу відчути правдивість цього світу.

    Пан Томаш зазначив, що письменник, в сутності, є ошуканцем, який вигадує НЕ існуючі світи, та головна мета такого ошуканства – пробудити у читачів уяву. «Секрет в тому, щоби за допомогою слів, які всім відомі, описати речі, яких не існує», – відзначив він і зауважив, що саме тут пролягає головний водорозділ між фантастичною літературою та коміксом, адже в книзі автор може навести фокус таким чином, щоби не зображати ті речі, які він не продумав (їх додумає читач), проте в коміксі це неможливо.

    Окрім того, письменник вирішив показати, що натхнення можна черпати не тільки з класики фентезі, але й з історії. На прикладі вигаданого ним світу, де відбувається дія оповідань «Красуня і граф» та «Доцента не здолати», він продемонстрував, як можна «гратися» зі словами та поняттями, вигадуючи «змішані» світи. Так, в оповіданнях зображено недалеке майбутнє, де діють магічні практики і маються такі «фентезійні» істоти як урка-хаї та ельфи, а Польща та Україна воюють з монстрами бойовою магією, основаною на піснях Володимира Висотського. Назва «урка-хаї» є міксом із толкінівського світу та тюремного жаргону (урка – злочинець). Це істоти, що мають довгий ніготь на мізинці, татуювання на грудях, тіла з тіл інших (подібно до того, як зеки крали одяг у інших зеків), і люблять, коли їх чешуть за п’яти (та замешкують значну частину території Росії). З одного боку вони типові для фентезі примітивні монстри, що крадуть людей, а з іншого боку у них можна знайти щось спільне із тим, що побутувало на Сході ще зовсім нещодавно (у читачів Солженіцина чи Шаламова може виникнути дежавю).

    Підсумовуючи, можна зазначити, що створюючи світи, не треба стримувати свою фантазію. Фантастичне можна знайти будь-де. Нерідко це може бути алегорією на той світ, в якому ми живемо. Але попри те, що вигаданий світ не є справжнім, ніколи не забувайте, що він має бути справжнім для читачів, а отже продумуйте його до найменших дрібниць. Не бійтесь, що щось залишиться поза вашою увагою – це цілком може домислити читач, і не намагайтеся писати багатотомники (можливо, у вас це і вийде, та чи принесе це вам щастя?), пишіть оповідання – це ті цеглини, з яких складається і ваша творчість, і велична будівля фантастичної літератури в цілому.

 

Лекції та дискусії

 

    Щоби писати класну фантастику, письменникам потрібен солідний бекграунд. У цьому напрямку з фантастами та фенами попрацювала Ганна Ігнатенко під час лекції «Боги та релігія – як придумати релігію для вашого уявного світу?».

    Спікер відзначила кілька головних умов, які варто враховувати, коли вигадуєш релігію для свого власного світу. По-перше, слід враховувати спосіб розмноження персонажів, бо у двостатевих особин навряд чи з’явиться безстатево божество і навпаки (а якщо це так, то потребує додаткових пояснень). По-друге, слід враховувати соціальний склад (патріархат, матріархат, общинно-родовий стрій, абсолютна монархія тощо). Божество має вписуватися у цей лад, бо релігія міцно пов’язана із соціальними умовами, в яких вона розвивалася. Так, на думку лектора, у мисливців-збиральників не може раптом розвинутися віра в єдиного бога, бо в суспільстві, де всі люди більш-менш рівні і немає соціальної стратифікації ідея такого бога виникнути не може. І навпаки, боги-катаклізми могли розвинутися тільки у дуже примітивних народів, тоді як в розвинутих релігіях як, наприклад, іудаїзм, катаклізм не може займати провідного місця у релігії (як це було із Потопом). Боги природних умов виникають тоді, коли світ жахливий, а люди, перш за все, залежать від природних явищ, а отже для них будуть головними боги снігу, каміння, вітру тощо, а не, припустимо, боги домашнього затишку чи задоволення. Як зазначила спікер, швидше за все, люди наділятимуть божественними якостями тих, кому притаманні властивості, яких вони конче потребують (міцні довгі ноги, якщо людям потрібно багато ходити, вправні мисливські здібності тощо).

    Окрім того лектор закликала, поділяючи богів на умовно «добрих» та «злих», не дивитися на це закосніло як на «світлих» та «темних», бо, наприклад, у суспільстві, яке живе в пустелі, злим богом цілком може виявитися бог Сонця, який все спопеляє, а добрим – бог темряви, який приносить благодатну прохолоду. У деяких релігіях, зокрема, в релігії синто, взагалі відсутні звичний для нас поділ на «добро» і «зло». Це все мінливо, залежить від того, хто є спостерігачем, а також від конкретної ситуації. За словами Ганни Ігнатенко, у синтоїзмі кожна дія оцінюється тут і зараз. А от у релігії ацтеків немає звичного для нас розуміння смерті. Богів там можна неодноразово вбивати, після чого вони знову будуть ходити і щось робити. На цьому ґрунті виросла релігія «Санта Муерте» (Святої Смерті), релігія, яка імпонує злочинцям, бо не намагається навернути їх на «праведний шлях», а просто обіцяє допомогти у чомусь, наприклад, уникнути покарання. У цьому світі злочини трапляються кожного дня і до них по-іншому ставляться. Цінність людського життя тут мала, бо люди не бояться смерті.

    Розглянули також і особливості сприйняття «чуда» в умовному фентезійному та фантастичному світах. Так, у світі фентезі чудо, швидше за все, сприйматиметься як щось нормальне і навіть буденне. До ікони, яка плаче, будуть іти, щоби вона допомогла, бо віритимуть, що вона МОЖЕ це зробити, боги або демони у цьому світі ДІЙСНО можуть здійснювати чудеса. У той же час у науково-фантастичному світі на ікону, що плаче, ітимуть подивитися, щоби ПЕРЕКОНАТИСЯ, чи дійсно трапилося чудо. У цьому світі від бога/богів очікують ЧУДА, чогось незбагненного, бо дуже багато речей можна пояснити за допомогою науки.

    Загалом, протягом лекції наводилося багато цікавих фактів з різних релігій світу (нерідко – кумедних). Виникло навіть кілька дискусій наприклад, про те, чи варто робити бога красивим? (на думку авторки, монстри – краще, бо вони більш цікаві і про них прикольніше писати). Автор відзначила, що не вважає себе істиною в останній інстанції, проте, все ж думає, що її спостереження можуть статися при нагоді авторам.

 

    Цікаво було дізнатися про символіку в традиційній українській культурі. Лекцію на цю тему прочитала Олена Чабанюк в рамках «ЛіТерраКону».

    Лектор розповідала, що багато традиційних обрядів можна інтерпретувати з позиції символів, при чому цей «код» легше зчитується мешканцями сіл та райцентрів відповідного регіону, ніж мешканцями великих міст. Загалом, символи в обрядах варто інтерпретувати спираючись на контекст, сама лектор часто зверталася до психоаналітичних трактувань. Наприклад, вона розповіла, що для Полісся, багатого на піщані ґрунти, важливим був ритуал викликання дощу, щоби земля плодоносила. В одних селах для цього треба було вкрасти казан борщу і втопити його в колодязі (колодязь тут символізував зв'язок із низинним хтонічним світом, глибинними водами), в інших – поставити той самий казан на вербу (тобто звернутися до верхнього світу, небесної води).

    Згадували на лекції й про чоловічі та жіночі символи. Зокрема, вінок (за формою - коло з отвором) символізував жіночий початок. Тоді як ритуали, де фігурували ключ та замок, могли означати статеві стосунки. Наприклад, пані Олена розповідала про обряд на свято Андрія, де дівчина мала закрити замок ключем та покласти собі під подушку (при чому роблячи все мовчки, тоді як інші жінки у цей момент намагалися її розговорити чи розсмішити). Після таких випробовувань уві сні до дівчини мав прийти суджений та відкрити замок. Загалом, більшість ритуалів проводилося незайманими дівчатами, вдовами та бабцями – тими, хто не вів статеве життя, бо вважалося, що якщо жінка веде статеве життя, вона веде й господарство, а коли так, то вона надто заклопотана, щоби сконцентруватися на магічних діях.

    Досить цікавою видалася історія про українського антрополога Федіра Вовка, який на поч. ХХ ст. описав типову зовнішність мешканців різних регіонів України. За його спостереженнями жінки охоче підіймали спідницю, щоби продемонструвати коліна, проте навідріз відмовлялися знімати очіпок, щоби показати волосся. Доводилося навіть звати священика, щоби вмовити це зробити. Це пов’язано з повір’ями, що людині можна нашкодити, якщо «не так» подивитися на її волосся. Та й взагалі з волоссям пов’язано багато обрядів (наприклад, подекуди перед весіллям його зрізали, а заміжня жінка, покривши голову, мала виставляти стирчати короткі пасма, щоби всі бачили її сімейний стан). 

    Коло в українській традиції асоціювалося не тільки з жінкою  - це окреслення території, поділ світу на «своє» та «чуже», «внутрішнє» (або те, на що людина могла впливати) та «зовнішнє». Деякі обряди як раз будувалися на цьому: наприклад, для врожаю жінка мала роздягтися і оббігти довкола городу (оголеність у цьому випадку символізувала єдність із природою). Цікаво відмітити, що у традиційній культурі «центр» (як рівновіддалена точка всередині кола) може знаходитися зовсім не в центрі. Наприклад, центром хати вважався стіл, що стояв на покуті (тобто праворуч, бо ліве вважалося «менш хорошою» стороною). Лектор розповіла, що стіл – це космогонічний символ, який стоїть на ніжках-стовпах, хоча це прозвучало досить спірно.

    Загалом, не з усіма озвученими прикладами хотілося погодитися. Наприклад, аналізуючи прислів’я «Бий, жінко, два яйця в борщ, поїмо як пани», пані Олена звернула увагу на те, що яйця символізують життя, як і зерно. А борщ був сакральною стравою, яку готували не кожен день, і туди добавляли крупи (зерна) чи ті ж яйця з обрядовою метою. Хоча, цілком можливо, що яйця (у кількості аж двох штук) у даному випадку символізували бажання «пишно попоїсти». Інший приклад – це цитата однієї з х гаївок (весіннього свята): «Ой позичте, кумо, бочку засолити огірочки». Лекторка проінтерпретувала огірки – довгі предмети – як фалічні символи, а бочку – як символ жінки, тоді «огірочки у бочці» - це така собі легка еротика, що дуже відповідає весінньому настрою свята, на якому її оспівували.

    Підводячи підсумки, хочеться зауважити, що можливо, в українському фольклорі і обрядових традиціях багато символічних дій, можливо, багато з них пов’язані з сексом, плодоріддям, або ж базуються на архетипах. Але шукаючи таку символіку буквально усюди, ми ризикуємо помилитися, «приписуючи» речам смисли, які в них першопочатково не закладено. Наприклад, деякі обряди могли бездумно копіюватися від одного села до іншого (символізм лишався, але його осмисленість втрачалася), деякі історії як про «куму, бочку і огірочки» могли виходити з місцевих байок, наприклад, про жадібність чи про добрих сусідів, а не про секс.  І інтерпретація таких елементів поза контекстом та історією виникнення (зокрема, за допомогою психоаналізу, який добре працює з підсвідомими образами та снами) буде не завжди коректною, адже обрядові дії більш усвідомлені. Загалом, все залежить від того, на скільки людина вірить, що обрядові дії завжди можуть інтерпретуватися як набір розрізнених символів, і яким способом трактування символів вона користується. Перефразуючи відомий анекдот, хочеться зауважити, що «іноді огірок – це тільки огірок».

 

    Якщо говорити про збірки жанрової фантастики, то так виходить, що в нас найбільш популярним є горор. Останнім часом виникло багато проектів, де меценати, чи просто закохані у жанр фени проводять конкурси оповідань і видають вітчизняних авторів друкованими книжечками. Варто згадати лише: фензін «Підвал», альманах «Ігри з темрявою», збірку за результатами конкурсу від «Стосу» - «Дотик зачаєного жаху», збірку «Крамничка жахіть», анонсовану збірку на честь ювілею Стівена Кінга, яку роблять члени українського фан-клубу тощо. У рамках фестивалю «ЛіТерра» відбулася дискусія: «Чому люди люблять жахи?», на якій письменники спробували розібратися, чому цей жанр так притягує.

    Аби не переповідати буквально все, зупинимося на деяких ключових моментах. Наприклад, Олексій Жупанський пропонував розділити страхи на реальні (типу гопніка з заточкою у темному провулку) та трансцендентні (боязнь химерного, невідомого, страх смерті). У цьому контексті модератор Остап Українець зауважив, що не все лячне в кіно лякатиме в книжці, зокрема, теле-жахастик про гопніка з заточкою він уявляє, о ось книжку про це - не дуже, бо те, чого ми боїмося в житті, і те, чого боїмося у горорах, – різні речі. З цією думкою не погодився Володимир Кузнецов, один із соавторів сплаттер-панк збірки «Свині». Він зауважив, що, зокрема, у «Свинях» є багато лячних історій про «битовуху» з купою крові та фізіології. І це надало інший вектор дискусії: чи все те, що нам огидно, є горором? Адже детальними фізіологічними описами не гребує навіть Стівен Кінг, проте вони у нього йдуть «бонусом» до загальної історії. У цьому сенсі Олексій Жупанський свій роман «БГТБ! ЧГ» назвав «літературою дискомфорту», а не жахів. Зрештою, склалося враження, що думки учасників дискусії за цим питанням так і не зійшлися.

    Наприкінці поговорили про те, яким має бути персонаж-жертва у хорошому горорі: або максимально абстрактним, щоби читач легше себе з ним асоціював, або все ж добре прописаним? Олексій Жупанський розповів, що горору, фактично, не завжди потрібний персонаж, лякати може місце, або обставини, а герої у такій літературі можуть бути введені лише для того, аби з ними щось трапилося. Іншу позицію озвучив письменник Олександр Завара. У його романі «Песиголовець» головний герой – егоїст, який чхати хотів на інших, навіть рідних людей. Автор вважає, що герой горору має бути достатньо яскравим, щоби читач міг асоціювати його якщо не з собою, то з рідними, друзями або сусідами.

    Зрештою, на дискусії говорили більшою мірою про особливості жанру, наприклад, чи є надлишковий фізіологізм у сучасному горорі моветоном, або чи нормально там сприймається «людина у білому плащі» - тобто безлико-позитивний персонаж, а не про те, чого ж люди люблять жахи. Мабуть, це питання слід вважати риторичним і адресувати окремим шанувальникам жанру, щоби кожен міг знайти свою відповідь.

 

    Не секрет, що молоді письменники зіштовхуються з одними проблемами, досвідчені – з іншими, і в рамках певного жанру ці проблеми можуть дещо загострюватися. На фестивалі «ЛіТерра» зарубіжні гості з Білорусі та Азербайджану – Ольга Громико та Ігор Ревва розповідали про гендерні стереотипи у фантастиці, а на іншому заході Ольга Громико поділилися досвідом, що робити, коли в тебе крадуть ідеї та цілі світи.

    Цікаво відмітити, що бесіду про стереотипи почали не з банальних речей. Спікери підняли досить цікаву тему: про «новий напрямок» у фантастиці, де героїню жорстоко ґвалтує герой, а потім вона його пробачає, закохується, народжує від нього дітей. І такі стосунки романтизуються та оспівуються, а читачі з задоволенням споживають подібний продукт. Ольга Громико задалася питанням, що ж такого могло трапитися з людьми, що цей сюжетний поворот сприймається нормально? У такій ситуації можна було б подумати, що подібне «чтиво» буває лише десь в третьосортних жіночих романах, але згадаємо ту ж «ПЛіП», де у Дейнеріс Таргарієн та кхала Дрого наруга закінчується коханням, по якому й досі сумує фан-спільнота. При чому ще одна жанрова особливість таких книжок – негативний персонаж героїню не ґвалтує, ця «честь» випадає тільки її брутальному любовному інтересу (до речі, подивимося, як цей штамп розіграє Дж. Мартін, котрий наразі залишив Дейнеріс в оточенні хтивого кхаласару).

    Говорячи про те, чому такі сюжети не викликають відторгнення, Ігор Ревва зазначив, що в нас і досі патріархальне суспільство, де жінка довгий час сприймалася, як предмет домашнього вжитку, і не всі чоловіки й зараз бачать в ній щось більше. Тому, на його думку, жіноча фантастика, потребує сильних брутальних чоловіків. Із залу додавали, що героїні у таких романах досить пасивні, сексуальна наруга знімає з них відповідальність за відсутність ініціативи (аби не здатися легкодоступними), і деяким дівчатам це подобається. Ольга Громико розповіла, що не знає, чи-то книги легітимізують «нормальність» насилля, чи-то їх читають люди з неблагополучних родин, для яких це норма. Але, більш за все, її жахає те, що цю літературу читають школярки та молодь. Ольга Громико додала, що якщо жінка ставала жертвою сексуальної наруги бажання читати такі сюжети відбивається повністю, вона, на жаль… це знає по собі.

    Наступного дня білоруська фантастка розповідала про ще одну особисту проблему – плагіат. За її словами, коли вона закінчувала цикл про Вольху, з’явилося багато наслідувачів, що писали про саркастичних відьом із саркастичними конями та вампірами. І, читаючи відгуки на свій роман, вона раптом побачила, що він «вторинний, таке вже було» (хоча подібна література як раз пародія на її книгу, а не навпаки). Після цього вона вирішила, що продовження у циклу не буде.

    Загалом, Ольга Громико розповідала, що світи виношуються дуже довго – це і нотатки, і консультації з фахівцями, і купа нав’язливої контекстної реклами у браузері після пошуку матеріалів. І дуже неприємно, коли якась інша людина, практично не докладаючи зусиль, все це забирає та вмонтовує у свій роман. Фантастка розповіла, що двічі в неї питали дозвіл опублікувати твори за мотивами її світів, вона погоджувалася, але новачками це не йшло на користь. За її словами, авторки таки переманили частину її аудиторії, але отримали «клеймо другої Громико». Тепер одна з них пише оригінальні твори із кельтською міфологією та купою авторських фішек, але її й досі знають, як «ту саму, що написала пародію на Громико». Тому Ольга Громико закликає починати друкуватися не з плагіату, і бути «першим собою», а не «другим чи третім кимось».

    Письменниця також зізналася, що не любить читати фанфики на свої твори та відгуки на них, бо коли їх пише кілька сотень людей, якісь моменти в когось можуть вийти краще, ніж в першоджерелі, і цим автору починає дорікати спільнота (хоча, якщо б не праця автора, то й фанфика такого не було). В цілому, письменниця порадила авторам бути егоїстичними, писати про те, про що хочеться писати, а не йти на поступки спільноті. За її досвідом, коли в фендомі є розлам аудиторії – це нормально, комусь набридло, а хтось готовий читати запоєм далі.

    Наприкінці розмови Ольга Громико зізналася, що у видавців є деякі упередження стосовно авторів-початківців, і ці упередження диктуються читачами. Наприклад, аудиторія може не купляти любовний роман, якщо автор чоловік, або НФ із жіночим прізвищем на обкладинці. Свою космічну серію вона проштовхнула виключно авторитетом. Тому молодим авторам Ольга Громико радить брати такі псевдоніми, що відповідають тематиці та жанру (хоча, вона й зізналася, що не в курсі українських реалій книговидання, можливо, в нас все не так суворо).

 

    Дуже цікаві закадрові нюанси про «Сторожову заставу» розповів сценарист Сашко Дерманській. Наприклад, роль «написана для Фагота» на початку призначалася зовсім не йому… а Сергію Притулі. Справа в тому, що під час створення картини з «Новим каналом» уклали угоду про показ телеверсії, і згідно з нею у фільмі повинен був промайнути хтось із «Нового каналу». Коли і як Притулу замінили на Фагота – сценарист не знає. Інший цікавий факт – початок картини знімали наприкінці, тому, якщо придивитися, молоді актори там виглядають дорослішими, ніж у інших моментах.

    Працювали над фільмом довго, за словами сценариста – 5 років із перервами. Двічі виробництво заморожували, і було не зрозуміло, чи взагалі продовжуватимуться зйомки. По «Сторожовій заставі» сильно вдарила криза, адже бюджет був прив’язаний до долару, і зі здорощанням валюти знімальна група не змогла реалізувати все, що планувалося. А за словами Сашка Дерманського, плани були дуже амбіційними: за першим сценарієм фільм був більш історичним та більш патріотичним, там діяв Володимир Мономах, із яким пов’язувалася епічна фінальна битва.  Але бюджету вистачило лише на голема.

    До речі, про голема питалися глядачі з залу. Зокрема,вони зазначили, що голем – трохи інша істота, і обізвати так кам’яного велета було некоректно. Та й на загал, багато питань стосувалося логічних суперечностей у картині. Сашко Дерманський відповів – що про «голема» - то не до нього, бо сценарій перероблювався багато разів, часто під час зйомок та навіть у процесі монтажу. Але про логічні ляпи вся знімальна група в курсі. Загалом, над фільмом працювали люди з різним баченням тих чи інших моментів, але для багатьох із них – це був перший досвід роботи над таким велетенським проектом. І попри зауваження і певні огріхи Сашко Дерманський вважає фільм вдалим.

 

    Відвідувачі фестивалю «ЛіТерра» мали можливість поспілкуватися з вітчизняними перекладачами фантастики та  послухати, як вони живуть та чим тішаться. Тема зустрічі була сформульована доволі провокативно: «Між Скіллою і Харібдою. Переклад: діалог чи суперечка між автором і тлумачем?».

    Досить вичерпно на це питання відповів Єфрем Ліхтенштейн. Він підкреслив, що під час перекладу прози перекладач іде за автором, а ось при роботі над віршами відбувається своєрідне «суперництво». Проте, найбільше потерпає перекладач, якщо автор пише дуже нестандартно, займається словотворенням, вигадує ідіоми – загалом, грається з мовою. У цьому контексті згадували одне з оповідань Сапковського, де персонажі говорять «радянсько»-польським суржиком. Як це перекласти, скажімо, українською, щоби зберегти нюанси? Єфрем Ліхтенштейн поділився секретом літературної компенсації – якщо не вдалося повністю передати гру слів в одному місці, можна вигадати її в іншому. Остап Українець додав, що це непогано працює з перекладами діалектів або акценту – бо якісь слова легше спотворити на догоду оригіналу, якісь – практично неможливо.

    Ця теза спрямувала дискусію в інший бік: чи можуть існувати частини тексту, які взагалі неможливо перекласти, або проблема у некомпетентності перекладача? Остап Українець зауважив, що цілком можуть, у нього навіть є спеціальний документ для таких фрагментів, щоби подумати над ними у вільний час. Але, як зазначив Остап, перекладач обмежений дедлайнами, тому для деяких речей може бути використане не найкраще рішення. У цьому контексті Єфрем Ліхтенштейн навів приклад, коли «Шерлока Голмса» перекладали російською наприкінці ХІХ ст. Тоді у російській мові не було звичного нам «високого стилю англійських джентльменів»,  і, зокрема, фразу жіночого персонажа «No, master!» перекладали як «Нет, барин!».

    Богдан Стасюк та Сергій Легеза розповіли, як якість перекладу впливає на сприйняття автора. На зустрічі згадували випадки, коли перекладений англійською текст був стилістично кращим за оригінал. І навіть отримував літературні премії. Тоді ж у інші країни замовляли переклад саме з англійської, тобто зовсім не те, що писав автор. Сергій Легеза розповів, що двічі був дуже здивований, коли читав тексти польських письменників. У першому випадку «Маска» С. Лема в оригіналі виявилася набагато складнішою, ніж у російській версії. Вдруге – коли читав «Відьмака», який досить «польськоцентричний», тоді як російський переклад зробив атмосферу більш європейською.

    Наприкінці перекладачі поділилися своїми враженнями від відгуків в інтернеті (як виявилося, не всі за ними слідкують). Богдан Стасюк звернув увагу на те, що мережа – це безмежне поле для «срачів», і напівжартома додав, що якби дискусію на цю тему проводили в інтернеті, то вона б застрягла ще на назві, бо аудиторія почала б обговорювати, як правильно «Скілла» чи «Сцилла», «Харибда» або «Харібда»?

 

І трохи про «наїзди» на фантастику і фантастів.

    Важливе значення мала дискусія «Фантастика проти традиціоналізму», що відбулася на «Літерраконі» за участю Володимира Єшкілєва, Ігоря Ревви та Маргарити Сурженко. Приводом для розмови стали випади «традиціоналістів» проти фантастів, які почали лунати в Україні останнім часом. Особливо небезпечний випадок відбувся в Івано-Франківську, про що ми писали трохи раніше. Ситуація полягала в тому, що на фестивалі ковалів у місті вирішили зробити скульптуру за романом авторки фентезійного циклу «Часодії» Наталії Щерби у вигляді годинника. Це викликало… шалене обурення різноманітних активістів і представників Церков, бо якщо у книзі фігурує магія, то значить мова йде про «відьом». А «відьом», як ми знаємо, «треба палити на багатті» (інтерпретація В. Єшкілєва), а не ставити якісь-там пам’ятники. Ситуація дійшла аж до міської ради. Врешті-решт, скульптори відмовилися робити пам’ятник. На цьому цькування фантастів не завершилися, бо за таким потужним наїздом просто не могли не піти всілякі маргінали. І от вже маємо наступний сигнал – на адресу «ЛіТерри» надійшов лист, в якому автор викладає свої думки щодо того, що треба, а що НЕ треба писати. Звісно ж, це стосується саме фантастики, бо вона «тільки на те й годиться, щоби отруювати мізки й душі українській нації». У свою чергу, колеги з Запоріжжя відзначили що на острові Хортиця хтось постійно підпалює красиво вирізьблених дерев’яних ідолів.

    Пропозиції щодо того, як на це реагувати, були різними. Хтось пропонував висміювати, хтось – дискутувати з опонентами (але, як всі справедливо зауважили, навряд чи вони підуть на діалог), хтось – ігнорувати, але зрештою ситуація багатьох занепокоїла. Поки що це лише дрібні інциденти, але що буде завтра? Поки цькування фантастів залишаються у зародку, необхідно його жорстко придушити, продемонструвати, що ми єдині, і, перш за все, акумулювати громадську думку. Фантастика (і фентезі) – надзвичайно потужний двигун прогресу, тоді як нас тягнуть до нового середньовіччя, але це середньовіччя не з лицарями та драконами, а з релігійними фанатиками та пророками апокаліпсису/зради.

    Запрошений гість із Азербайджану - фантаст Ігор Ревва, як представник доволі традиціоналістської країни, на жаль, не змін нічого нам порадити. У Азербайджані є проблеми з книговиданням (немає жодного у повному сенсі цього слова видавництва, маються лише невеличкі типографії, де вам можуть роздрукувати книгу на замовлення), а основна маса літератури – це поезія. Він та інші змушені друкуватися за кордоном. Безрадісна перспектива.

    Доволі конструктивна пропозиція виникла з розмови Олега Сіліна та Володимира Єшкілєва. Пан Володимир запропонував зробити збірку історій про те, як коли і де, переслідують фантастів у сучасній Україні, їздити із нею країною і організовувати презентації та круглі столи. Володимир Єшкілєв, навіть погодився пошукати спонсорів для цього видання. Хочеться сподіватися, що книга-таки побачить світ.

    На цьому ми завершуємо цикл репортажів про «Літерру». Усім наснаги та творчих успіхів!