Статті‎ > ‎

Звіт з найбільшого в Україні фестивалю фантастики «Літерра» (частина 2)

Ія Новицька

Святослав Чирук

 

Звіт з найбільшого в Україні фестивалю фантастики «Літерра» (частина 2)

 

  

Продовжуємо розповідати про заходи з фестивалю фантастики та уявних світів «Літерра», що проходив з 7 по 9 жовтня у Києві.

На дискусії «Перекладіть це негайно!» говорили про книжки, які було б варто видати українською мовою. Після презентації залишилося двояке враження, що зал та доповідачі знаходилися трохи у різних системах координат. Учасники дискусії розповідали про своє враження від перекладів та плани видавництва. Більшість планів стосувалося книг, які зараз «на слуху» завдяки екранізаціям або активній фанатській спільноті. Так, «чергу на переклад» відкривають Дж. Мартін та Т. Пратчетт. Публіка з залу просила перекласти своїх улюблених авторів, зазвичай, маловідомих і комерційно ризикованих з точки зору видавництв. Так, звучали пропозиції видати П. Андерсона, Р. Мерля тощо. Як можна було помітити, очікування та реальність від редакційного портфелю перекладів не співпадають.

Літературознавці підіймали питання перекладу європейських фантастів, зокрема, з Угорщини, Бельгії, Франції, про яких у нас майже ніхто не чув. Представник видавництва «КСД» зазначила, що цей варіант розглядається, але невідомі в Україні фантасти видаватимуться поки що тільки в антологіях. На нашому ринку збірки оповідань мають непогані продажі, тому почитати хорошого автора можна буде лише у малій формі. І на жаль, скоріше за все, російською мовою. У «КСД» торік вийшла антологія «Век волков», цьогоріч вони надрукували «Странствие трех царей» і планують випуск третьої збірки наступного року. Російська мова – вимушений крок, щоб продавати книжки на території всього СНГ, адже в успіх антології українською мовою видавці поки що не вірять. Видавництво «КСД» розглядає варіант друку сольних книжок тих авторів, що отримають непогані відгуки в антологіях.

Наприкінці слово взяв Олег Ладиженський. Він розповів, що за останні роки в Україні не вийшло жодної книги від Г. Л. Олді, хоча у країнах Європи їх переклади видаються постійно. Проблеми мають не тільки вони, українські видавці не беруть фантастику О. Валентинова, горор А. Дашкова тощо. Це стосується не тільки російськомовних авторів, які могли б перекласти свої твори, були й протилежні випадки, коли українське видавництво відмовляло автору з україномовним твором і брало на розгляд його переклад російською. Через двомовність читацької аудиторії видавці багато сумніваються, який переклад краще продаватиметься.

Перекладач фантастики Катерина Грицайчук розповіла, що у Бельгії, також двомовній країні, питання вирішується дуже просто – затребувані перекладачі з однієї мови на іншу. На її думку, навіть російськомовну класику, як от А. та Б. Стругацьких, треба перекладати українською (російська – це теж іноземна мова), щоб їх могли придбати як ті, що хочуть читати в оригіналі, так і ті, що принципово читають українською. Представниця видавництва «Навчальна книга – Богдан» нагадала, що вони видавали переклади Стругацьких «Понеділок починається у суботу», «Малюк», «Хлопець із пекла» тощо, а також Головачова, тираж якого вже розпродано.

Підсумовуючи можна сказати, що українські видавці бояться ризикувати, обираючи для перекладу книги, що популярні у світовій масовій культурі (сформованій екранізаціями), або ж авторів, котрі мають величезну кількість фанатів завдяки старим російським перекладам. Мабуть, тому, що «засвічений» твір легше піарити, не докладаючи до цього надмірних зусиль. Пласт якісної фантастики, що відомий читаючим європейцям й американцям та відмічений престижними нагородами, поки що залишається поза межами поля зору вітчизняних видавців. Окремі твори від зарубіжних фантастів з’являтимуться у нас досить хаотично та переважно у збірках. І така ситуація, схоже, протримається найближчі роки.

На презентації фантастики у перекладі говорили з видавцями та перекладачами про найсвіжіші новинки та плани книговидання. У цій публікації ми розповімо про особливості українського перекладу видань, які вже можна придбати, та про книжки, що мають вийти протягом року.

Перекладачі Анатолій Пітик та Катерина Грицайчук працюють над романами С. Кінга та циклом Р. Желязни «Хроніки Амбера». На Літеррі вони представили книгу «Талісман», котру С. Кінг написав у співавторстві з П. Страубом. За словами перекладачів, це – моторошна казка. Як сказала Катерина Грицайчук: «Казка – це оповідання, де герой шукає магічний предмет, щоб використати його; а фентезі – це оповідання, де герой шукає магічний предмет, щоб знищити його». Тому за сюжетом «Талісман» як раз казка. А ось над «Хроніками Амбера» перекладацький дует працює не з першої, а з третьої книги. А. Пітик та К. Грицайчук максимально намагалися зберегти перекладацькі рішення свого колеги, але у деяких випадках таки внесли корективи. Зокрема, «карти», що були у 1-2 книгах циклу, з третьої іменуються «козирі».

Над циклом Дуґласа Адамса, в якому зараз вийшло дві книги («Путівник по галактиці для космотуристів» та «Ресторан «Кінець світу»»), працює перекладач Олексій Антомонов. Він розповів, що давно перекладає книжки і зараз це робити трохи легше. У радянські часи він зустрічав у американських авторів незрозумілі назви, як ось пластиковий блок для шести баночок пива. Пиво він тоді знав лише «Жигульовське» і тільки в пляшках. Що воно за коробочка і як виглядає, доводилося лише фантазувати. І викручуватися у перекладі.

Перекладач «Відьмака» Сергій Легеза розповів, що мріє, аби польська фантастика в нас ставала дедалі популярнішою, адже ми з нею знайомі лише за книгами С. Лема та А. Сапковського. Нещодавно в видавництві «КСД» вийшла антологія «Странствие трех царей» (рос.), в якій він виступив як автор та перекладач польських фантастів. Зі свого боку С. Легеза намагається максимально зберегти стилістику автора. Наприклад, у російському перекладі «Відьмака» герої зазначають «Бога», тоді як в оригіналі «Богів». В українському перекладі світ, створений А. Сапковським, знов став політеїстичний, як і задумувалося автором. Загалом, усі складні перекладацькі рішення в українському перекладі узгоджувалися з А. Сапковським, аби зберегти смислове навантаження та алюзії (якщо автор щось таке мав на увазі).

Модератор Олег Сілін розповів про особливості вітчизняного перекладу «Гіперіону» Д. Сіммонса. У романі діє велетенська істота «Шрайк», що наколює жертв на голки. Слово «шрайк» означає «різник» чи ім’я пташки, яка протикає здобич дзьобом. У нас така пташка зветься «рибалочкою». Але називати велетенську страшну істоту «рибалочкою» якось несолідно. Тому перекладач Богдан Стасюк знайшов оригінальний вихід – звернувся до світу комах, де є створіння зі схожими властивостями. Ім’ям цієї комахи він перевів «різника». Тому в українському перекладі «шрайк» звучить як «ктир».

Модератор разом з представниками видавництв коротко розповіли про новинки фантастики, що вийшли цього року.

Отож, всі бажаючі вже можуть придбати та почитати:

  •  Р. Метісон «Я - легенда»;
  • Г. Гаррісон «Народження сталевого щура» (коли продовження – поки невідомо, але перемовини видавництво веде);
  • Р. Ріґґз «Дім дивних дітей» (нещодавно перевидавався з кінообкладинкою);
  • Р. Гайнлайн «Чужинець на чужій Землі» (в Україні вийшло повне видання, текст якого надала вдова автора. У такому вигляді книжка не виходила навіть у США, але жінка наполягла, що хотіла би видати саме повну версію тексту);
  • перші книжки з «П’ятикнижжя Лемового» - збірки робіт С. Лема;
  • збірка творів Р. Бредбері у 2 томах, кожен з яких має 2 частини;
  • підлітковий цикл «Коти-вояки»;
  • перший том зі збірки робіт Г. Лавкрафта;
  • антиутопії Б. Сансаля «2084: Кінець світу» та К. Боє «Калокаїн» та багато чого ще;
        І наостанок поговоримо про анонси книжок. Найближчим часом на нас чекатиме:
  • продовження вже розпочатих серій: «П’ятикнижжя Лемове», «Хроніки Амбера», «Автостопом по галактиці», «Гіперіон», «Відьмак», 2ий та 3ій томи зібрання творів Г. Лавкрафта тощо;
  • перевидання «Хронік Нарнії» під однією обкладинкою;
  • видання творів Р. Бредбері та С. Лема окремими книжками;
  • видання «Дюни» Ф. Герберта;
  • К. Сімак (Саймак) «Резервація гоблінів» та «Вся плоть - трава» (до речі, представник видавництва зазначила, що звичний нам «Саймак» - не правильне звучання прізвища. Точніше за все було б взагалі «Щімак», але щоб не шокувати українських читачів аж на стільки, залишили «Сімак»);
  • повне зібрання творів Ф. Діка;
  • П. Уоттс «Сліпобачення» та «Ехопраксія».

Відповідаючи на питання з залу, представник видавництва зазначила, що продовження публікацій К. Вілліс висить у повітрі, адже вони не задоволенні продажем «Книги судного дня», а ось Т. Пратчетта українські видавці хотіли би надрукувати, але це питання зараз на стадії перемовин з правовласником. Говорити про щось зарано, сподіватимемося на краще.

Про книгу, що отримала назву «Книжка заборон і таємниць», ми вже писали, але на конвенті ЛітерраКон відбулася її масштабна презентація, що зібрала велику кількість авторів і перекладачів, тому згадаємо про цей амбіційний проект ще раз. До уваги читачів антологія, куди входять оповідання вітчизняних та зарубіжних авторів (переважно, фантастика), розраховані на підлітковий вік. За тематикою та змістом твори дуже різні: від жартівливих історій для дітей, до серйозних оповідань про кризу середнього віку, де героями виступають підлітки, але читати це буде цікаво навіть дорослій людині.

Як зазначив Володимир Арєнєв, великий плюс антології в тому, що в ній зібрали багато авторів, про яких людина могла чути, але не читати. Тому ця книжка буде корисною для тих, хто хотів би відкрити для себе нових письменників, не купуючи їх великі твори, а вже потім, «розкуштувавши» коротенькі оповідання, цілеспрямовано купляти автора, який сподобався. Зазначимо, що до антології потрапили оповідання від: Володимира Арєнєва, Дари Корній, Ірен Розбудько, Наталії Щерби, Лукаша Орбітовського, Сергія Булиги та інших.

Представник видавництва, відповідаючи на питання про оформлення книги, розповіла, що обкладинку навмисно зробили темною, аби привернути увагу цільової аудиторії. Її зовнішній вигляд узгоджував відділ продаж, який вважає, що саме такою має бути антологія для підлітків. Загалом, для видавництва «Vivat» підліткова література – не типовий проект, але вони планують надалі розвиватися у цьому напрямку. Видавництво зовсім недавно випустило ще одну книжку – підліткове фентезі від Володимира Арєнєва «Місто тисячі дверей».

Люди з аудиторії цікавилися, як автори та видавці планують просувати книжку до цільової аудиторії, тобто до підлітків. Виявилося дуже просто – презентації у книгарнях та бібліотеках, можливо, бук-трейлер в Інтернеті та «циганська пошта» - відгуки та поради читачів, яким сподобалося.

Лекція Тетяни Адаменко під назвою «Драматичний потенціал одягу» була присвячена драматургії фантастичного роману і тому як саме одяг може зіграти на сюжет. Лектор звернула увагу на те, що одяг не просто якась деталь у творі, а невід’ємний компонент фантастичного (і не тільки) світу, який може багато чого повідомити про його реалії. Приміром, якщо герою замовили на день народження герою стриптизерів-поліцейських, то у вас не може бути поліцейська держава, а якщо в барі вигинається стриптизерка-янгол, то вона іще і не теократична. Інший приклад, якщо країна веде війну, в одязі цього світу можуть бути популярними елементи мілітарі, проте, якщо війна не користується підтримкою суспільства, то люди навпаки, будуть підкреслено впадати в іншу крайність, наприклад, будуть наближені до стилю хіпі.

Окрім того, одяг багато чого може повідомити про соціальну приналежність, але одяг вищого класу не має просто бути «дорогим», він має підкреслювати те, що його власник може собі дозволите те, чого не можуть собі дозволити інші. Наприклад, це можуть бути незручні чобітки, в яких не можна довго ходити, але якщо користуватися каретою, це не створюватиме складнощів, або світлий одяг, який легко забруднити, бо це свідчитиме про те, що герой може собі дозволити часто його змінювати тощо. Інший елемент, який підкреслює статусність – це доступ до рідкісних ресурсів. Історично в одязі це часто проявлялося через ґудзики, які виготовляли з рідкісних матеріалів – діамантів чи слонової кістки. Але і це ще не все. Одяг певних соціальних класів може бути наділений надзмістом. Це, наприклад, військова форма чи тога римського громадянина. В якості прикладу лектор наводила епізод із книги Роберта Вегнера, в якому осквернити плащ гірської варти майже одне і те ж саме, що і попрати хрест у нашому світі (але по відношенню не до релігії, а до воїнської честі).

Надзвичайно цікавими виявилися зауваження про те, як саме одяг може грати на конфлікт у творі, що дає можливість передати конфлікт без слів і зробити його іще більш виразнішим. За словами Тетяни Адаменко, конфлікти бувають трьох рівнів: особові, міжособові (між персонажами) та позаособові (людина і суспільство). В якості особового конфлікту автор навела приклад дівчини із секти амішів, що шиє одяг. В амішів дуже специфічний одяг – він не змінювався з початку ХІХ ст., і не містить такого елементу статусності як ґудзики, замість них використовуються гачки. Першопочатково він створювався аби підкреслити простоту, але припустимо, що героїня відчуває, що традиційний одяг став ознакою марнославства. Передає лише суху букву традиції, а не справжню аскезу, бо на сьогодні немає більш невибагливого одягу ніж китайські джинси. Людина відчуває внутрішній конфлікт. В якості прикладу конфлікту між людьми, а також людини із суспільством лектор навела світ, в якому великою повагою користуються чарівники, ознакою яких є спеціальна мантія. Можна припустити ситуацію, в якій батьки віддають героя навчатися в Академію чарівників, а він цього не хоче, але не може сказати. Своїм недбалим ставленням до мантії чарівника він ображає матір, яка прагне аби син ним став. Вони сваряться начебто через мантію, та насправді – через небажання героя відповідати батьківському ідеалу. У випадку ж якщо герой свариться із професором в Академії і у стані афекту скидає із себе мантію та біжить вулицею в самих лише кальсонах, через що (за порушення громадського порядку), його зупиняє варта, ми маємо вже конфлікт людини і суспільства.

 Загалом, лекція була дуже цікавою та будувалася на прикладах як змодельованих автором, так і запозичених з літератури, історії та культурології. Зразки одягу були представлені на слайдах, які лектор вдало використовувала у ході презентації. Мабуть найкращім індикатором того, на скільки цікавим та пізнавальним виявився матеріал та його подача служить те, що послухати лекцію присіли не тільки учасники Літерри, але і відвідувачі музею, в будівлі якого проходив фестиваль. Після лекції автора зустріли оплесками та ставили іще дуже багато запитань, відповідаючи на які, вона буквально сипала новими і новими фактами.

Розмова про те, що робить картину фантастичною пройшла у доволі тісному колі зацікавлених осіб. Художниці Ольга Пелих та Ірина Лазерко звернули увагу слухачів, що зробити малюнок фантастичним можна за допомогою кількох елементів. Найбанальніший і такий, що першим приходить на думку – це просто ввести у картину фантастичний елемент – намалювати троля, зеленого вухатого чи рогатого монстра і таке інше. Це дещо банально, але все ж нерідко використовується. Проте, на думку митців, набагато цікавіше, коли фантастика не очевидна. Серед таких прийомів можна назвати використання звичних форм у незвичній обстановці. В якості прикладу Ольга Пелих наводила картини в яких дуже вдало була обіграна форма кристалів та картину з білими уламками в пустелі. «Здається, що це уламки космічного корабля», – зазначила вона, – «але з тим же успіхом це може бути звичайнісінький холодильник». Так само можна занурити щось незвичайне під воду, або залишити у горах чи змусити предмети літати.

 Надзвичайно потужним впливом володіє гра на контрастах, перш за все, на контрастах розміру. «Хочете зробити малюнок фантастичним? Малюйте велетня! Безпрограшний варіант», – підкреслили ведучі. Контраст розміру завжди глибоко вражає глядача. Але це не єдиний контраст, який може прислужитися в якості фантастичного елементу. Протиставлення світла і тіні також може зіграти свою роль. В якості прикладу наводилась картина із будинком з вікнами і дверима, із яких ллється тепле світло, тоді як задній план є темним. Це створює відчуття загадки, того, що в будинку мається щось чарівне. Виступ супроводжувався великою кількістю ілюстрацій, на прикладах яких і пояснювалися вищезазначені прийоми.

Дискусія «Збереження літературної пам’яті: перевидання книг» присвячувалася тому, як повернути забуті імена письменників-фантастів читацькій аудиторії. Якщо коротко, то зійшлися на тому, що гарне перевидання має містити якісь родзинки: анотацію, ілюстрації, примітки тощо. Якщо розібрати дискусію детально, то навіть тут є безліч нюансів, про які ми й поговоримо.

Як зазначив літературознавець Михайло Назаренко, кількатомні зібрання творів читають вибірковіше, ніж окремі книжки. Із них перечитують тільки класику та те, що на слуху. Тому навіть шикарний твір, перевиданий у великій цеглині, може лишитися непоміченим та неоціненим. Із цього можна зробити висновок: потрібно дробити тексти, а не випускати весь спадок автора під однією обкладинкою.

Г. Л. Олді продовжили аналізувати ринок літератури, щоправда, знову російський. За їх словами, потенційні читачі перевидань пішли у мейнстрім-літературу, а ті люди, що зараз читають фантастику, просто не осилять забутих авторів: для них це буде нудно, складно, мало екшену тощо. За словами Г. Л. Олді, перевидання можуть продаватися лише невеликим накладом і за умови успішного маркетингу. Письменники вважають, що такі книжки не слід позиціонувати як фантастику та ставити на відповідні полиці, а краще рекламувати, як жанр інтелектуальної прози, що поклала початок певному напрямку, стилю тощо.

Із тезою, що перевидання невідомого автора потрібно рекламувати та просувати, погодилися майже всі присутні. Окрім Яна Валетова, що сказав: «Коли мені говорять про маркетологів, хочеться взятися за пістолет!». За його словами – маркетологи зараз відірвані від реалісті і вважають, що на обкладинку треба помістити голу жінку, щоб краще продавалося, не залежно від того, чи є вона у тексті (до речі, гола жінка на обкладинці на стільки запалила інтерес у присутніх, що її того дня згадували ще на кількох зустрічах). На думку Яна Валетова, окрім маркетологів книгу гарно продає екранізація чи скандал (у якості прикладу він навів твори Дена Брауна, що стали відомими тільки після осуду церквою). Однак, як зазначив письменник, у першому випадку – це дорого, у другому – складно.

Хоча, якщо книгу все ж рекламувати, за словами Яна Валетова, її просування принципово не відрізнятиметься від реклами майонезу чи зеленого горошку.

Володимир Арєнєв підкреслив, що повернення на ринок забутого автора подібне до просування невідомого письменника. Треба визначитися з цільовою аудиторією, хто б це купував. За його словами, на заході з цим простіше, адже там сформувався прошарок читачів, що куплять автора початку ХХ ст.. просто, якщо їм сказати – це ваша історія, ваш земляк. В Україні такої аудиторії, на жаль, ще немає.

Кілька цікавих думок з просування невідомих письменників запропонував Олександр Михед. За його словами, продати книжку допоможе створення навколо неї «міфу» - рецензії, аналітики тощо. При цьому важлива постать людини, яка створює міф, адже передмова видавництва чи якогось критика мало кому цікава. Як зазначили Г. Л. Олді, у нас взагалі з критиками погано, особливо з тими, до яких прислуховуються. Було й зауваження стосовно передмови від відомого письменника. Як зазначили на дискусії, у нас одне велике видавництво вже робило таку спробу, всі анотації були однотипні: «ця книга цікава, купіть її!», тому не мали комерційного ефекту.

З іншого боку, молоді читачі не завжди розуміють «подвійне дно» у тексті – алюзії, що мав на увазі автор. Тому привернути їхню увагу допоможуть примітки та коментарі. Якщо ж у творі можна провести паралелі з сьогоднішніми подіями, книгу можна продавати під соусом: «Дивіться, автор написав про це ще 100 років тому! Він передбачив майбутнє!». До речі, це допоможе зачепити більш широку аудиторію. Володимир Арєнєв додав, що до приміток можна внести й неточності попередніх перекладів. Письменник навів приклад одного з творів Р. Желязни, де фразу: «Поверніться до моєї печери» переклали як: «Поверніться у мої яйцеклітини й відпочиньте там», що, звичайно, приголомшувало читачів.

Олександр Михед також зазначив, що привернути увагу до забутого автора допоможе й біографічна книга, яку можна надрукувати на додачу до перевидання. У якості прикладу він згадав роман «Забуття» Тетяни Малярчук, присвячений постаті В. Липинського.

Наприкінці письменники поділилися своїм досвідом перевидань. Як зазначили Г. Л. Олді, у тексті вони нічого не міняють, але можуть додати ілюстрації чи вірші читачів за мотивами твору. Проте, будь-які додатки ведуть до збільшення сторінок і відповідно, - ціни книжки на ринку. За їх словами, навіть найгарніші ілюстрації, що збільшать ціну на 20 грн., призведуть того, що книжка випаде з цінового сегменту та залишиться не розкупленою на складі. А ось Володимир Арєнєв розповів, що може переписати окремі фрагменти для перевидання, якщо бачить, що їх можна зробити кращими. На його думку, книжка з ілюстраціями виглядає більш вигідно, навіть якщо коштує трохи дорожче, особливо, якщо вона розрахована на підлітків, тому він старається, аби у його книжках все ж були картинки. Олександр Михед та Ян Валетов поділилися неприємним досвідом роботи з коректором. У творі Олександра Михеда коректор виправив суржик на галицький діалект, що дуже не сподобалося читачам, а ось у пана Валетова коректор навіщось переставляв слова у реченнях, через що мова героїв стала подібною на Йоду з «Зоряних Війн». Обидва автори за першої ж нагоди повернулися до старого варіанту тексту.

Підсумовуючи, можемо сказати, що на дискусії озвучувалися: прізвища письменників, яких треба перевидати (Штерн, Росоховатський, Савченко та ін.), рекламні ходи, що змогли б підняти продажі, критикувалися сучасні маркетологи… але не було почуто жодного представника від видавництва, котрий розповів, чи буде він щось робити з цією інформацією.

На дискусії про «Книжки з продовженням» говорили зовсім не про анонси нових томів відомих саг, як може здатися з назви. Скоріше навпаки: письменники Володимир Арєнєв, Ян Валетов, Володимир Єшкілєв та представник видавництва Галина Сологуб «препарували» феномен багатотомної літератури та з’ясовували, чи потрібна вона взагалі?

Зокрема, говорили про структуру багатотомної літератури та її походження.

Як зазначив Володимир Арєнєв, продовження бувають трьох типів: вертикальні, горизонтальні та змішані. Вертикальні – це коли кожен роман сам по собі завершений, як от у циклі про Шерлока Холмса. Горизонтальні – це коли розповідається довга історія у кількох томах, кожен з яких переривається на найцікавішому місці, змушуючи чекати на продовження, як у книгах Дж. Мартіна. А ось змішані – це такі цикли, де кожна книга сама по собі завершена, але разом вони вибудовують цілісну історію, наприклад, як у «Гаррі Поттері». З комерційної точки зору, кожна наступна книга «горизонталки», мабуть, продаватиметься гірше, а от «вертикалки» - по-різному.

Традиція серіальних романів пішла з європейських газет 19 ст.. Цей факт навів Володимир Єшкілєв. У той час багато довгих творів публікувалося «шматками». При чому досить успішно: дві-третини передплатників купували газети саме заради продовження романів. Газети виходили щотижня, і це змушувало авторів «нарощувати оберти», що відбивалося на якості текстів: наприклад, герой, вбитий кілька номерів тому, міг знову скакати на коні та рубати шаблею ворогів.

Ян Валетов розповів, що у часи його молодості була схожа практика розбивати великий текст на частини, так публікували романи у «Технике молодежи», «Науке и жизни», «Вокруг света» тощо. Як зазначив письменник, особисто він пише не «книжки з продовженням», а довгу історію, яку вже видавець пропонує розбити на кілька томів. І, коли його просять написати продовження до завершеної історії, він відмовляється, пропонуючи подумати над пріквелами чи «вбоквелами», але не торкаючись того, де все сказано.

Представник видавництва «КСД» Галина Сологуб додала, що читач зараз пішов вибагливий. Через розмаїття літератури на ринку він не купить автора-одноденку чи неякісне продовження відомого циклу. Тому вони переорієнтовують свою продукцію під потреби читача, працюючи як над змістом, так і над формою (відходять від яскравих обкладинок фантастики а-ля Валєджо до стриманих, дизайнерських).

Розповідали також й про те, як автору довгого циклу не заплутатися у героях та сюжеті.

За словами Володимира Арєнєва, у Дж. Мартіна є цілих два секретарі, котрі відслідковують другорядних персонажів циклу, їхню зовнішність, родинні зв’язки та політичні вподобання, аби письменник не помилився. Як зазначила Галина Сологуб, у наших реаліях треба радуватися навіть одному професійному редактору. По-нормальному, за ним має страхувати ще й коректор, але це – найвищий пілотаж.

Звичайно, можна писати «паспорти» на героїв, короткий переказ сюжету, складати картотеку, до якої звертатися у разі складнощів. Але, як зазначив Ян Валетов, – це вже вчорашній день. У його циклі було понад 100 персонажів, і щоб не загубитися серед них, він використовував… спеціальну комп’ютерну програму. Він вводив туди основну інформацію по кожному персонажу, ключовим локаціям, вузловим моментам сюжету, і, коли було потрібно, швидко викликав детальну довідку про все, що треба.

Володимир Єшкілєв швидко додав, що про такі речі треба розповідати на курсах письменницької майстерности, куди ходять зацікавлені і платять за це 50 євро. Тому своїми секретами він ділитися не буде. Але зазначив іншу важливу проблему «книжок з продовженням»: за роки, що автор працює над серією, в нього може відчутно змінитися стилістика письма. Особливо це стосується тих письменників, що працюють у різних формах та жанрах. Тоді постає проблема: переписувати останню книжку, аби була схожа на першу, чи першу, щоб підняти до рівня останньої. Більшість письменників, звичайно, беруться переписувати початок історії. І це затягує роботу над циклом. Як зазначив Володимир Арєнєв, у нього самого теж є цикли, які або не хочеться продовжувати, або потрібно докорінно переписувати, бо за роки змінився стиль. Та й завжди є побоювання, що видавці не захочуть братися за кількатомну історію.

Наостанок згадали світи, що продовжують жити не залежно від бажання автора.

Це можуть бути: мультиавторні серії, типу «Сталкера», світи, облюбовані авторами фанфіків, як «толкініана», або ж ситуації, коли самі автори, починаючи писати про щось зовсім інше, знову повертаються до створеного ними світу, як не раз було у Стругацьких. З точки зору комерційної успішності, – це добре, але коли автор змушує себе писати те, до чого душа не лежить, відчутно страждає якість, і зовсім не факт, що читач придбає наступний твір. У такому разі добре, коли письменник заробляє не тільки написанням книжок, це дає певну творчу незалежність від думок фанатів та видавництва. Як зазначив Ян Валетов: «Я вже не в тому віці, аби читати все підряд. Якщо книга не захоплює з перших 10-15 сторінок, - не варто себе насилувати. У світі ж безліч цікавих книжок!».

Чи можете ви назвати всіх чотирьох вершників Апокаліпсису? А якщо уявити собі, що Апокаліпсис – це стан ринку фантастики на сьогодні, хто міг би бути його вершниками? На лекції Г. Л. Олді говорили про причини кризи у жанровій літературі. Письменники як раз виділили їх чотири. Ні, це не Смерть, Війна, Чума та Голод. Для фантастики – це Видавець, Продавець, Читач і Автор. Тут, мабуть, треба зауважити, що наведений далі аналіз, у цілому конструктивний, але стосується більшою мірою не українського ринку, а того, на якому працюють О. Ладиженський та Д. Громов.

Як зазначили Г. Л. Олді, продажі зараз стрімко падають у двох жанрах – фантастиці та кулінарії. Якщо з кулінарією всі більш-менш ясно – рецепти перейшли в Інтернет, то схема падіння фантастики трохи складніша. Всієї лекції з цифрами переповідати не будемо, зупинимося на основних моментах.

Видавець фантастики за останнє десятиріччя перенаситив ринок. Замість випускати одного автора великим тиражем, він переорієнтувався на випуск кількох авторів меншим накладом. Мета цього – отримання дуже швидкого прибутку, адже невеликий тираж легше збути. За кілька років видавнича машина настільки набрала обертів, що на ринок почало вкидатися 5 фантастичних книг щодня! (і так тривало 15 років!).

Через перенасичення скоротився термін, коли книжка вважається «новинкою» і стоїть на видному місці у магазині (приблизно з двох тижнів до 3 днів). Багато літератури в принципі не доїжджало у провінцію, а продавці книжкових магазинів не встигали все перечитати, щоб мати змогу рекомендувати гарний твір. Продавці почали плутатися у новинках і щоб отримати прибуток вирішили задирати ціни, іноді втричі. Так, наприклад, продаючи лише одну книгу, торгівець отримує гроші ніби за дві. Отут виходить дисонанс, адже зі свого боку видавець робить усе, щоб здешевити книгу (економить на папері, художнику, коректорі, надає перевагу авторам, що готові писати по 9 книжок на рік і отримувати за це копійки), а з іншого боку, продавець робить усе, щоб здорощати видання.

Далі у схему вступає наступний «вершник Апокаліпсису» - читач. За словами Г. Л. Олді, читач уже не той. Фендом, що добре орієнтується у авторах та їздить по конвентах, може викупити кілька сотень книг максимум. А ось редакційну політику створює той масовий читач, що готовий розібрати решту кілька тисяч накладу. І зараз такий читач орієнтується не на ім’я автора, а на серію. Він готовий купувати «фантастичний бойовик», «сталкера», «метро», «любовне фентезі» і байдуже, хто про це пише. Головне у тому жанрі, що він любить. Як зазначили Г. Л. Олді «масовий читач» сьогодні «комп’ютерно просунутий»: за новою книжкою йде у Інтернет, тому піратські скачування фантастики дуже високі.

Замикає перелік «вершників літературного Апокаліпсису» письменник. Той, що підписує невигідні контракти, готовий встрягнути у будь-який проект, де є можливість опублікуватися й заробити, пише не для душі, а на замовлення. Зараз складається прошарок фантастів, що готові навіть відмовитися від імені, заради публікації. Ті ж автори, що мають амбіції, залишаються «за бортом»: з ними складніше співпрацювати, а видавець не хоче переобтяжувати себе.

А ось про те, як вийти з кризи, Г. Л. Олді пообіцяли розповісти якось потім.

Тут хочеться зазначити, що хоча панове Г. Л. Олді дуже добре знаються на потребах російського ринку, дивує (хоча ні, не дивує, швидше засмучує) те, що вони не помічають або не хочуть помічати того, що відбувається на фантастичному ринку України. Ні, звісно, самі вони цього не визнають, бо вважають, що знають, що тут відбувається. Як було озвучено під час дискусії, ситуація тут іще гірша аніж у Росії, бо в Україні засилля "варягів" (перекладів), а вітчізняна фантастика майже не видається. Так, ринок української фантастики маленький, його неможна порівнювати із російським. Так, у нас домінує перекладна фантастика і, як самі Г. Л. Олді зазначили, ситуація нагадує те, що відбувалося в РФ на початку 90-х. Але наскільки, за пришестям "варягів" в Росії свого часу прийшов справжній фантастичний бум, у тому числі, з'явилось дуже багато місцевих письменників, які згодом стали популярними. Чому в Україні має бути інакше?

Але подальший розвиток наврядчи буде схожим на російський, знову ж таки через те, що в нас ринки дуже різні за обсягом. Скоріше за все, нам ближче польський варіант, де вже багато років популярністю користуються автори. які заробили собі ім'я, а не безавторські серії. Але ці автори мають враховувати, що працювати їм доведеться на доволі вузький ринок своєї країни, а не РФ, і надвеликі гонорари їм не світять. Або ім'я та творчий підхід, або гроші. Вихід один - писати дуже якісну фантастику, яку схочуть читати за кордоном, тоді можна виходити на великі ринки Західної Європи або США, але тут треба бути величиною на кшталт А. Сапковського.

На «Літеррі» глядачі могли послухати не тільки літературознавців та письменників, а й… важкий рок. У рамках дискусії «На перехресті фантастики та рок-музики» говорили про музикантів, що надихалися фантастикою, та фантастів, що займаються музикою. У якості ілюстрації ведучій вмикав їхні треки, і з колонок лилися характерні гучні звуки, а з екрану проектора посміхалися нафарбовані патлаті обличчя.

Як не дивно, але сферою перетину музики та фантастики здебільшого стає саме рок-музика. Говорили, в основному, про Black metal гурти, що обирали назву або творчі псевдоніми, або навіть писали цілі альбоми під впливом «толкініани» і не тільки її. Більше за все сподобався цікавий факт про групу «Mastodon», хлопці з якої настільки прониклися фентезі, що у знялися у «Грі престолів» (у якості здичавілих на битві при Суворому домі). А потім ще й написали сингл «White walker» («Білий ходун»).

Інших музикантів захоплення фентезі штовхнуло у лоно літератури. Наприклад, гурт «Stone Soul» випустив подвійний альбом (у 2012-13 рр.), а потім ще комікс, котрий мав розкрити його героїв. За сюжетом коміксу двійко хлопців опиняються у невідомому місці, з якого мають знайти вихід, але їм заважає орда зомбі і чаклун, що постійно кастує нових.

Деякі письменники також займаються музикою. Наприклад, Роберт Шеклі записав цілий альбом з двома музикантами, де він читає свої твори, а вони – імпровізують. За його словами, вони утрьох були такі намахані, що навряд чи б змогли це повторити.

Виявляється, у Стівена Кінга є своя група, що складається виключно з письменників, та грає на усіляких літературних зборах та конвентах. Одного разу з ними зіграв Брюс Спрінгстін. До того ж С. Кінг написав мюзикл «Брати-привиди», де за сюжетом із трьох братів двоє гинуть у дитинстві, а третій, що став дорослим, має викликати їх духів, аби врятувати власних дітей. Загалом, захоплення С. Кінга музикою читається у багатьох його творах, наприклад, «11.22.63» можна назвати енциклопедією музики 50-их років. У книзі «Кладовище домашніх тварин» С. Кінг використав фрагмент із пісні гурту «Ramones». Розчулені музиканти на вдяку записали пісню, яку назвали… «Кладовище домашніх тварин».

Випадки взаємопроникнення музики та фантастики були не тільки за кордоном. В Україні таке теж трапляється. Нещодавно ми розповідали про Фоззі з гурту ТНМК, що написав книжку про Гупало Василя – «першого українського супергероя». А на «Літерру» завітав Валентин Терлецький, лідер гурту «Декаданс». Окрім музики, Валентин пише книжки, і зараз представив свою новинку - «роман-притчу», що позиціонується як антиутопія, - «Кілька років зими». Це четверта книга письменника, перші дві були біографічні: про рок-н-рол, любов, друзів та колег. Як розповів Валентин Терлецький, своїх музикантів він змушував читати власні книжки, перші їм подобалися, а ось фантастику вони вже не можуть осилити, кажуть: «нам не цікаво, там же не про нас!». Зазвичай, на своїх презентаціях Валентин не тільки читає, а й грає на гітарі та співає, тому вони перетворюються з літературного вечора на музичний перформанс.

Серед глядачів були й відомі письменники –почесний гість фестивалю Даніель Клугер та Дмитро Громов. Під кінець програми вони настільки захопилися дискусією, що взяли слово та почали ділитися власними музичними вподобаннями. Даніель Клугер розповів, що з рок-музикою «зав’язав» ще у 1974 році, але почав писати саме під її впливом. За його словами, у 60-рр. рок-музика базувалася на антиутопіях, оскільки обидва культурних напрямки містили соціальний протест. З «дорослішанням» року у нього приходить фентезі, горор, тощо. А ось Дмитро Громов розповів, чому фантасти обирають рок, а не, скажімо, джаз чи класику. На його думку, фантастику та рок-музику об’єднує «спільний менталітет»: обидві прагнуть вийти за рамки, подати ситуацію під іншим кутом, розірвати шаблон. Це їх зближує, а споріднене світобачення веде до взаєморозуміння та взаємопроникнення.

На дискусії «Чого ми боїмося? Про літературу жахів» говорили, чим можна налякати сучасного читача.

Як зазначили учасники дискусії, сьогодні читача налякати складно, особливо якщо це – доросла не тривожна людина. За її бажанням лякатися, що проявляється у читанні літературі жахів, перегляді горорів тощо, лежить потреба або заспокоїти себе, якщо все погано, або полоскотати нерви, якщо у житті все добре. Проте, сьогоднішні реалії накладають відбиток і на читацькі жахи. Як зазначив Олексій Жупанський, можна виділити два рівні страху: химерний та реальний. У першому випадку лякають привиди, зомбі, щось огидне, у другому – цілком реальні події: наприклад ситуація, коли поліція затримує тебе і вимагає гроші, інакше пошиють якийсь злочин. На думку пана Олексія, з віком людина перестає боятися першого і починає лякатися другого.

Остап Українець вважає, що вміння лякати у літературі залежить від майстерності письменника. За словами Остапа, що є членом журі літературного конкурсу жахіть, вітчизняні письменники не дуже вміють лякати: вони пишуть про те, що їм особисто страшно, але «заразити» читача цим відчуттям не можуть. А ось Лавкрафт міг налякати, по-перше, тим, що знайшов універсальну тематику: ницість людини перед очима Всесвіту, по-друге, тим, що вірив у реальність своїх химер. Тобто Лавкрафт писав щиро, без бажання налякати, на відміну від сучасних авторів, і тому він дійсно лякає. Проте, як підкреслив Остап, особисто для нього ефект від Лавкрафта був короткочасний: «ну, піщинка людина у межах Всесвіту. – І що?». Ця думка лякає, як і будь-яка інша, що прийшла раптово та вирвала з зони комфорту. Коли людина раніше не замислювалася про ці речі – це страшно, але потім звикаєш.

Польський фантаст Яцек Комуда зазначив, що людину лякають не тільки химери та страшні реалії, а й невідомість: страшні місця, атмосфера, ситуація невизначеності, коли не зрозуміло, що станеться. Як підкреслила модератор Галина Глодзь, у тому й ефектність літератури та радіо, адже коли виходить екранізація й глядач безпосередньо бачить, як виглядає потвора, він її менше боїться і більше думає, як її побороти. Незрима небезпека страшніша, і у книзі читачі самі мають змогу «намалювати» собі монстрів.

Правильно лякатися треба повільно, - таку рекомендацію дав Олексій Жупанській. За його словами у якісній літературі нагнітання страшної атмосфери відбувається «поступово, крок за кроком, нанизуючи на шпиль реальності ірраціональні речі, що викликає почуття тривожності». У певний момент поєднання гіперреалізму зі страшними речами викликає відчуття, ніби реальність «зісковзує», і така подача сюжету найбільш моторошна. Сьогоднішнім читачам пан Олексій радить лякатися з творів П. Уоттса «Сліпе бачення» та «Ехопраксія», що мають два рівні жаху: на першому письменник зіштовхує нас із позаземною розвиненою цивілізацією, але вона на стільки інакша, що контакт між нами та ними просто неможливий – і це лякає; на другому – людство опиняється ніби перед дзеркалом, що показує їх справжніми, і той образ себе, що був до цього, виявляється зовсім інакшим, - це жахає, шокує приголомшує.

Підводячи підсумки дискусії, від себе додамо, що за більшістю озвучених страхів лежить глобальний страх смерті: ми лякаємося не висоти, а того, що можемо впасти і розбитися; ми лякаємося не зомбі, а того, що він може напасти; ми лякаємося не вовкулаки – а того, що він може загризти, ми лякаємося не людини з ножем, а того, що вона може вбити. Налякати може й блискуча кулька, якщо створити довкола неї містичну атмосферу співпадінь та смерті. Ще більше страх смерті підсилює невідомість: коли ми не знаємо, чи небезпечно «щось», як воно на нас діятиме, чим від нього захиститися. Наприклад, уявімо, що перед нами позаземна істота: ми не знаємо, з миром вона прийшла, чи з війною; якщо вона небезпечна, то чим воюватиме: зброєю, силою, психічними атаками на розум тощо, й ми не знаємо, як їй протидіяти, щоб зберегти своє життя. Страх перед невідомим вмикає фантазію, й ми самі домислюємо, чим те «щось» нас лякатиме. Мабуть, і в фантастичній літературі найбільш лячні ті образи, що відкривають поле для фантазії читача, певною мірою абстрактні, незрозумілі, куди він може проектувати свої внутрішні жахи, своїх внутрішніх демонів. І допоки в людини є інстинкт самозбереження, їй буде чого боятися.

Багато уваги привернула дискусія «Утопія проти антиутопії». Це відчувалося як на самому заході, де активність аудиторії була дуже високою, так і після нього – у коментарях на фейсбуці. Ми спробуємо розібратися, чому ця дискусія викликала такий інтерес.

Серед гостей були: літературознавець Олеся Стужук, письменниця, автор роману-антиутопії «Нова людина» Наталка Ліщинська та видавець Олексій Жупанський, котрий представляв новинки-антиутопії «Каллокаїн» К. Боє та «2084: Кінець світу» Б. Сансаля. Говорили багато, дискутували – ще більше.

На наш погляд, антиутопії в Україні викликають такий жвавий інтерес після книг Дж. Орвелла «1984» та «Колгосп тварин». На тлі гібридної війни багато хто чув про паралелі між цими творами та закидами пропаганди. Процеси викривлення інформації та «зомбування» людей прийомами, що описувались в антиутопії, ведуть до щирого бажання знайти шляхи виходу також у ній. Мабуть, несвідомий порив зламати стіну пропаганди та принести на нашу землю мир і привів стількох гостей на цей захід. Доказом даного твердження може бути і те, що на дискусії та в інтернеті люди неодноразово пробували зв’язати утопію-антиутопію з українською національною ідеєю. Але на них чекало розчарування, і зараз ми спробуємо пояснити чому.

Для цього потрібно краще розібратися, що таке утопія чи антиутопія. На дискусії звучала думка, що це – дві сторони однієї медалі. Наприклад, в одній з ранніх утопій описується ідеальне суспільство, де навіть у найбіднішої людини є два раби. Якщо ми розглядаємо цей світ очима найбіднішої людини – це буде утопія, якщо ж з позиції пригніченої сторони, раба, для нього це – антиутопія. До речі, Олексій Жупанський озвучив цікаву тезу: найбільше лякають ті утопії, де автор щиро вірив, що описує благо, але коли читаєш – волосся дибки. З залу згадували твори «Пандем» М. та С. Дячеко та «Де батько твій, Адаме» Г. Л. Олді, в яких яскраво показано, як ідеальне суспільство деградує до тваринного рівня. Письменниця Н. Ліщинська зазначила, що у її творі протилежна ідея – антиутопічне суспільство отримує шанс на райське життя. Звідси можна зробити перший висновок – і утопія, і антиутопія – це літературні крайнощі, суть яких у будь-який момент можна обернути диметрально протилежно. Тому коментарі на кшталт: «Треба писати більше утопій про Україну, щоб програмувати собі щасливе майбутнє» - як мінімум, недоречні.

Загалом, теза щодо чарівного впливу утопій-антиутопій, за допомогою яких можна щось «переграти» чи «запрограмувати» у долі всієї країни озвучувалася, принаймні, кілька разів. На нашу думку, це пов’язано з тим, що обидва жанри достатньо заполітизовані (оповідають про державний устрій, стратифікацію населення, систему заборон і покарань тощо). І наше суспільство також заполітизоване в силу обставин. Подібне притягає подібне, звідси і бажання читати антиутопії (щоб заспокоїти себе думкою: у когось ситуація гірша), або ж утопії (знову таки аби заспокоїтися фантазією, що все буде добре). Як виявилося, в україномовній літературі достатньо першого (тут узагалі мова не тільки про антиутопії, а й про українську класику, де всім погано, всі помирають) і недостатньо другого, тому з залу звучали побажання перекладати побільше утопій: Платона, Т. Мора тощо. Згадане вище побажання «написати утопію про Україну» породило нову дискусію: а чи може утопія-антиутопія бути локальними та містити національний колорит? Зійшлися на тому, що ні – при чому з багатьох причин. Утопія-антиутопія – завжди глобальні і оповідають про суспільство в цілому. І це – другий важливий висновок з дискусії.

З залу не погоджувалися, звучали приклади російської пропагандиської фантастики, де солдати чи попаданці всіх перемагають, вбивають ворогів, змушують відчувати гордість читача. Але, як доречно зауважили, це – не утопії. Це радше альтернативна історія, інший жанр. Звідси третій важливий висновок – люди не дуже розуміють, що таке утопія, але інтуїтивно відчувають потребу у літературі про Україну, в якій все добре. І причин цьому багато: від політичної ситуації до  нашої кількавікової класики, в якій герой чи героїня обов’язково мають померти страждаючи. Тому й озвучувалося побажання «утопії з національним колоритом», хоч це, як ми писали, не характерно для жанру. Але Україна, в якій все добре, вочевидь, сприймається сьогодні багатьма, як утопія.

На дискусії цей висновок почав вимальовуватися, але так і не був озвучений. Отож, чекаємо на хорошу літературу про українців, якими можна пишатися, з якими хочеться себе ідентифікувати, в яких усе буде добре. І нехай жанрово це не буде утопія, але, певно, це та література, якої сьогодні не вистачає, і та, яку би хотіли читати люди, що говорять про «утопію з національним колоритом».

Говорили на «Літеррі» і про творчі проекти, зокрема, про відео-презентацію «Україна читає Лема».

Як зазначив Володимир Арєнєв, цього року відмічається дві дати Станіслава Лема: 95 років з дня народження і 10 років з дня смерті. На пошану письменнику під патронатом Польського інституту виходять збірки творів С. Лема «П’ятикнижжя Лемове» (наразі надруковано дві книги, а до Книжкового арсеналу планують видати решту), а Олена Глущенко запропонувала зняти відео «Україна читає Лема». Суть проекту у тому, щоб зняти різних людей, різних професій, з різних куточків країни, які наживо читають твори С. Лема. Режисером проекту виступила Анжела Богаченко з м. Миколаїв.  Родзинкою відео стало те, що більша його частина – це статичні фото, які змонтовані покадрово ніби мультик.

Наразі у проекті є два відзнятих і завершених відео – за участю Володимира Арєнєва та перекладача – Сергія Легези. Як розповіла Олена Глущенко, їх знімали у польському місті Познань під час конвенту «Пиркон». Володимир Арєнєв знявся в університеті ім. А. Міцкевича та в парку. Погода була вітряна, похмура, що додавало атмосфери відео. А Сергій Легеза читав Лема у Королівському Замку, де розташований арт-центр з дуже футуристичними декораціями. Обидва відео супроводжуються музикою та виглядають органічно.

Директор Польського інституту у Києві Ева Фіґель розповіла, що вони дуже раді повернути Лема Україні, адже не зважаючи на те, що він вважається польським письменником, він народився у Львові. За її словами, Лем настільки знакова особистість, що асоціюється навіть не з країною, а з жанром літератури. Польський інститут й надалі планує робити заходи на честь С. Лема, бо як сказала пані Ева, «це настільки цікава особистість, що кожного року можна додавати щось нове».

За словами Сергія Легези, що працював над перекладом повісті «Маска», Лем дуже цікавий автор, бо його твори не схожі один на одний. Наприклад, у «Масці» немає такого розмаїття нововигаданих слів, що характерне для творчості письменника, але, тим не менш, твір доволі складний, особливо у порівнянні з російським перекладом, який виявився достатньо спрощеним. Як зазначив Сергій Легеза, у Польщі Лем входить до шкільної програми і знайомство з ним обов’язкове, у нас читачі отримують шанс познайомитися з творчістю футуролога ближче за допомогою нових перекладів та більш точних переперекладів.

Наостанок Володимир Арєнєв та Сергій Легеза розповіли про особливості українського видання «П’ятикнижжя Лемового». Зокрема, у першому томі є класичні ілюстрації до «Кіберіади» та «Казок Роботів», з якими ці твори виходили у Польщі. У кожному томі буде портрет Лема, кожного разу інший. А головне – у кожному томі будуть додаткові матеріали, наприклад, до першого тому увійшло оповідання Яцека Дукая «Хто написав Станіслава Лема?». Як зазначив Сергій Легеза, Дукаю добре вдається передати «лемову» атмосферу, тому у Польщі іноді кажуть, що такий твір міг би написати сам Лем, якби був живий. До другого тому ввійшов нарис відомого лемолога Віктора Язневіча, в якому описується біографія та творчий шлях С. Лема. Які родзинки приготували далі – поки що секрет, та Володимир Арєнєв натякнув, що до третього тому може ввійти есе літературного критика Михайла Назаренко про дивні стосунки між С. Лемом та іншим фантастом – Ф. Діком (нагадаємо, останній вважав, що Лема не існує, що Лем – це секретний проект спецслужб, спрямований на злам державного устрою, і постійно писав кляузи з вимогою розібратися «з Лемом» у відповідні інстанції). Отож чекаємо.

І звісно, на презентації показали ті відео, заради яких вона проводилася, а саме: «Україна читає Лема» у виконанні Володимира Арєнєва та Сергія Легези. Якщо вам цікаво, як це виглядає, пропонуємо подивитися.

Володимир Арєнєв: 

Видео YouTube


Сергій Легеза:

Видео YouTube


Такою була цьогорічна «Літерра». Ми описали далеко не все, що там відбувалося, але те, що ми побачили та почули, було дійсно цікаво. Хочеться подякувати організаторам за справжнє свято для любителів фантастичної літератури в Україні.