Станіслав Лем

Переклад: Ірина Шевченко

Із зоряних щоденників Ійона Тихого.

Подорож двадцять перша

Уривок

Ці слова добряче мене ошелешили. Я спитав, як же деїстична теологія єднає те, що відбувається на планеті (бо, як на мене, нічого доброго на ній не відбувалося, хоча нічого конкретного я не знав, оскільки застряг у XXVI столітті), зі Словом Божим (якого я теж не знав).

Пріор досі мовчав, а на моє запитання відповів отець Мемнар:

— Віра водночас абсолютно необхідна і цілком неможлива. Неможлива вона тому, що утверджує істини раз і назавжди, а немає такої догми, якій можна довіряти цілком і повністю, бо вона, мовляв, назавжди. Ми захищали Святе Письмо тактикою гнучкого відступу і дуже загальними інтерпретаціями впродовж двадцяти п’яти століть, аж поки не програли. У нас більше немає бухгалтерського бачення Трансцендентного. Бог — більше не Тиран, не Пастир, не Митець, не Поліціянт і не Головний Бухгалтер Життя. Віра в Бога має позбавитися всіх зацікавленостей хоча б тому, що її ніхто ніколи не винагородить. Якби виявилося раптом, що Бог здатен зробити те, що суперечить розуму й логіці, то це було б неприємним здивуванням. Бо це ж він, а не хтось інший, дав нам ці форми логічного мислення, окрім яких ми не маємо нічого в свідомості, тож як ми можемо вважати, що акт віри має бути запереченням логіки? Навіщо ж було спочатку давати розум, щоби потім паплюжити його суперечностями, на які він постійно натрапляє, йдучи своїм власним шляхом?

Щоб додати таємничості й загадковості? Щоб дозволити нам спочатку на підставі діагностики зрозуміти, що Там нічого немає, а потім дати нам рай, як шулер витягає карту з рукава? Ми так не вважаємо. Тому ми не вимагаємо від Бога жодних свідчень для підтримки віри, не висуваємо йому жодних претензій, бо ми попрощалися з теодицеєю, заснованою на моделі торговельної угоди й обміну послугами: «Я даю тобі життя, а ти мене вихваляєш і мені служиш».

—  Але в такому випадку, — розпитував я все наполегливіше, — що ви, ченці й теологи, робите? Який зв’язок ви маєте з Богом, якщо не підтримуєте ні догм, ані літургій, ані побожності, якщо я все правильно зрозумів?

—   У нас насправді немає нічого, — відповів мені голова прогнозистів, — і є все. Дорогий прибульцю, прочитай наступні томи «Загальної історії Дихтонії», щоби зрозуміти, що це таки означає — пошуки цілковитої свободи у сфері тіло- і духочинства, які принесли обидві біотичні революції. Я впевнений, що в глибині душі тебе смішить ця ситуація, бо ж істоти, які є плоттю від плоті твоєї і кісткою від кісток твоїх, здобувши певну владу над собою, втратили віру через те, що навчилися її в собі запалювати чи пригашувати, наче лампу. А від них віру перейняли їхні творіння, які виявилися розумними лише тому, що були необхідні такими на певній стадії розвитку промисловості. Зараз ми вже непотрібні, але саме ми, металобрухт, що залишився від тих, вишніх, віруємо. Вони терплять нас, бо у їхніх бебешнях є справи значно важливіші, тому нам дозволено все. Окрім віри, звісно ж.

—  Це дуже дивно, —  промовив я. —  Вам не дозволено вірити. Чому?

— Усе дуже просто. Віра — єдина річ, яку не можна відібрати у свідомої істоти доти, доки вона свідомо в ній живе. Влада могла б нас не просто розтрощити, а й перепрограмувати так, щоб ми перестали вірити. Однак вони не роблять цього через свою легковажність, гордовитість чи байдужість. Вони просто хочуть всеохопного панування, оскільки будь-яка тріщина в цьому пануванні буде розцінена як послаблення їхнього авторитету. Тому ми маємо приховувати нашу віру. Ти питав про її сутність. Вона… як би це сказати… зовсім гола, ця наша віра, й абсолютно безборонна. У нас не жевріє і маленької надії, ми не домагаємося нічого, ні про що не просимо, ні на що не розраховуємо. Ми просто віримо.

Не став мені, будь ласка, більше жодних запитань, краще замислися над тим, що означає, власне, віра. Якщо хтось вірить з якоїсь причини чи з якоюсь метою, його віра перестає бути незалежною. Те, що двічі по два буде чотири, я й так знаю — навіщо мені у це вірити? Але я не знаю, яким є Бог, тому у нього я можу лише вірити. Що мені дає ця віра? Відповідно до свого давнього розуміння — нічого. Вона більше не гамує страх перед небуттям і не заграє, бавлячись ручкою небесних воріт, тримаючи нас між страхом занепаду й надією на рай. Вона більше не заспокоює розум, змучений суперечностями буття, не загоює його рани. Запевняю тебе: вона не робить нічого. Нам навіть не дозволено говорити, що ми віримо, бо віра приводить нас до абсурду, адже той, хто так говорить, тим самим виголошує переконання, що він у змозі відрізнити абсурд від неабсурду і що добровільно переходить на бік абсурду тому, що, згідно з його думкою, з того боку є Бог. Ми так не говоримо. Наша віра не реалізується ні в молитвах, ні у вдячності, ні в покорі, ні в зухвальстві — вона просто є. Мені більше немає що сказати.